Максимку, навіщо ти береш велику картоплю? — почувся обурений голос свекрухи. — Спочатку треба їсти дрібну, «свинську». Вона швидше в’яне, її шкода буде, якщо пропаде. А велика — вона до весни лежатиме, хай полежить. — Мамо, ми хочемо нормальної печеної картоплі, а не колупатися з цими горошинами пів вечора, — втомлено відповів син. — Яка різниця? Вона ж вся наша! — Велика різниця! Економія має бути в усьому! Якщо зараз з’їмо все найкраще, то що навесні залишиться? Дрібну їжте, вона теж смачна, якщо добре помити. Максим вийшов із льоху з невеликим мішком дрібної, обібраної картоплі. Його погляд був спрямований у підлогу. Коли вони вже збиралися йти, Віра Петрівна винесла їм ще й мішок яблук. — Ось, візьміть додому, — сказала вона, наче робила величезний подарунок. Ганна зазирнула всередину. На неї дивилися зморщені, з бурими плямами плоди. — Віро Петрівно, — обережно почала вона, — але ж там у льоху стояли ящики з прекрасними червоними яблуками. Чому ви даєте ці? Вони ж майже… втомилися жити. — Ой, Ганнусю, ти як маленька! Ті красиві ще полежать, вони сортові, лежкі. А ці треба терміново з’їсти, бо за тиждень викидатимемо. Шкода ж праці
Іноді здається, що шлюб — це союз двох людей, але насправді це часто договір з іноземною державою, де головним дипломатом…