Navigate
X

Та свої ж усі, навіщо той маскарад? Це ж просто шашлики, — заспокоїв її Максим, хоча в його голосі відчувалася нотка зайвої переконливості. Оксана послухалася. Дістала старі, але перевірені джинси, які пройшли і через ремонт, і через пікніки, і не шкода було б заляпати їх кетчупом чи землею. Надягла свою улюблену м’яку футболку, що пахла його парфумами, а поверх, на вечір, накинула стару синю вітровку. На ноги — зручні, трохи зношені кросівки. Вона виглядала, як типова жінка, що їде відпочивати на природу, а не влаштовувати показ мод. Але тут спрацював перший тривожний дзвіночок

Рішення поїхати на дачу виникло настільки несподівано, що Оксана не встигла не те що підготуватися — навіть усвідомити, наскільки це…

user2

Наступного дня Оксана відпросилася з роботи на дві години раніше. Її начальниця, Ірина Петрівна, власниця мережі стоматологічних клінік, здивовано подивилася на неї. За три роки бездоганної роботи старшим адміністратором Оксана жодного разу не просила відгулів. — Сімейні обставини, — коротко пояснила Оксана. Ірина Петрівна, досвідчена жінка, яка сама виростила двох синів, кивнула. Вона знала: коли такі люди, як Оксана, просять про «сімейні обставини», це завжди щось серйозне. Оксана їхала маршруткою через усе місто. Галина Миколаївна жила у старому «спальному» районі, у типовій п’ятиповерхівці хрущовської забудови з обшарпаним під’їздом та скрипучим, іноді непрацюючим ліфтом. Оксана пам’ятала свій перший візит сюди — майже п’ять років тому, коли Максим уперше привів її знайомитися з мамою

Сто вісімдесят тисяч гривень, — прошепотів Максим, його голос був ледь чутний на тлі тихої музики з радіо. Це була…

user2

З твоєї? — Ольга Василівна знову засміялася. — Це моя квартира! Ми підемо тоді, коли самі цього захочемо! Олеся різко розвернулася, схопила сумку, куртку і вискочила з квартири. Пальці тремтіли так сильно, що вона ледь потрапила ключем у замок вхідних дверей. Вона бігла сходами, спіткнувшись, задихаючись, поки не вискочила надвір, на вулицю. Холодне, різке повітря вдарило їй в обличчя, і тільки тоді вона зрозуміла, що починає нестримно плакати. Олеся йшла вулицями, не розбираючи дороги, дозволяючи сльозам вільно текти. Вона опинилася в районі вокзалу, зайшла до першого-ліпшого кафе, замовила гарячий чай. Сиділа біля вікна, спостерігаючи за натовпом — люди поспішали кудись, у кожного були свої справи, свої негаразди, своє, незалежне від її драми, життя. А що було у неї? Чоловік, який кохає, але виявився занадто слабким, щоб захистити. Свекруха, яка будь-якою ціною прагне вижити її з дому

— Ти, Романе, чи бува не поспішив із цим рішенням? — Ольга Василівна поклала пакет із покупками на стіл, але…

user2

Вчора мій чоловік відзначав ювілей – 35 років. Я, вперше за довгий час, запросила до нас свекруху та зовицю з сім’єю. Прийшли вони до нас пізно, година сьома вечора була, зовиця чекала чоловіка з роботи. А вже о восьмій годині я змушена була просити, щоб вони вже додому збиралися. Та слова свекрухи мене добре здивували

Я добре знала, що цей вечір не закінчиться добре, і мої побоювання, на жаль, справдилися. Учора мій чоловік, Андрій, відзначав…

Z Oksana

Ввечері, коли вже не могла сама занести дрова до хати, щоб нагріти грубу, я покликала своїх сусідів. Стала пояснювати Софії та Олегу, що мені вже за 70, важко одній, сини з невістками з Києва та з-за кордону не приїжджають, хата велика і обігріти її не можу сама. Дві машини дров купила, але не справлюся з ними. — Діточки, завтра нотаріуса покличемо, я хату свою залишу на вас, лише догляньте мене на старості, — заплакала я. Вони спершу відмовили, мовляв, лише проблеми матимуть, але я вирішила, що йтиму до кінця і таке вмовлю їх на це

Різдво стало для мене вже четвертим поспіль, яке я зустрічала у повній самотності, без присутності своїх синів. Віталій, мій старший,…

Z Oksana

Тітонько Світлано… я тепер можу називати вас мамою? Світлана, яку не зламали зрада і роки самотності, не втрималася — заплакала від чистого, несподіваного щастя. Так у сорок років вона знайшла те, що колись втратила. Не того Андрія, що зрадив її, а нового — зрілого, вдячного і вірного. Вона знайшла не лише чоловіка, але й донечку. Вона зрозуміла: другий шанс — це не помилка. Це подарунок, який сміливі приймають, а злякані відмовляються. І вона вибрала — жити. І любити

До сорока років Світлана досягла всього, про що мріють більшість жінок у сучасному Києві. Вона жила сама, але її життя…

user2

Та куди мені до неї? Хто я, а хто вона? І от треба мені було того на старості літ? — картав себе Петро, в серці якого на схилі літ оселилася любов. Та ще й до кого. До свахи! Петро Савович надто рано став самотнім. Його донечка, Марта, тоді ще й шкільного порогу не переступала. Сусіди співчутливо хитали головами: — Петре, а як же ти сам? З такою малою дитиною? Він лише стискав свої мозолясті, зашкарублі долоні — ті, що знали ціну справжньої роботи, — і відповідав з незворушною гідністю: — Якось упораюся. Це ж моя Мартуся

— Та куди мені до неї? Хто я, а хто вона? І от треба мені було того на старості літ?…

user2

Ну що ж, Іване. Привів. Гляди, щоб не пошкодував, — єдине, що сказала свекруха синові на порозі. А ще була Іванова старша сестра Ганна, жінка з характером — гостра на язик, вічно незадоволена своїм життям, хоча й жила в місті. Вона приїхала «на оглядини» спеціально. — Це що, сирота? Іван, ти не міг когось із приданим знайти? Вона ж тобі нічого не принесла, тільки зайвий рот, — прошипіла вона матері, коли Галина пішла ставити чайник. Галина з перших днів відчула, що їй тут не раді. Вона була чужа, без роду, без опори, і цей статус постійно їй пригадували. Найбільше вразило те, що у великій, просторій хаті Марії Петрівни місця для молодої сім’ї не виділили. — Що, я тепер повинна ділити свою кімнату з вами, чи що? — рішуче заявила свекруха. — У вас же молодість, ви шумні, а мені потрібен спокій. Пожаліли для них… і дали літню кухню

Галина ніколи не знала, що таке справжнє родинне тепло. Вона зростала в сусідньому селі Ступки, сирота, виховання взяла на себе…

user2

Увечері, коли вони сиділи на дивані, задзвонив телефон Олексія. Ірина Степанівна. Він глянув на Софію. — Відповідай, — кивнула вона. — Просто пам’ятай про межі. Він узяв слухавку. — Привіт, мам… Так, все нормально… Софія повернулася… Ні, мам, ми не обговорюватимемо, що вона повернулася… Тому що це мій шлюб і мій вибір… Я тебе люблю, але це не обговорюється… Приїжджай у гості через місяць, ми будемо раді… Але саме в гості, на вихідні… Так, мам, я серйозно. Він поклав слухавку і видихнув. — Важко? — запитала Софія. — Дуже. Але правильно. Це мій вибір

— Ірино Степанівно, я вас благаю, не чіпайте мої речі! Знову! Голос Софії був на межі — тихий, але сповнений…

user2

Теща не сказала нічого зневажливого чи категоричного. Її тон був рівним, інтелігентним та доброзичливим. Вона не давала категоричної поради, вона лише озвучила тверезу альтернативу, запропонувала подивитися на ситуацію під іншим, більш прагматичним кутом. Але Христина побачила, як у ту саму мить згасли очі Дмитра. Посмішка сповзла з його обличчя, наче маска, а плечі помітно опустилися. Він не сказав ні слова, але ентузіазм, що щойно заповнював усю кухню, випарувався, ніби його висмоктували потужним, невидимим пилососом. Усі фарби його мрії потьмяніли. — Ми подумаємо, Людмило Петрівно, — коротко, майже відрізаючи, кинув він, і в його голосі пролунав холодний, неприємний метал. Двадцять хвилин, що залишилися, пройшли в натягнутій, ввічливій, але абсолютно порожній розмові про погоду, ціни на овочі та графік роботи поліклініки. Дмитро майже не брав участі в розмові, односкладно відповідаючи на запитання і знову втупившись у телефон

— Мамо, тобі ще пирога покласти? Ти спробувала ось цей, з журавлиною? Я спекла сьогодні, знаючи, що ти прийдеш. Голос…

user2