Коли він був маленьким, вона витирала його замурзане обличчя краєм фартуха і шепотіла: «Ти в мене будеш найкращим, синку. Мати все зробить, аби ти в люди вибився». І він вибився. Став статним, розумним, закінчив університет у місті, знайшов роботу. Марія вже уявляла собі його майбутнє: гарна дівчина з доброї родини, пишне весілля на все село, онуки, що бігатимуть по її доглянутому саду.
Але одного травневого вечора, коли пахощі бузку заповнювали кухню, Андрій приїхав не сам. Він стояв на порозі, а в його очах було щось таке, чого Марія раніше не бачила — вперта рішучість.
— Мамо, нам треба поговорити, — сказав він, присаджуючись за стіл. — Я вирішив одружитися.
Серце Марії тьохнуло від радості. Вона вже хотіла сплеснути руками й запитати, чия ж це донька, але Андрій продовжив:
— Це Олена. Ти її знаєш, ми в одній школі вчилися, вона на два класи молодша.
Марія завмерла. Образ Олени миттєво виринув із пам’яті: русява дівчина, яка рано вискочила заміж за якогось пройдисвіта, швидко розлучилася і тепер сама виховувала маленьку доньку.
— Олена? — голос Марії став тонким і холодним, як лезо ножа. — Та, що вже була замужем? Та, що з дитиною по селу ходить?
— Мамо, не кажи так про неї, — тихо, але твердо відповів син. — Вона чудова людина. Життя в неї було непросте, але вона не зламалася. Я люблю її. І Марійку, її донечку, я теж люблю. Вона мені як рідна.
— Як рідна? — Марія різко встала, зачепивши стілець. — Ти, мій єдиний син, на якого я життя поклала, хочеш чужу дитину піднімати? Хочеш підбирати те, що інший викинув? Що люди скажуть? Що я сина не вберегла?
— Хіба люди живуть моїм життям? — Андрій теж підвівся. — Мамо, я чекав, що ти зрозумієш. Що ти порадієш за моє щастя.
— Це не щастя, це морока! — відрізала вона. — На такий шлюб я благословення не дам. Поки я жива, ноги її в цій хаті не буде. Вибирай: або вона, або мати.
Андрій довго дивився на неї. В його погляді не було злості — лише глибокий, невимовний сум.
— Я вже вибрав, мамо. Я вибрав любов. Шкода, що для тебе гордість дорожча за сина.
Він пішов. Двері зачинилися з тихим клацанням, яке відлунило в серці Марії громом. Вона була впевнена: він повернеться. Подумає, перекипить і прийде просити вибачення. Але дні складалися в місяці, а місяці — в роки.
Чоловік Марії, Микола, був людиною тихою, як літній вечір. Він не сперечався з дружиною, бо знав її круту вдачу, але й сина не зрікся. Потайки від Марії він телефонував Андрієві, іноді навіть їздив до міста «у справах», а насправді везти торби з домашнім сиром, яблуками та медом.
— Маріє, ну подивися на себе, — казав він одного разу, повернувшись від сина. — Ти ж сохнеш з кожним днем. Андрій купив квартиру, вони гарно живуть. Марійка вже в школу пішла, кликала тебе «бабусею», хоч і бачила лише на фото.
— Нема в мене онуків, — сухо відповідала Марія, хоча руки її здригалися, коли вона місила тісто. — І не кажи мені про них. Самі обрали свій шлях.
— Ой, жінко… Любов не міряється минулим. Вона міряється тим, скільки ти можеш віддати зараз. Ти ж сама себе в тюрму посадила.
Микола намагався бути мостом. Він розповідав їй новини: що Андрій отримав підвищення, що Олена виявилася доброю господинею, що в них народився спільний син — Павлик. При згадці про онука по крові Марія на мить заклякла, але гордість знову взяла своє. «Не прийшли, не поклонилися, не попросили вибачення», — думала вона.
А потім Миколи не стало. Раптово, посеред осені, коли листя тільки почало золотіти. На похороні Андрій стояв поруч із матір’ю, підтримував її під лікоть, але вона була як кам’яна статуя. Олена стояла осторонь, тримаючи за руки двох дітей. Марія навіть не поглянула в їхній бік.
Після похорону хата стала не просто порожньою — вона стала німою.
Минув рік. Настала зима, сувора й сніжна. Прийшов Святвечір. Раніше це було найнайулюбленіше свято Марії. Вони з Миколою готувалися заздалегідь, Андрій завжди приїжджав ще вранці, допомагав поратися по господарству.
Цього року Марія була сама. Вона звично прокинулася вдосвіта. Руки самі знали, що робити. Вона замісила тісто на вареники з капустою та грибами, поставила варитися узвар із сушених груш, розтерла мак для куті. Вона готувала так багато, ніби чекала натовп гостей.
— Навіщо я стільки ліплю? — питала вона себе, дивлячись на ряди вареників. — Сама ж не з’їм.
Але внутрішній голос, який так нагадував голос Миколи, шепотів: «Раптом хтось зайде…»
На стіл вона застелила білу полотняну скатертину, під яку, за звичаєм, поклала трохи сіна. Поставила дванадцять страв. Запалила свічку перед іконами. У хаті пахло ладаном, свіжою випічкою та сумом.
Марія сіла до столу. Подивилася на порожній стілець навпроти. На тарілку, яку вона за звичкою поставила для Миколи. На стіні висів його портрет — він дивився на неї з тією своєю ледь помітною усмішкою, ніби збирався щось сказати.
І тут тиша вибухнула.
Марія раптом усвідомила, що вона оточена стінами, які сама побудувала. Кожна її «правильність», кожен вияв «характеру» були цеглинами в цій стіні. Вона виграла суперечку, вона не відступила від своїх принципів, але вона програла життя.
— Чого ти мовчиш, Миколко? — прошепотіла вона, і голос її зірвався на хрип. — Скажи мені, що я все зробила правильно. Ну скажи!
Але портрет мовчав. Лише вогник свічки здригнувся від протягу.
Марія закрила обличчя руками й заридала. Це не були тихі сльози жалю, це був крик душі, яка довгі роки була скута кригою. Вона плакала за сином, якого не бачила роками, за чоловіком, якого не цінувала достатньо, за онуками, чиїх голосів ніколи не чула в цій хаті.
Надворі почувся гамір. Сусідські діти прийшли колядувати. — Пане господарю, чи дозволите колядувати? — задзвеніли дитячі голоси під вікном.
Марія втерла сльози, накинула хустку і вийшла на ґанок. Вона роздала дітям горіхи, цукерки та дрібні гроші. Вони сміялися, їхні очі світилися радістю. Коли вони пішли, Марія залишилася стояти в темряві, дивлячись на зоряне небо. Холод пробирав до кісток, але всередині в неї щось горіло.
— Я мушу піти до нього, — сказала вона вголос.
Цвинтар був засипаний снігом. У світлі повного місяця хрести здавалися срібними. Марія дійшла до могили Миколи, важко дихаючи. Вона опустилася на коліна прямо в сніг.
— Миколо, я більше не можу, — мовила вона, припадаючи головою до холодного пам’ятника. — Самотність з’їдає мене. Я була такою дурною… Я думала, що оберігаю нашу честь, а я просто нищила нашу любов.
І в цей момент їй здалося, що вітер перестав свистіти, а навколо розлилося дивне тепло. Вона майже почула низький, спокійний голос чоловіка: «Маріє, любов не ділиться на правильну і неправильну. Вона або є, або її немає. Відкрий серце, поки ще не пізно. Різдво — це час для живих».
Марія заціпеніла. Вона згадала слова Андрія: «Я вибрав любов». Вона зрозуміла, що він був набагато мудрішим за неї. Він не побоявся піти проти правил заради людини.
Вона дістала з кишені старенький телефон. Пальці від холоду і хвилювання майже не слухалися. Номер Андрія був у списку останніх викликів — вона часто відкривала його, дивилася на цифри, але ніколи не наважувалася натиснути кнопку «виклик».
Цього разу вона натиснула.
Гудки здавалися вічністю. Кожен удар серця відгукувався в скронях.
— Алло? — почувся чоловічий голос. Такий знайомий і такий дорослий. — Алло, слухаю.
— Андрію… — Марія ледь впізнала свій голос. — Це мама.
На тому кінці запала тиша. Така глибока, що Марія злякалася, чи не перервався зв’язок.
— Мамо? — голос сина затремтів. — Мамо, з тобою все добре? Ти жива? Що сталося?
— Пробач мені, синку, — сказала вона, і сльози знову покотилися по щоках, залишаючи гарячі доріжки на морозі. — Пробач старій дурній жінці. Якщо зможеш… я дуже чекаю на вас. На всіх вас. Сьогодні Святвечір…
— Мамо… — Андрій, здавалося, захлинувся власним диханням. — Ми зараз. Ми швидко. Тільки дочекайся.
Марія летіла додому, не відчуваючи ніг. Вона кинулася до печі, почала підігрівати страви, дістала найкращий посуд. Вона змінила хустку на святкову, ту саму, яку Микола подарував їй на останню річницю.
Минуло близько двох годин. Марія сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву вулиці. Раптом за рогом блиснули фари. Машина зупинилася прямо біля її воріт.
Першою з машини вискочила дівчинка років десяти — Марійка. Вона була схожа на янгола в своїй білій шапочці. Вона нерішуче зупинилася посеред подвір’я, дивлячись на освітлені вікна. А потім, ніби відчувши щось, дзвінко заспівала: — «Нова радість стала, яка не бувала…»
Марія вибігла на ґанок. Вона слухала цей дитячий голос, і кожне слово колядки вимивало з її душі залишки гіркоти.
З машини вийшов Андрій. Він став старшим, у волоссі з’явилася перша сивина, але очі світилися тим самим теплом. Він підійшов до матері й просто обійняв її. Марія притиснулася до його грудей, відчуваючи запах дороги й холодного повітря.
— Пробач, синку, — знову прошепотіла вона.
— Все добре, мамо. Головне, що ми вдома.
Потім підійшла Олена. Вона виглядала втомленою, але в її погляді не було ні докору, ні образи. В руках вона тримала згорток.
— Це Павлик, — тихо сказала вона. — Ваш онук.
Марія тремтячими руками взяла немовля. Хлопчик розплющив оченята і раптом усміхнувся — точнісінько як Микола. У цей момент останній камінь звалився з плечей Марії. Вона зрозуміла: ось вона, справжня молитва. Ось вона, справжня святість. Не в правилах, а в цій маленькій дитині, у цій жінці, яка змогла приїхати до тієї, що її відштовхнула.
— Заходьте, рідні, — голос Марії тепер був міцним і теплим. — Заходьте до хати. Бо Різдво ж на порозі.
У хаті стало тісно і гамірно. Марійка допомагала розставляти стільці. Андрій розливав узвар. Олена дістала привезене зі столу частування. Марія сиділа на чолі столу, і вперше за багато років її обличчя розгладилося.
Вона дивилася на своїх дітей, на онуків і розуміла: Різдво приходить не тоді, коли все ідеально. Воно не приходить до тих, хто вважає себе безгрішним.
Різдво приходить тоді, коли ти маєш силу визнати свою помилку. Коли ти знаходиш у собі мужність сказати «пробач». Коли ти відкриваєш двері тому, кого колись вигнав.
На небі зійшла перша зірка. У хаті Марії нарешті запанував мир. Справжній, глибокий, вимолений сльозами й каяттям. Це було найкраще Різдво в її житті, бо воно було не про страву на столі, а про любов, яка повернулася додому.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
