— Мамо, ти не могла б Олегу на футбольну секцію перекинути? У мене картка заблокована до вечора.
Дзвінок пролунав у розпал обідньої перерви. Світлана Володимирівна мовчить, але рука вже тягнеться до телефону. Відправляє півтори тисячі гривень через застосунок. Кладе смартфон екраном донизу.
На екрані її робочого комп’ютера – зарплатна відомість за вересень. Її рядок: 18 500 гривень. Поруч лежить сірий конверт з поштової скриньки, розкритий годину тому.
«Повідомлення про призначення страхової пенсії».
Цифри дрібні, казенні: 5 780 гривень.
Світлана Володимирівна дістає зі шухляди столу свій «Фінансовий щоденник». Товстий зошит, сторінки якого списані її акуратним почерком. Звичка, що лишилася з молодих років, коли кожна копійка була на рахунку.
Гортає назад, на півроку. Стовпці сум, дати, позначки: “Андрію – внесок за навчання”, “Оксані – комуналка”, “Олегу – літній табір”.
Обов’язкові місячні витрати Світлани:
Комунальні послуги (вересень): 2 300 грн.
Продукти (записує кожен чек): 4 500 грн.
Проїзд (хоча має пільгу): 400 грн.
Телефон, Інтернет: 350 грн.
Побутова хімія, ліки: 1 400 грн.
Мінімум виходить 8 950 гривень.
Це на 3 170 гривень більше за її щойно призначену пенсію. Щомісяця.
Світлана Володимирівна закриває щоденник. Дивиться у вікно. Жовтень, сіре небо, вітер тріпає голі гілки кленів. Завтра п’ятниця. Оксана обіцяла заїхати й залишити Яринку на вихідні.
У п’ятницю ввечері донька з’являється у дверях із великою спортивною сумкою. Очевидно, речі внучки на два дні.
Яринка вривається у квартиру з криком «Бабусенько!». Міцно обіймає Світлану. Дев’ять років, яскраво-рожеві косички, відірваний значок на рюкзаку.
— Мамо, ти чого така засмучена? — Оксана знімає куртку, вішає на гачок. — Щось трапилося? — Сядь. Потрібно поговорити.
Оксана завмирає. Світлана бачить, як донька напружується. Мабуть, думає про здоров’я. Світлана хитає головою: — Все добре. Просто розмова.
Яринку відправляють дивитися мультики. Світлана Володимирівна ставить чайник. Дістає свій щоденник, кладе на стіл. Оксана сідає навпроти, насторожено.
— Дивись.
Світлана відкриває сторінку за січень. Стовпець витрат, стовпець допомоги дітям. Гортає: лютий, березень, квітень…
Оксана мовчки читає. Цифри складаються у суми, які незручно вимовляти вголос.
— Я не скаржуся, — каже Світлана тихо. — Просто хочу, щоб ти знала.
Вона перегортає на останню сторінку. Там лежить конверт із Пенсійного фонду. Повідомлення з печаткою.
Оксана бере, читає. Піднімає очі: — П’ять тисяч сімсот вісімдесят? Це серйозно? — Серйозно. — Але ж ти стільки років працювала! — Працювала. Але не скрізь офіційно. Пам’ятаєш, коли ви були малі? Я крутилася на трьох роботах. Дві за договором, одна «у конверті». Ось результат.
Оксана мовчить. Бере свій телефон, починає щось рахувати.
— Виходить, якщо ти звільнишся, тобі не вистачить навіть на себе, — нарешті каже вона. — Не вистачить. — А мені ти щомісяця перекидала по дві-три тисячі гривень. — Перекидала.
Оксана киває. Відкладає телефон. Дивиться у вікно.
— Мам, мені треба подумати. Я можу сама. Яринка вже доросла, сидить сама після школи. Можна ще взяти додаткову зміну. У вихідні. — Не треба додаткових змін. Ти й так втомлюєшся. — Втомлююся, — погоджується Оксана. — Але ж це моє життя. А твоє – твоє. Ти для нас уже досить зробила.
Світлана хоче заперечити, але донька перебиває: — Справді, мамо. Досить.
Андрій приїжджає за годину. Оксана одразу йому подзвонила. Світлана чула коротку розмову: «Приїжджай. Терміново».
Син влітає у квартиру, стурбований. — Що трапилося? Мамо, ти в порядку? — Я в порядку. Сідай.
Андрій сідає, не знімаючи куртки. Оксана мовчки передає йому щоденник. Він гортає, читає, рахує. Світлана спостерігає, як змінюється його обличчя: здивування, потім розгубленість.
— Ти нам стільки даєш, — каже він повільно. — Я не думав, що так багато. — Багато, — погоджується Світлана. — А пенсія… — Андрій дивиться на сповіщення. — П’ять сімсот вісімдесят. Це ж ні на що не вистачить. — Саме так.
Андрій відкладає папір. Дістає свій телефон. Відкриває калькулятор. Починає рахувати вголос: — Іпотека 15 000 грн. Комуналка 3 000 грн. Їжа на чотирьох – тисяч 10 000 мінімум. Дитячий садок за молодшого 3 500 грн. Проїзд, одяг, усяка дрібниця. Не сходиться.
— Знаю, — тихо каже Оксана.
Андрій дивиться на матір. Світлана бачить у його очах те, чого не хотіла б бачити: надію. І розрахунок.
— Мам, ну ти ж іще бадьора. Можеш ще попрацювати п’ять років точно. Ти ж сама казала, що робота відволікає. — Відволікала, — поправляє Світлана. — Раніше. — А зараз? — Зараз я втомлююся. До кінця дня спина так затікає, що не можу розігнутися. Руки німіють. Голова гуде. — Але ж це не… — Не що? Не привід звільнятися? Андрію, мені шістдесят один рік.
Син мовчить. Оксана дивиться на нього. Світлана розуміє: вони все обговорять потім, але зараз будуть слова, яких краще не вимовляти.
— Мамо, у мене двоє дітей, — каже Андрій повільно. — Іпотека ще десять років. Моя Ірина не може більше заробляти, вона на одній ставці. Я й так два проєкти веду паралельно. Твоя допомога – це не просто допомога. Це частина нашого бюджету. — Розумію. — Ні, ти не розумієш! — Андрій підвищує голос. — Я не зі зла. Просто я не маю запасних варіантів. Якщо ти пере… — Досить, — каже Світлана тихо. — Не сваріться. Я маю пропозицію.
Вони обидва замовкають.
— Наступного місяця я живу лише на пенсію. Зарплату відкладаю на окремий рахунок. Нікому нічого не переказую. Просто, щоб зрозуміти, як це. Прожити на те, що держава мені призначила.
— Навіщо? — питає Андрій. — Щоб вирішити, чи зможу я звільнитися. Або доведеться працювати до сімдесяти.
Оксана киває. Андрій хмуриться, але заперечувати не наважується.
Листопад починається дощами. Світлана отримує зарплату за жовтень – 18 500 грн. Відразу переказує всю суму на накопичувальний рахунок. Залишається пенсія: 5 780 гривень.
Насамперед – комуналка. 2 300 грн. Залишається 3 480 грн.
Світлана відкриває щоденник. Нова сторінка: «Листопад. Експеримент». Записує кожну витрату: хліб, молоко, гречка, картопля. У магазині рахує двічі. Повертає на полицю те, без чого можна обійтись. Йогурти, імпортні солодощі, наприклад.
За тиждень дзвонить Андрій. Голос напружений: — Мам, ти не могла б Олегу на продовження скинути? Півтори тисячі. До зарплати не дотягую.
Світлана мовчить. Дивиться на ім’я сина. Думає годину. Потім пише в месенджер: «Скину тисячу. Більше поки що немає».
Андрій не відповідає. Світлана переказує 1 000 гривень. У щоденнику з’являється рядок: «Олегу – продовження, 1000».
Залишок на місяць: 2 480 грн.
Оксана не дзвонить, не просить. Світлана знає – донька взяла додаткову зміну у вихідні. Бачила фото у соцмережах: Оксана у формі, втомлена. Підпис: «Дванадцята година на ногах. Все заради моря влітку».
До кінця листопада в щоденнику останній запис: «Залишок – 180 грн». Сто вісімдесят гривень на чотири дні до пенсії. Світлана дивиться на цифру довго. Потім зачиняє книгу.
На початку грудня вона знову збирає дітей. Пише у спільний чат: «Приїжджайте у суботу. Обоє. Важливо».
Андрій приїжджає з дружиною Іриною. Ірина мовчазна, напружена. Оксана сама, Яринку залишила у подруги.
Світлана кладе на стіл два аркуші. На одному – її детальні витрати за листопад. На іншому – стовпці допомоги дітям за останні півроку.
— Дивіться, — каже вона спокійно. — Ось скільки мені потрібно, щоб прожити місяць. Ось скільки я вам давала. Різниця вдвічі.
Андрій бере листи, читає. Ірина заглядає через плече, хитає головою.
— Я допомагатиму вам тільки іноді, — продовжує Світлана. — Коли зможу. Без зобов’язань. Але я хочу, щоб ви теж брали участь у моєму житті.
— Як? — обережно питає Оксана.
— Андрію, ти допомагаєш мені знайти в інтернеті дешевші ліки, які виписує лікар. Оксано, ти возиш мене до поліклініки. Не тому, що я вам даю гроші. А просто тому, що мені шістдесят один рік. І мені це потрібне.
Оксана киває одразу: — Звісно.
Андрій мовчить. Ірина штовхає його ліктем. Він повільно хитає головою: — Тобто ти вимагаєш щось натомість? Наче ми тобі чужі?
— Не натомість, — спокійно відповідає Світлана. — Я просто хочу, щоб ви були зі мною. Не лише коли вам потрібні гроші. А загалом. Вам тридцять шість та тридцять вісім років. Я хочу, щоб ви брали участь у моєму житті.
Андрій підводиться. — Це називається шантаж. — Ні. Це називається чесністю.
Син різко розвертається: — Добре. Іду.
Ірина піднімає голову, здивовано дивиться на чоловіка.
У понеділок Світлана Володимирівна приходить до начальниці. Галина Петрівна дивиться на неї через окуляри, здивовано: — Світлано, звільняєшся? Серйозно? — Серйозно. — Але ж ти тримаєш увесь відділ! Хто вестиме документи? Хто з відвідувачами розмовлятиме? — Хтось навчиться, — усміхається Світлана. — Я ж колись навчилася. — Втомилася? — Дуже. — Розумію. Скільки тобі? Шістдесят один? Давно час. — Давно, — погоджується Світлана.
Останній робочий день – п’ятнадцяте грудня. Колеги дарують квіти, торт, конверт із грошима. Світлана дякує.
Виходить надвір. Сиро, холодно. Дістає телефон, пише Оксані: «Все. Звільнилася». Відповідь миттєва: «Чекаю біля під’їзду. Відвезу».
Оксана справді чекає. Стоїть біля машини, із термосом у руках. — Кава?
П’ють мовчки. — Мамо, я хотіла тобі сказати. Я знайшла підробіток. У вихідні. Олег тепер після школи з Яринкою. Я його навчила розігрівати їжу та перевіряти уроки. — Навіщо? — Мені потрібен репетитор для Яринки з англійської. І ще на морі влітку хочемо. Давно мріємо.
Світлана обіймає доньку. — А ще, — продовжує Оксана, — я записалася на курси. Підвищення кваліфікації. За півроку на старшу медсестру піду. Там ставка на 4 000 грн більша. — Розумниця, — шепоче Світлана.
Андрій не дзвонить три тижні. Приїжджає у середині грудня, увечері, без попередження. Похмурий, із пакетом у руках.
— Ірина передала. Варення домашнє. І ще мед, здається.
Світлана сідає навпроти. Мовчать довго. Нарешті син каже: — Дружина сказала, що я свиня. — І що ти відповів? — Що вона має рацію. — Я справді не хотів тебе ображати, — каже він тихо. — Просто злякався. Іпотека тисне. А Ірина мені пояснила. Години три, мабуть. Сказала, що я егоїст. І що тобі шістдесят один, а не сорок. І що я мушу допомагати тобі, а не ти мені.
— Вона має рацію. — Я знаю. Мамо, давай так. Я оплачуватиму те, що лікар виписує. Щомісяця. І ще, якщо треба буде кудись з’їздити, на обстеження, я відвезу. — Домовилися. — І ще. Я більше не проситиму грошей. Зовсім. Ми з Іриною перерахували бюджет. Впораємося. — Добре.
Андрій підводиться. Обіймає матір. Коротко, міцно. — Вибач, — каже він тихо. — Нема за що, — відповідає Світлана. — Ти добрий син. Просто життя складне.
Наприкінці січня Світлана Володимирівна їде до санаторію. Обирає путівку в сосновому лісі. Вартість – 4 500 гривень за тиждень.
Сім днів у сосновому лісі. Прогулянки, ванни, тиша. Світлана читає книги. Спить по десять годин. Повертається на початку лютого.
Оксана зустрічає на вокзалі. — Мамо, ти погарнішала.
Дорогою Оксана розповідає новини: Андрій влаштувався на другу, віддалену, роботу. Ірина здобула премію. А Яринка виграла конкурс малюнків. — А ти? — Я склала іспити. На старшу медсестру. З лютого зарплата на 4 000 гривень більша. — Розумниця.
Світлана дивиться у вікно. Місто пролітає повз. Сіре, зимове, знайоме.
Її життя. Яке вона нарешті почала жити собі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
