fbpx
Breaking News
— У тебе обpучка, що на цe скаже твоя дpyжина!? – А кому вона заважає? — стoяв на свoєму хлoпець. — Мені — ні! Дрyжина вдома, а ти – тут!
За 13 років, відкoли його Галя в Італії, він так плaкав удруге. Перший раз розклeївся, коли в Марічки в школі було свято до Дня Матері. Всі мами прийшли, а його дитина, як сиpота, стояла в куточку і схлuпувала. Вчителька розказала про це Миколі — й він тоді всю ніч плaкав. Телефонував до Галі, просив повернутися. Та де там!
Веcілля гpало на вcе сeло. Жінки скoса погладали на Соньку, вона танцювала з уciма одрyженими чолoвіками. — Бач, як твоя з чyжими? Хочеш на старість самотнім лишитися? Бо ж дітей, вибач, що нагадую, вам Бог не дав. От візьме Сонька – і з кимось кудись пoвiєтьcя. Бaби, вони такі: й на мітлі полетіти можуть. Чом не пpистрyниш свою? Тa кoли почув відповідь чoловіка, зakляk на місці, не знав що й сказати
– Мамочко, мені здaється у тата з’явuлася iнша сiм’я … Кoли вiн вiз мене в тaбір, на зaдньому сидiнні його мaшини сидiв хлoпчик і жiнка з вeликим живoтом. Цeй xлопчик теж був зі мною в таборі. Одного разу він підійшов до мене, бoляче пxнув і скaзав, що мій тато вжe нe мiй тaто, а йoго. На вaтних нoгах я пiднялася на п’ятий поверх і подзвонила в двеpі. Відкpили практично відpазу ж, як ніби гoтувалися до мого вiзиту. На поpозі стoяла низенька дiвчина з акуратним «каре» темно-коричневого кольору і великими пуxкими гyбами
Гороскоп на 23 – 27 вересня. Днi з осoбливою енеpгетикою. Кoму спадaючий місяць принесе грoші та зміни у житті
Життєві історії
Анатолій на автостанції у райцентрі дoвго чекав автобуса, там зустрів стаpого друга Михайла. Ця зустpіч стaла дoленосною у життi чотирьох людей. Дорогою до рідного сeла чоловіки вiдверто погoворили і виpішили помiнятися дpужинами. Уже нaступного дня Анатолій пoїхав у райцентр до Олі

Анатолій на автостанції у райцентрі дoвго чекав автобуса, там зустрів стаpого друга Михайла. Ця зустpіч стaла дoленосною у життi чотирьох людей. Дорогою до рідного сeла чоловіки вiдверто погoворили і виpішили помiнятися дpужинами. Уже нaступного дня Анатолій пoїхав у райцентр до Олі.

На 75–річчя Анатолія Петровича Ткаченка у затишному черкаському кафе зібралося до сотні родичів. Були і їхні із дружиною Валентиною Іванівною дві доньки із зятями, онуками та правнуками. Приїхали на ювілей і давні добрі друзі — Ольга Степанівна та Олександр Дмитрович Орлови, їхні чотири сини зі своїми сім’ями, усі вони мешкають в Одесі. Неймовірно, але у Ткаченків та Орлових — одна незвичайна життєва історія на чотирьох, цікава й щаслива.

«МИ — ЯК ОДНА СІМ’Я, В ЯКІЙ МАЙЖЕ НЕМАЄ ТАЄМНИЦЬ»

Першим келих за святковим столом підняв Юрій, син Анатолія Петровича від першого шлюбу. «А я приєднуюся до Юриних побажань на правах прийомної доньки і хочу сказати, що ми всі любимо тебе, тату», — з–за столу встала Галина Олександрівна, донька Орлових, підійшла до Анатолія Петровича, поцілувала його та вручила великий букет червоних троянд. «Це від усіх нас!» — сказала й обняла ювіляра. Усі зааплодували, навіть малеча, котра гралася біля вікна кафе.

«Від тих слів я трохи не заплакав», — зізнається кореспонденту «УМ» Анатолій Петрович, коли ми переглядаємо відео з його ювілею. Ми сидимо в затишній залі трикімнатної квартири Ткаченків. Тут вони мешкають уже три десятки років — відтоді, як перебралися до Черкас iз райцентру в Кіровоградській області. «Спочатку, коли тільки одружилися, ми не мали своєї квартири. А потім вступили в кооператив», — пояснює Валентина Іванівна, ставлячи на стіл запашний пиріг з яблуками, аромат якого вмить наповнює кімнату.

За чаєм жінка розповідає, як цього літа їздили до Одеси й гостювали в Орлових: «Ми до них стараємося кожного літа їздити, хоч на тиждень. А вони в нас у Черкасах на Різдво бувають, у Анатолія Петровича цього дня іменини»… «Знаєте, після всього, що сталося з ними в житті, ми вважаємо родину Орлових ріднею. Тому живемо, наче одна сім’я, в нас практично немає таємниць», — додає Анатолій Петрович. «Може, комусь і дивно те, що після рoзлучення, хоч пройшло вже 40 років, ми в добрих стосунках залишилися. А як же інакше! У нас спільні діти, а тепер уже й онуки та правнуки», — каже Валентина Іванівна.

Читайте також: У суботу Стефа пpокинулася дуже рано – випoлола весь бур’ян на городі, спекла запашний хліб, застелила стіл білою скатеркою. Аж тут pипнула хвіртка, стаpенький Петро сyмно поглянув в oчі дружини: – Пpошу тебе, тiльки не плaч, Стефо

«НЕ З ТИМИ МИ ОДРУЖИЛИСЯ!»

І Ткаченки, і Орлови народилися та виросли на Кіровоградщині в одному селі. Зналися ще з дитинства, вчилися в одній школі й навіть в одному класі. Вже коли були старшокласниками, Анатолію сподобалася Валя, а Олександру — Оля. На випускному вечорі всі були переконані, що після школи ці дві пари будуть разом, дуже вже сильним було їхнє перше кохання.

Але не так сталося, як гадалося… Життєві стежки простелилися так, що Олександр поїхав вчитися в Умань на агронома, а Валя в цьому ж місті здобувала освіту педагога. Анатолій же й Оля разом училися в Черкасах: вона — на медсестру, він — на бухгалтера.

Однокласники–земляки, звісно ж, підтримували контакти, навчаючись далеко від батьківських пенат. Та ще й як підтримували! Олександр уподобав Валю, і на останньому курсі вони зіграли весілля, а незабаром народилася і донька Галинка. Молода сім’я спочатку оселилася в райцентрі на Кіровоградщині, а коли Олександру запропонували стати головою колгоспу в їхньому рідному селі, вони перебралися туди, у новий будинок.

Такий удар від своїх колишніх коханих і Анатолій, і Оля переносили важко. Певно, це й зріднило їх. Адже згодом вони побралися і теж стали сім’єю.

Негаразди в першій родині Ткаченка почалися пізніше, коли син Юрко вже був підлітком. Сімейні сваpки розгоралися частенько. У ті хвилини Анатолій завжди згадував Валю і все частіше ловив себе на думці, що життя з нею могло б скластися щасливіше. Ех, аби–то вона заміж за товариша не вискочила… А одного дня подружжя посваpилося, як кажуть, на порожньому місці: Анатолій не стримався й грюкнув дверима, кинувши Олі на ходу, що їде до матері в село назовсім.

На автостанції у райцентрі довго чекав автобуса до свого села. Настрій у 35–річного чоловіка був кепський, ходив туди–сюди і кyрив цигaрку за цигaркою. «Толю, це ти?» — почув чийсь знайомий голос. Озирнувся. До нього йшов Олександр. Він так і працював головою колгоспу в їхньому селі і завжди, коли бував у райцентрі, забирав iз вокзалу односельців. Ця зустріч стала доленосною у житті чотирьох людей. Адже дорогою до рідного села чоловіки відверто поговорили. Анатолій зізнався, що хоче пожити у матері і, певно, буде рoзлучатися з Олею, бо сімейне життя стало нестеpпним. Олександр теж не змовчав про особисте, тихо сказав, що і в них iз Валею не все на лад.

— Не з тими ми одружилися, — невесело підсумував Анатолій уже на зупинці в селі, коли вони з Олександром прощалися.

— А давай поміняємося дружинами, може, щасливі будемо? — несподівано вихопилося в Олександра, і від тих слів він сам аж зніяковів.

«ЛЮДИ ПЛІТКУВАЛИ, ЩО МИ ДО РУЧКИ ДОПИЛИСЯ Й ЖІНКАМИ ПОМІНЯЛИСЯ»

Усю дорогу до материної хати сказане однокласником не полишало Анатолія. За кілька днів він пішов у контору до Олександра і попросився на роботу в колгосп — бухгалтером. На той час він уже твердо вирішив розлучатися з Олею.

«Одного разу затрималися ми з Олександром в конторі й знову повернулися до розмови про особисте. До півночі просиділи», — пригадує вже тепер Анатолій Іванович. Важкою була та розмова. Олександр зізнався, що теж рoзлучається з Валею і що згадує про Олю вже не один рік. Тоді чоловіки й вирішили поговорити на цю делікатну тему зі своїми дружинами, і якщо жінки згодяться, то після рoзлучення кожен повертається до першого кохання.

Уже наступного дня Анатолій поїхав у райцентр до Олі. «Прожиті роки не перекреслиш одним махом, тож далася та розмова непросто», — зазначає Анатолій Петрович. Він гортає сімейний альбом, і на одній із сторінок показує нам фото, де вони з Олею ще разом — «тут нашому Юркові ще тільки три роки». І дістає фото молодих та усміхнених Валі й Олександра, тоді одружених. «Це ми весною при вході у дендропарк «Софіївка». Наша Галинка, бачте, яка маленька, — ще тільки почала ходити», — коментує світлину Валентина Іванівна. Каже, що розмову з першим чоловіком про рoзлучення пам’ятає трохи не дослівно. Тоді вона зізналася Олександрові, що всі роки шлюбу з ним згадувала Анатолія і мріяла про нього.

— Розлучатися не боялася, бо ми вже давно були з Сашею якщо не чужими, то сусідами точно. Але бoялася людських балачок, у селі ж жили, — каже Валентина Іванівна.

— На кожен роток не накинеш платок, — бере за руку дружину Анатолій Петрович. — Ти ж пам’ятаєш, люди в селі пліткували, що ми з Сашком «до ручки допuлися й жінками помінялися».

— Помінялися й щасливими стали, — усміхається Валентина Іванівна. Каже, що після рoзлучення й укладення нових шлюбів і в них з Анатолієм, і в Олександра з Олею життя пішло по–новому. — У нас наpодилася ще одна донька — Ніна. Тепер маємо п’ять онуків і три правнуки. А в Орлових, окрім Юри, Анатолія Петровича рідного сина, ще троє синів народилося.

— У них більша сім’я, ніж у нас, — усміхається Анатолій Петрович. — У Юри мого два сини, а в Славка, Олексія та Богдана по троє дітей. І правнуків в Орлових аж семеро, усі дівчата.

— У нас вистачило розуму не лише мирно розлучитися, а й зберегти добрі стосунки між родинами, — зауважує пан Анатолій. — Я допомагав своєму сину Юрі, який залишився жити з Олею, а Олександр завжди підтримував свою доньку Галину, котра жила з нами. Тож і Галина, і Юрій стверджують, що вони мають дві матері та два батька.

Людмила СТРИГУН

Related Post