Я не зникав, Лідо! — Батько піднявся, і його голос затремтів. — Я повернувся до порожньої хати! Твоя матір сказала, що ти знайшла собі заможного чоловіка і поїхала геть. Вона навіть папірець якийсь показала! — Який папірець? — Лідія Михайлівна повільно підняла голову. — Вона мені сказала, що ти потрапив у біду. Що тебе більше немає. Я стояла між ними, і мені здавалося, що повітря в коридорі наелектризоване. Тридцять років брехні. — Досить! — Лідія Михайлівна раптом розвернулася і майже втекла до своєї кімнати. — Досить ворушити минуле! Вона зачинила двері, а ми з батьком залишилися в тиші, яку порушувало лише цокання годинника на кухні. — Тату, — я торкнулася його руки. — А що ти хотів сказати тоді…? Батько подивився на зачинені двері, потім на мене. Його обличчя здавалося постарілим на роки за одну мить
Коли у двері постукали тричі — коротко, вимогливо, по-господарськи — Марина зрозуміла: вечір перестає бути спокійним, а її сімейна ідилія…