У Марії та Петра було двоє синів. Старший – Віктор, спокійний, працьовитий, слухняний. Молодший – Андрій, веселий, упертий, зі своїм характером. Здавалося, що батьківська любов мала б бути однаковою, та в житті все вийшло інакше.

Марія з Петром завжди трималися ближче до Віктора. Він одружився з Наталею – тихою, лагідною дівчиною з їхнього ж села. «Оце хороша невістка, з руками золотими», – хвалилася Марія перед сусідами.

Усе, що у них було: і картоплю привезти, і підсобити грошима – усе для Віктора.

А Андрій одружився з Оленою. Вона була міською дівчиною: працювала в магазині, мала свій погляд на життя, не дуже любила поратися по господарству. Марія одразу зробила висновок: «Не така. Не для нашої сім’ї». І відтоді серце її стало ніби кам’яним до молодшого сина.

– Андрію, – казав Петро, – треба було слухати нас, брати дівчину з хазяйської сім’ї.

– Тату, я ж її люблю, – відповідав син. – Хіба це не головне?

– Любов’ю ситий не будеш, – буркнула Марія.

І з того часу підтримка між батьками та Андрієм ніби обірвалася.

Життя розділило братів. Віктору батьки допомогли збудувати хату: і матеріалами, і грішми. А як потрібно було купити машину – Петро продав корову й додав синові на старенькі «Жигулі».

– Оце ми щасливі, що маємо такого сина й таку невістку, – тішилися вони.

Андрію ж довелося пробиватися самому. З Оленою вони орендували квартиру в місті, часто рахували кожну копійку. Олена працювала допізна, Андрій підробляв, де тільки міг. І все одно батьки щоразу, приїжджаючи в гості, дорікали:

– Ну й навіщо тобі ця твоя міська? Подивись, як Віктору пощастило!

Олена мовчала, тільки відверталася, щоб не видно було образи в очах.

Минали роки. У Віктора з Наталею народилося двоє дітей. У Андрія та Олени – донечка Софійка. Коли батьки приїжджали, то в першу чергу їхали до старшого: привозили подарунки дітям, допомагали по господарству.

До Андрія заглядали рідко. І навіть тоді більше нарікали:

– У вас завжди все не так, – казала Марія. – Хата чужа, грошей нема… От Віктор молодець, ми горді за нього.

Андрій стискав зуби й мовчав. А Олена втішала чоловіка:

– Не переймайся. Головне, що ми маємо одне одного й Софійку.

Коли Марія з Петром постаріли, здоров’я почало здавати. Петро захворів, потрібен був догляд. Віктор з Наталею приїхали раз-два, та й то завжди поспішали:

– Мамо, ми б і раді, але діти маленькі, роботи повно, город свій… Не можемо вас взяти до себе.

Марія слухала й відчувала, як земля йде з-під ніг. Вона звикла думати, що старший син завжди буде поруч.

А одного разу Петро впав і зламав ногу. Марія розгубилася, телефонувала до Віктора.

– Мамо, вибач, – відповів він. – У мене завтра зміна, Наталя з дітьми… Не вийде.

Залишилась вона сам-на-сам із бідою. Тоді, не знаючи куди подітися, набрала номер Андрія.

– Сину, – сказала несміливо, – біда в нас… Татові зле.

На тому кінці почулося лише:

– Ми зараз будемо.

За годину Андрій з Оленою вже були в батьківській хаті. Олена принесла сумки з їжею, ліками. Андрій узяв тата на руки, переніс у кімнату. Вони облаштували йому ліжко, подбали про все необхідне.

– Мамо, не переживай, – сказала Олена. – Ми вам допоможемо.

І з того дня вона почала їздити до свекрухи майже щодня. Готувала, прибирала, носила до лікаря. Софійка теж приходила, втішала дідуся й бабусю.

Марія дивилася на невістку й не могла повірити. Та сама, яку вона роками зневажала, тепер була єдиною опорою.

– Олено, – якось несміливо промовила вона, – прости мене… Я була сліпа.

– Нічого, мамо, – м’яко відповіла та. – Головне, що ми зараз разом.

Минуло кілька місяців. Петро відійшов у вічність. Марія залишилася сама. Віктор приїхав на похорон, постояв, а потім швидко поїхав назад.

Андрій з Оленою залишилися біля матері. Вони забрали її до себе, бо літня мама вже не могла сама поратися. Марія спершу соромилася, не знала, як дивитися в очі невістці. Та Олена поводилася так, наче ніколи й образ не було.

– У нас місце є для вас, мамо, – сказала вона. – Софійка буде рада.

І справді: дівчинка бігала до бабусі, приносила їй чай, обіймала. Марія плакала тихими слізьми й думала:

«А я ж усе життя відверталася від цієї дівчини. А вона стала для мене ріднішою за всіх…»

Одного вечора Марія сиділа біля вікна, дивилася, як на подвір’ї грається Софійка з Андрієм. Олена виносила чай, клопоталася, сміялася разом із ними. І тоді старенька прошепотіла:

– Господи, дай мені ще трохи пожити… Я хочу віддячити цим дітям за все.

Але вони нічого й не вимагали. Просто любили, просто були поруч.

Батьки все життя вважали, що знають краще: кому допомагати, кого любити, кого відкидати. Вони вірили, що старший син і «правильна» невістка — їхня опора. А доля розпорядилася інакше: саме ті, кого вони недооцінювали, простягнули руку допомоги й стали справжньою сім’єю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.