Navigate
X

Це сталося ввечері, коли Петро поїхав у сусідній район здавати об’єкт і мав повернутися дуже пізно. Валерій спеціально вибрав цей момент. Стефа стояла біля плити, варила вечерю. Вона була втомлена, ноги гуділи від довгого дня. Валерій зайшов на кухню, сів за стіл і важко поклав на нього свої великі, покручені хворобою руки. — Мамо, нам треба серйозно поговорити, — почав він, і в його голосі знову з’явилися ті самі владні, егоїстичні нотки, які Стефа так добре пам’ятала з минулого. — Доки я буду жити тут на правах бідного родича? Я ходжу по цьому будинку і почуваюся чужим. Це земля мого батька, мого діда. Я тут народився. Стефа повернулася до нього, тримаючи в руках черпак. — То й живи собі на здоров’я, синку. Хто ж тебе виганяє? Кімната в тебе є, їжа на столі завжди свіжа, Петро ні слова тобі кривого не сказав. Живи, лікуйся, набирайся сил. — Мені не потрібна ваша милостиня! — раптом підвищив голос Валерій. — Я хочу бути господарем на своїй землі! Короче так, мамо: ти повинна завтра ж піти зі мною до нотаріуса в райцентр і переписати на мене половину цього будинку і ділянки. Офіційно. Щоб я мав свій документ і свою частку

Стефа і не думала, що в свої майже 70 років їй ще доведеться робити такий непростий вибір. А подумати і…

user2

Зоряночко… донечко… це я, мама. Будь ласка, не кидай слухавку! У нас таке горе, таке лихо… — Що сталося, мамо? — холодно запитала Зоряна, хоча всередині все стислося. — У Тетянки з Вадимом життя не клеїться, зовсім усе розвалюється! — ридала мати. — І навіть народження дитини нічого не змінило… Хлопчик народився, прекрасний малюк, але Вадим на нього навіть дивитися не хоче. Він став чужим, агресивним, постійно пропадає на роботі або п’є. А тепер взагалі заявив, що Вадим хоче розлучення! Виганяє Тетянку з дитиною на вулицю, каже, що забезпечить мінімальні аліменти і все! Поговори з ним, Зоряно, благаю! Він тебе послухає! Зоряна слухала це і не вірила своїм вухам. — Мамо, ти при своєму розумі? Ви вигнали мене з дому, забрали мого чоловіка, а тепер просите мене рятувати їхній шлюб? Це їхні проблеми. Вони отримали те, що хотіли. Не встигла вона покласти слухавку, як телефон задзвонив знову. Тепер це була Тетяна. Її голос був істеричним і злим: — Це все через тебе! — кричала сестра у слухавку, захлинаючись слізьми. — Це все через тебе, бо він тебе не може забути! Він щоночі твоє ім’я називає, коли вип’є! Він на дитину дивиться і каже, що хотів дитину від тебе, а не від мене! Ти нам життя зіпсувала, навіть звідти, зі свого Парижу

В автобусі Зоряна гірко плакала. Дорога до Парижу не близька, напевно, і на кордоні доведеться постояти, але вона спіймала себе…

user2

Маріє, у тебе паркан похилився, може я прийду і зроблю, – сказав якось Петро. Я якраз поралася на городі, готувала до веснування свої грядки, розпушуючи землю під ранню зелень. Вже й сама добре бачила, що старі дерев’яні штахетини тримаються на доброму слові, і паркан мій скоро впаде від першого сильнішого пориву вітру. Але що я могла вдіяти, якщо вже багато років живу абсолютно сама в цій старій батьківській хаті? Заміж я так і не вийшла. Моя молодість минула біля ліжка хворої мами, яка важко злягла, коли мені ледве виповнилося двадцять п’ять. Старша сестра Одарка виявилася набагато хитрішою за мене. Вона швидко зібрала речі, поїхала в місто навчатися, там зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря і влаштувала особисте життя. А мені тоді, плачучи на прощання на автостанції, пообіцяла, що якщо я догляну маму так, як треба, до самого кінця, то матиму її хату і все господарство. – Сестричко, я на спадок претендувати не буду, все буде твоє, ти тільки не залишай маму саму, бо я в місті пропаду з такими турботами, – улесливо щебетала Дарця, обіймаючи мене перед посадкою в автобус. Обіцяла Одарка мені допомагати щомісяця, але вся її допомога з роками звелася до дуже простої схеми

– Маріє, у тебе паркан похилився, може я прийду і зроблю, – сказав якось Петро, проходячи повз подвір'я. Я якраз…

user2

Оксано, слухай сюди, я скажу без натяків, — твердо відрізала свекруха, виказуючи повну впевненість у власній правоті. — Раз ви з моїм сином розриваєте шлюб, то все, що я приносила у ваш дім, має знову стати моїм. По-моєму, тут немає про що сперечатися. — Про що саме ви говорите? — уточнила молода жінка, сподіваючись, що гуркіт транспорту за вікном завадив їй правильно сприйняти почуте. Вона сильніше притисла мобільний до вуха, відчуваючи, як по тілу пробіг легкий озноб. — Про німецький посуд «Мадонна» з вашого весільного столу. Про ті якісні польські каструлі з емаллю, що я діставала для вас. Також заберу блакитний спальний комплект у дрібну троянду і різьблену коробку з дерева, яку везла для тебе з відпочинку в горах. Оксана безсило опустилася на табурет. Десятиліття сімейного життя пронеслося в її думках, немов стрічка старого кіно. Згадалося, як дбайливо вона натирала ті тарілки після кожних гостин, як варила обіди на всю малечу та дорослих, як ховала у карпатську шкатулку перші несміливі ескізи Артемчика й Марічки та свої кілька каблучок. — Ларисо Олексіївно, але це нечесно… Ви ж віддавали це назовсім. Пригадую ваші слова на святі, що ці речі мають стати основою нашого спільного побуту на десятиліття вперед

— Оксано, слухай сюди, я скажу без натяків, — твердо відрізала свекруха, виказуючи повну впевненість у власній правоті. — Раз…

user2

Зоряно, послухай мене уважно. Мені одній обробляти цей город стало дуже важко. Ви з Максимом приїжджаєте туди тільки відпочивати, шашлики посмажити чи ягоди пообривати. Допомагати копати, полоти чи поливати ви не хочете, хоча свіжу картоплю та помідори з грядок першими зі столу замітаєте. Я хочу трохи пожити для себе, поки в мене ще є якісь сили і ноги ходять. Хочу записатися в басейн, просто гуляти парком, читати книжки, які роками лежали на полиці, дивитися телевізор у тиші. Здоров’я мене підводить, і я не хочу впасти посеред того городу з лопатою в руках. Я ж вам не відмовляю в онуках зовсім. Я сказала Максиму: привозьте хлопців до мене в квартиру на тиждень-два, я з радістю побуду з ними. Але не на все літо і без цього важкого сільського побуту. Не у всіх бабусь є приватні будинки та дачі, і люди якось вирощують дітей. Я й так вам усі ці тринадцять років ніколи ні в чому не відмовляла, постійно йшла назустріч. Хіба це не так? Почувши мої тверді аргументи, Зоряна миттєво скинула маску ввічливості. — Ой, та яка ж ви егоїстка, Надіє Степанівно! — вигукнула вона в трубку, і я майже бачила, як вона скривилася від злості. — Тільки про свій комфорт і думаєте! У вас єдиний син, двоє єдиних онуків! Заради кого вам взагалі жити на цьому світі в такому віці, як не заради них і їхнього щастя?! Ви повинні думати про їхнє майбутнє, про їхнє здоров’я, а не про свій басейн дурний! І, до речі, якщо ви вже так зациклилися на цьому продажу… Гроші з дачі ви куди думати витрачати

Я стояла біля кухонного вікна у своїй затишній, але тісній київській квартирі, дивлячись на сірий, вічно галасливий проспект. За вікном…

user2

Мамо! Вероніка ігнорує мене. Я ж її рідна сестра! Що сталося? — Маргарита не могла збагнути, чому сестра уникає її. — Пані Галина зітхнула, і цей звук був сповнений якоїсь дивної втоми. В її очах читалося хвилювання, було відразу доньці зрозуміло, що вона щось чудово знає, але чомусь приховує. — Розумієш, Мирославо, вона хвилюється. — Через моє розлучення? Що чоловік просто кинув мене? — щиро здивувалася старша сестра. — Я розумію, що в нашій родині не заведено виносити сміття з хати, всі звикли терпіти до останнього. Але ж це не її життя! Чому така реакція? — Вона боїться, — голос матері здригнувся. — Вона боїться, що ти тепер, ставши вільною, можеш придивитися до її Олексія. Вона боїться, що ти у неї її чоловіка забереш. Мирослава на мить завмерла. Телефон ледь не вислизнув з рук. — Що? Ти серйозно? Я — заберу її чоловіка? Мамо, ти в здоровому глузді? — Я лише передаю те, що мені сказали, — сухо відрізала пані Галина. — Розбирайся з нею сама

Мирослава не пролила жодної сльози, коли в руках опинився документ про розірвання шлюбу. Вона сиділа на кухні своєї орендованої «одинички»…

Z Oksana

Синку, щось мій комп’ютер зовсім не хоче працювати. Екран гасне, шумить так дивно… — Мам, ну йому ж років сто, — зітхнув у слухавку Артем, паралельно з кимось розмовляючи на задньому плані. — Виклич якогось майстра з місцевих оголошень, нехай почистить чи перевстановіть там щось. Мені зараз зовсім ніколи цим займатися. З наступної премії я тобі новий привезу, обіцяю. Все, мам, цьом, я за кермом. Галина Петрівна зітхнула, поклала телефон на стіл і підійшла до вікна. Надворі стояв теплий, сонячний червень. Люди кудись поспішали, сміялися, закохані пари трималися за руки. Вона відчула себе абсолютно чужою на цьому святі життя. Наступного дня, пересилюючи внутрішній страх перед сучасними технологіями, вона зайшла з телефона на місцевий сайт оголошень. Пальці погано слухалися, але після кількох спроб вона вбила в пошук: «Ремонт комп’ютерів вдома». Серед десятків яскравих, кричущих банерів із незрозумілими англійськими словами її око зачепилося за просте, навіть скромне оголошення: «Комп’ютерний майстер. Приїду в зручний час. Пенсіонерам знижки. Чесно, швидко, надійно. Віталій»

Тиша — це не просто відсутність звуків. У великій, колись сповненій сміху та запаху пирогів трикімнатній квартирі на околиці міста…

user2

Одного ранку, повністю змучена постійними переїздами, докорами та нічними сварками за стіною, Марія Петрівна прийняла тверде рішення. Вона вирішила поїхати в гості до своєї старшої рідної сестри, Ніни. Ніна жила у невеликому, але затишному селі на Житомирщині, де вони колись разом народилися й виросли. Ніна зустріла сестру на порозі старої, але охайної батьківської хати так щиро, так непідробно радісно, ніби вони розлучилися лише вчора. — Марійко! Сестричко моя! Та заходь швидше до хати, змерзла ж як цуцик! Лишайся в мене хоч на всю зиму! Разом удвох і тепліше, і веселіше буде. А там весна прийде — щось обов’язково придумаємо. Ти тільки не хвилюйся, я тебе ніколи в житті не вижену. Це ж твій рідний дім, ти пам’ятаєш цю хату? І почалося нове, дивовижно тихе й розмірене життя в селі. Одного вечора, коли на вулиці випав свіжий, неймовірно пухнастий сніжок, який вкрив усе навколо м’якою білою ковдрою, Марія Петрівна пішла до місцевого сільського магазину по хліб та сірники. Дорогою назад, біля старої покинутої дерев’яної зупинки, вона помітила якийсь рух. Придивившись, вона побачила його: худорлявого, змерзлого, абсолютно розгубленого собаку

Марія Петрівна стояла біля вікна лікарняної палати, дивлячись на сіре місто. Вона завжди вважала себе щасливою. Не через статки –…

user2

Чого ти туди ходиш? — хмурився Андрій, коли Марія поверталася від сестри. — Там вічні злидні, бруд і голота. Степан усе пропиває, а ти їм свій час віддаєш. У нас удома роботи мало? За кілька років на місці старої батьківської хатини виріс величезний двоповерховий будинок. Навіть не будинок — справжній мурований замок із великими вікнами та дорогими меблями, які Андрій замовляв через свої канали в місті. Навколо цієї фортеці він звів високий, глухий паркан. — Мій дім — мій захист, — казав він, замикаючи важку браму на замок. Марія почувалася в цьому палаці пташкою в золотій клітці. Грошей у хаті було повно, але вона не могла купити собі навіть зайвої хустки без дозволу чоловіка. Коли Андрій їхав у справах, вона нишком, через задні двори, бігла до Катрі. У сестри все було шкереберть: Степан знову прийшов напідпитку, діти верещали, на плиті закипав порожній суп. Але там було тепло. Там Марію обіймали, ділилися останнім шматком хліба і щиро сміялися. Минуло сім років, а дитячий сміх у великому будинку Андрія та Марії так і не залунав

Кажуть, що найбільше людина боїться не темряви чи грози, а порожнечі у власній хаті. Тієї хвилини, коли годинник на стіні…

user2

Та хіба можна бути занадто зайнятим для рідної матері? – Катерина похитала головою, і з-під її хустки вибилося пасмо сивого волосся. – Оленка моя в Києві. Троє онуків у мене там. Я їх бачила лише на фотографіях, які мені колись завідувачка нашого закладу на телефоні показувала. Оленка каже, що робота забирає всі сили. А молодші хлопці, близнюки, взагалі на заробітках десь у Європі. Вони навіть не дзвонять. Іноді мені здається, що я просто виконала свою роботу, як старий інструмент, і мене сховали в комірчину, бо більше не потрібна. Марія слухала мовчки. Вона добре пам’ятала, як Катерина колись бігала по селу – завжди енергійна, з купою зошитів під пахвою, бо працювала вчителькою молодших класів. Її голос тоді був гучним, а сміх чути було за три двори. Тепер цей голос став тихим і трохи хрипким. – А я от нікого не народила, – мовила Марія після довгої паузи. – Коли була молодою, все думала: встигну, треба спершу роботу в місті знайти, квартиру отримати. Потім чоловік мій, покійний Василь, захворів. Довго ми з ним по лікарях їздили. Так життя і пролетіло. Коли його не стало, я залишилася зовсім сама в тій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі. Племінники спершу приїздили на свята. А потім кажуть: «Тьотю Маріє, вам уже важко самій по воду ходити, і магазин далеко. Оформимо ми вас у гарне місце, там лікарі поруч, повітря чисте». Я й сперечатися не стала

– Дивися, Катерино, знову та кицька на підвіконні. Вона вже як наша, – Марія стискає пальцями старе горнятко з чаєм…

user2