Navigate
X

І знову те саме, знову він пішов, – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері. Це був уже, здається, восьмий раз. І кожного разу вона казала собі: «Це – востаннє». Але щоразу пробачала. – Їсти будеш? І так було не раз. То заводив якусь молодичку, то починав нове життя в місті, то кидав усе і їхав на заробітки. А тоді знову приходив. І Галина, яка собі клялася, що цього разу вже точно не прийме, м’якла і без зайвих картань ставила обід на стіл

– І знову те саме, знову він пішов… – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері. Це був уже, здається, восьмий…

user2

У маршрутці було тихо. Люди їхали на базар, хтось в лікарню, інші – мовчки вдивлялися у вікно. Марійка присіла біля вікна, дістала навушники і вже хотіла поринути у музику, як раптом почула: – Дитино, вибач, що турбую. Ти не знаєш, де тут шістнадцята школа? Дівчина зняла навушник. Перед нею стояла літня жінка з торбинкою, у старенькому пальтечку, з поглядом, який одразу викликав симпатію. – Так, я знаю. Я колись там вчилася. Вам підказати, як дійти? – Ой, я перший раз у цьому місті. Мені треба влаштувати онука… його мати поїхала на заробітки, а я… – і вона зітхнула. – Я трохи заблукала

– Марійко, не барися, бо маршрутка не чекатиме! – гукнула з веранди бабуся Оля, поправляючи хустку. – Та вже, бабусю,…

user2

Оксано, я б на твоєму місці не йшла в тій сукні, вона тебе повнить. Але то таке, тобі, може, й байдуже, – кинула з удаваною турботою Наталка, поправляючи свою ідеально підібрану до фігури сукню. Оксана звично всміхнулася, хоча їй було неприємно. Вже який рік вона чула подібне. Наталка була її подругою ще зі школи. Оксана спершу не зважала. Думала: ну подруга трохи заздрить, але ж ми такі близькі. Потім почала помічати, що після кожної зустрічі з Наталкою їй стає сумно, якось пусто. Начебто нічого не сталося, але ніби забрали душевний спокій

– Оксано, я б на твоєму місці не йшла в тій сукні… Вона тебе повнить. Але то таке, тобі, може,…

user2

Двох рідних сестер Ганну та Катерину в селі знали всі. Їх називали просто: «ті дві». – Вони як дві руки однієї душі, – казала баба Марта, що жила через город. – Вік прожила, а такої сестринської любові і доброти одна до одної я не бачила. Час ішов. Катерина так і не вийшла заміж. Ганна – теж. Не через гордість, а просто так склалося. Люди в селі про них говорили, що сивіють обидві в дівках, і вже можна було би заміж хоч аби за кого вийти, але вони на пересуди не зважали, вони мали одна одну – і цього вистачало

Двох рідних сестер Ганну та Катерину в селі знали всі. Їх називали просто: «ті дві». Сусіди звикли, що одна –…

user2

Марічка пішла до мами. Вона завжди йшла туди, коли було важко. Там не питали з порогу, хто винен, а просто наливали чаю й чекали, поки сама заговориш. Ольга Миколаївна, її мама, була з тих жінок, які мали велике терпіння. Зятя Степана вона прийняла спокійно. Без особливої радості, але й без упередження. Просто сказала: – Якщо любиш мою доньку, то йдеш до хати. Якщо ж хочеш себе показувати – двері в нас широкі

– От тільки не кажи, що знову йдеш до мами! – гаркнув Степан, кидаючи на стіл ключі. – І що,…

user2

Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій. – Знайдеться, коли дуже хочеться, – не вгамовувалась вона. – От тільки не дуже хотілось, – підсумував він спокійно. Цей діалог звучав у їхньому домі разів із п’ятсот. За сорок шість років подружнього життя вони, здається, знали кожен інтонаційний зворот одне одного, кожен подих, кожен докір

– Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди,…

user2

Олексію, знов ти сапу загубив? – бурчав батько, заглядаючи до хліва. – Та не загубив, а поставив, де й завжди, – відповідав Олексій. – Раніше люди пам’ятали, куди ставлять речі. Назар сміявся з тих перепалок діда і тата. Йому було двадцять один. Він тільки-но закінчив аграрний коледж, і хоч міг залишитися в місті, чогось потягнуло додому. Його друзі дивувались: – Назаре, ти що, в село? Там інтернет ледве ловить! – А в місті ловить, а щастя не ловиться

– Дивні вони, і як тільки з усім справляються? – люди в селі скоса продивлялися на хату літнього Яреми, до…

user2

Ото невдало Марічка заміж вийшла, не щастить так не щастить, – казали в селі люди. А Василь ці пересуди слухати не міг, вважав себе винним, що все так склалося. Відпустив кохану, коли вона надумала заміж за іншого виходити, але забути не зміг. – Василю, а ти чому сам? – Доля, – усміхнувся. — Одну жінку любив, та й не відпустило досі. Вона опустила очі. Мовчала довго. А потім прошепотіла: – Знала я, Василю. Давно знала

– Ото невдало Марічка заміж вийшла, не щастить так не щастить, – казали в селі люди. А Василь ці пересуди…

user2

І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що знов дружина від нього пішла. А Іван просто жив. Працював на господарстві, допомагав сусідам, читав вечорами старі книжки, що залишилися ще від тата. Іноді думав: може, не судилося? Може, сам такий – із серцем, яке не для кожного відкриється? Одного серпневого дня, коли він привіз мед у місто на ярмарок, підійшла жінка – років тридцяти восьми, в світлій сорочці, з книжкою в руках. Запитала про липовий мед

– І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що…

user2

– Такого діда ще пошукати треба, він же за батька і за маму зовсім Сашкові став, – хвалили Микиту односельці. Життя з дідом було просте, Сашко швидко звик до сільських порядків: вставати рано, годувати курей, носити воду з криниці. А ще – до тиші, в якій було тепло. – Діду, а ти не боїшся, що я колись тебе покину? – спитав якось. – А ти не рости з таким страхом, – усміхнувся дід. – Моя справа – посіяти в тобі добро. А твоя – як зійдеш, так і рости

– Такого діда ще пошукати треба, він же за батька і за маму зовсім Сашкові став, – хвалили Микиту односельці.…

user2