Марія, що ти за бурду зварила? Вона зовсім не схожа на зелений борщ. Мій Максим такий їсти не буде… Свекруха, Надія Петрівна, колупалася ложкою в тарілці, примруживши очі, ніби шукала там щось підозріле. — Мамо, а який борщ зелений може бути не такий? — тихо, розгублено відповіла я, повільно витираючи руки об фартух. Мої пальці все ще пахли свіжою зеленню, і цей запах зараз здавався мені єдиною опорою в реальності. — Та подивися! — Надія Петрівна демонстративно підняла ложку, з якої стікала прозора рідина. — Він же блідий! Замало щавлю. Ти його що, поштучно рахувала, коли в каструлю кидала? І хто, скажи мені, додає сюди моркву? Це ж не червоний борщ! Рис треба було трохи дати, щоб кислинка була правильна, щоб густина з’явилася. А це що? Вода з травою. Я мовчала. У горлі стояв клубок. Я варила так, як мене вчила мама ще в дитинстві, у нашому маленькому селі на Полтавщині. Мама завжди казала, що зелений борщ має бути легким, як перший подих травня. І саме так я готувала всі ці п’ять років нашого з Максимом шлюбу. І так, що головне, подобалося Максиму. Принаймні він завжди їв по дві тарілки й щиро хвалив, цілуючи мене в щоку після обіду. — А ковбасу чому не поклала? — не вгавала свекруха, відсуваючи тарілку з таким виглядом, ніби я подала їй щось неїстівне
— Марія, що ти за бурду зварила? Вона зовсім не схожа на зелений борщ. Мій Максим такий їсти не буде……