Листопадовий вечір видався незатишним. Михайло саме порався в гаражі, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося — «Андрій». Молодший брат зітхнув: розмови зі старшим рідко приносили радість.
— Міш, слухай сюди, — голос Андрія в слухавці був різким, наче він віддавав наказ підлеглому. — Тобі доведеться забрати маму до себе.
Михайло відклав гайковий ключ. — Добрий вечір і тобі, брате. З чого б це раптом? Наскільки я пам’ятаю, два роки тому, коли ми вирішували, як бути після смерті батька, ти перший кричав, що мамі буде краще в місті, з тобою. Ти ж тоді й квартиру її оформив на себе, щоб «зручніше було доглядати».
— Обставини змінилися! — Андрій майже кричав. — У мене вдома зараз справжній армагедон. Віка каже, що або вона, або твоя мама. Мені треба, щоб ти забрав матір до себе на дачу. У тебе там місця багато, знайдеш, куди ліжко поставити. Це не обговорюється.
Михайло відчув, як у грудях закипає холодна лють. Андрій завжди був таким: спочатку брав вершки, а коли доходило до діла — перекладав тягар на інших.
— Знаєш, Андрію, — спокійно відповів Михайло, — це твої сімейні питання. Ти їх кашу заварив — ти і розхльобуй. Вирішуй свої проблеми сам.
Він натиснув «відбій». Ця фраза — «вирішуй свої проблеми сам» — була улюбленою приказкою Андрія ще з дитинства. Тепер настав час йому самому її почути.
Брати були різними, як день і ніч. Андрій, старший, завжди вважав, що світ має обертатися навколо нього. Він вмів гарно говорити, переконувати, але рідко тримав слово. Михайло ж був «технарем» — мовчазним, роботящим, з тими самими золотими руками, про які кажуть: «з правильного місця ростуть».
Коли батька не стало, Марія Захарівна лишилася одна у своїй трикімнатній квартирі. Андрій тоді швидко зметикував. — Мамо, — казав він лагідно, — навіщо вам одній такі хороми? Давайте продамо вашу квартиру, я додам трохи, купимо великий будинок за містом, і ви будете жити з нами, на свіжому повітрі. Онуки поруч, догляд…
Марія Захарівна, жінка колишньої закалки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики, лише мружила очі. — А Михайлові що? — запитала вона тоді. — А Михайлові нехай залишається стара батьківська дача під Києвом. Там ділянка хороша, нехай будується, він же в нас майстер.
Михайло не сперечався. Він бачив, як загорілися очі в дружини Андрія, Вікторії, при згадці про нове житло. Йому не хотілося чвар. Він просто забрав ключі від напіврозваленої дачі, де замість паркану були дірки, а замість будинку — стара дерев’яна халупа, і почав працювати.
За два роки на місці халупи виріс затишний, теплий цегляний будинок з автономним опаленням і великою терасою. Михайло з дружиною Надією переїхали туди, залишивши свою міську квартиру дітям-студентам.
У Андрія ж усе пішло не за планом. Будинок він купив великий, але «сирий». Грошей від продажу маминої квартири вистачило на коробку, а от на внутрішні роботи — зась. Вікторія працювати не хотіла, онуки бабусю ігнорували, а сама Марія Захарівна виявилася не просто «старенькою», а жінкою з характером, яка не терпіла пилу на підвіконнях і ліні невістки.
Конфлікт у домі Андрія набирав обертів. Марія Захарівна не збиралася бути тихою тінню. — Вікторіє, — казала вона вранці, — в хаті вже дихати нічим. Чому підлога не мита три дні? Ти ж цілими днями в телефоні картинки гортаєш. На тобі орати можна, а ти лінуєшся!
Вікторія істерила. Андрій намагався випросити у матері пенсію — а та в неї була солідна, як у вдови офіцера. — Мамо, нам на кахель у ванну не вистачає, допоможіть, — благав Андрій. — Синку, ти ж казав, що забереш мене, щоб я на старість спокійно жила. Я свою квартиру віддала? Віддала. А пенсія — це мій недоторканний запас. Хочете кахель — нехай Віка знайде роботу.
Андрій не розумів одного: його мати бачила людей наскрізь. Вона знала, що Михайло телефонує їй щовечора, питає про здоров’я і ні разу не попросив ні копійки. А Андрій згадує про неї лише тоді, коли треба платити за газ.
Одного дня Вікторія поставила ультиматум: «Або твоя мати їде до Михайла, або я подаю на розлучення». Андрій, не довго думаючи, зібрав мамині вузлики, посадив її в машину і поїхав до брата.
Коли машина Андрія загальмувала біля ошатного паркану Михайла, той саме підмітав листя. — Забирай! — вигукнув Андрій, виходячи з авто. — У мене сил більше немає. Вона з нас усю кров випила. У тебе будинок великий, Надя твоя — жінка терпляча, от і займайтеся.
Михайло підійшов до машини, відчинив дверцята і допоміг матері вийти. — Мамо, ви як? Що сталося? — Все добре, Михайлику, — спокійно відповіла Марія Захарівна, поправляючи хустку. — Просто твій брат вирішив, що він найхитріший.
Надія, дружина Михайла, почувши шум, вибігла на ґанок. — Маріє Захарівно! Проходьте в хату, якраз борщ допрів. Чого ж ви на порозі? — Надюшо, чи можна мені у вас трохи пожити? — з усмішкою запитала старенька. — Та про що ви питаєте! Ваш кімната на другому поверсі завжди готова.
Андрій стояв поруч, похмурий і розгублений. Він чекав скандалу, криків, звинувачень. А побачив лише теплий прийом. — Може, чаю вип’єш, Андрію Сергійовичу? — запропонувала мати, вже піднімаючись на ґанок.
За столом Марія Захарівна почала розмову: — Я завжди мріяла, щоб ви були дружніми. Але бачу — не склалося. Андрію, ти хотів мою квартиру? Ти її отримав. Ти хотів мою опіку? Ти зрозумів, що це праця. А тепер слухай уважно.
Вона дістала з сумочки старий мобільний телефон. — Коли батька не стало, я знала, що так буде. Тому я розділила спадок у своїй голові ще тоді. На цьому телефоні — доступ до мого рахунку. Там зібралася велика сума за роки. Я хотіла розділити її порівну. Але зараз… Михайле, візьми мій телефон. Переведи всі гроші собі на картку.
Андрій аж підскочив. Його очі спалахнули вогнем жадібності. — Мамо! Ви що? Ви зараз на емоціях! Михайле, не смій чіпати телефон! Це спільні гроші!
— Поверни мамі телефон, Андрію, — тихо сказав Михайло. — Ні! Хочеш грошей — сідай у машину, мамо, їдемо додому! Ми все владнаємо з Вікою! — Андрій вихопив апарат і побіг до виходу.
Марія Захарівна навіть не поворухнулася. Вона лише сумно зітхнула. Коли двері за Андрієм зачинилися і його машина з виском шин зникла за поворотом, Михайло занепокоївся: — Мамо, ну навіщо ви йому телефон віддали? Він же тепер з тим рахунком що завгодно зробить.
Марія Захарівна лагідно обійняла сина за плечі. — Михайлику, ти мій золотий… Ти такий великий, а в казки віриш. Я ж вчителька математики старого гарту. Я повідомлення ледь вмію читати, а ти думаєш, я в мобільному банкінгу розбираюся? Той телефон — порожній. А гроші мої лежать на ощадкнижці, і зняти їх можу тільки я особисто в банку, з паспортом.
Михайло з Надією переглянулися і почали сміятися. Мудрість матері була неперевершеною.
Андрій зник на три місяці. Телефон він, звісно, заблокував і викинув, коли зрозумів, що там нічого немає. Він не дзвонив, не питав, як здоров’я матері. Михайло ж не нагадував про себе. Марія Захарівна розцвіла в домі молодшого сина. Вона допомагала Наді на кухні, вчила онуків математики і вечорами дивилася серіали, загорнувшись у теплий плед.
Одного холодного вечора, коли сніг уже вкрив землю, у двері знову постукали. На порозі стояв Андрій. Він мав жахливий вигляд: неголений, у брудній куртці, з очима, повними відчаю. — Мамо… Пробачте мені… — він ледь не впав на коліна. — Віка пішла до іншого. Забрала все, що можна було вивезти. Будинок за борги можуть відібрати. Я залишився ні з чим.
Михайло мовчки впустив брата. — Вставай, Андрію. Не треба вистав, — сказала Марія Захарівна. — Ми якраз вечеряти сідаємо.
За вечерею Андрій знову почав свою гру: — Я все усвідомив. Я такий дурень. Мамо, я тепер буду іншим. Вибачте. А щодо тих грошей… Ну, тих, що на книжці… Ви ж казали, що хотіли поділити. Може, це б мені допомогло борг за будинок закрити? Ми ж сім’я.
Марія Захарівна пильно подивилася на старшого сина. — Сім’я, кажеш? Добре. Завтра поїдемо в банк. Якщо Михайло не проти, я зніму все і поділю при вас обох.
Михайло лише знизав плечима. Йому було шкода брата, але він знав: горбатого могила справить.
Вранці вони приїхали до центрального відділення банку. Андрій аж тремтів від нетерпіння. Він уже підраховував, скільки там може бути — сто тисяч? Двісті? — Доброго дня, — звернулася Марія Захарівна до касира. — Перевірте, будь ласка, залишок на моєму рахунку.
Касирка довго дивилася в монітор, потім на стареньку. — Маріє Захарівно, на вашому рахунку зараз залишок — сто сорок сім гривень і п’ятдесят дві копійки.
В офісі стало так тихо, що було чути, як працює кондиціонер. Андрій побілів, потім почервонів. Його губи затремтіли. — Як… як це? Де гроші?! Ви ж казали… Ви все життя збирали! Батькова пенсія! Ваша!
Марія Захарівна спокійно повернулася до сина. — Все правильно, Андрійку. Я все життя збирала. І місяць тому, коли зрозуміла, що ти знову прийдеш не до мене, а до моїх грошей, я зняла все до копійки. Частину віддала Михайлові — він на ці гроші купив квартиру твоїй племінниці, моїй онуці. А іншу частину — перерахувала на дитячий онкоцентр.
Андрій задихався від люті. — Ти… ти стара відьма! Ти мене обдурила! Ти спеціально мене сюди притягла, щоб принизити!
— Ні, синку, — голос Марії Захарівни став твердим, як сталь. — Це ти намагався обманути мене тричі. Перший раз — з квартирою. Другий — коли вигнав мене. Третій — зараз, коли прийшов з фальшивим каяттям. Я лише дала тобі дзеркало, щоб ти побачив своє обличчя. А ці 73 гривні й 76 копійок — твій законний спадок. Рівно половина. Забирай.
Андрій вилетів з банку, грюкнувши дверима так, що мало не посипалося скло.
Михайло обійняв матір за плечі. — Мамо, ви справді все віддали? — Майже все, Михайлику. Але не хвилюйся, на хліб і на подарунки онукам у мене ще лишилося на іншому рахунку, про який Андрій ніколи не дізнається.
Вони вийшли на вулицю, де світило яскраве зимове сонце. Михайло відчував дивну гордість за свою матір. Вона була неймовірною. Вона не просто провчила брата — вона захистила справедливість.
— Знаєш, мамо, — засміявся Михайло, — ти в мене страшна жінка. Математична точність у всьому. — Просто я люблю порядок, синку. І в цифрах, і в людських душах.
Вони поїхали додому, де на них чекала Надя, теплий чай і справжнє сімейне вогнище, яке неможливо купити ні за які гроші світу. А Андрій? Андрій отримав найцінніший урок у житті: совість не продається, а любов матері не можна виміряти банківським рахунком. Чи засвоїть він його — покаже час. Новий будинок у Михайла завжди був відкритий для тих, хто приходить з миром, а не з калькулятором у серці.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
