Того вівторка все виглядало як зазвичай — Максим збирався у відрядження, ретельно прасуючи сорочку. Він завжди любив виглядати бездоганно. «Одяг — це наші обладунки», — часто повторював він перед важливими зустрічами. — Олено, я затримаюся на кілька днів, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Треба особисто перевірити складські приміщення в партнерів, бо вони щось хитрують із термінами. Я лише кивнула, наливаючи собі чай. Пара піднімалася над чашкою, і я розглядала візерунки на кераміці. Ми звикли до такого темпу. Він — обличчя компанії, харизматичний лідер, який вмів зачарувати будь-якого клієнта. Я — її фінансовий хребет, людина цифр, звітів і логіки. — Ти взяв документи по тендеру? — запитала я, не піднімаючи голови. — Так, усе в портфелі. Не хвилюйся, люба, я все владнаю. Повернися ввечері додому і відпочинь, ти забагато працюєш останнім часом. Він підійшов, поцілував мене в щоку — цей жест був таким автоматичним, наче він пробивав талон у трамваї — і вийшов. Двері зачинилися з легким клацанням. Він пішов, але за десять хвилин я помітила на тумбочці його планшет. Мабуть, у поспіху забув, хоча зазвичай ніколи з ним не розлучався. Максим називав його своєю «правою рукою»
— Кажуть, що найкращий спосіб перевірити міцність шлюбу — це спільний бізнес, але насправді справжній іспит починається тоді, коли один…