Navigate
X

Слухай мене уважно, Катю. Я вирішила. Поки діти маленькі, ми обмежимо їхнє спілкування з твоїм селом. Не треба їм бачити той побут, те примітивне життя. Хай ростуть у кращих умовах, з кращими людьми. Я сама буду возити їх до театрів, на виставки. А до твоїх… ну, можливо, раз на рік на годину-дві, щоб просто привітатися. Катруся повільно встала. Її руки трохи тремтіли, але вона поклала їх на живіт, відчуваючи підтримку маленької істоти всередині. Її голос звучав твердо, як ніколи раніше. Навіть Марта Петрівна на мить замовкла, здивована цією зміною. — Ви зараз серйозно кажете, що мої батьки не мають права бачити онуків? Тому що вони не мають статків, які б вас задовольнили? Ви вирішили за нас, за Тараса і за ще не народжену дитину? — Саме так. Це для блага дітей. Ти ще молода, не розумієш, як жорстоко влаштований світ. Потім мені дякувати будеш, коли побачиш свого сина успішним та впливовим. — Знаєте, Марто Петрівно, ви кажете про успіх, але ви глибоко нещасна жінка. Ви побудували навколо себе і сина золоту клітку, і тепер хочете затягнути туди моє маля. Ви вважаєте, що гроші можуть замінити бабусину казку або дідусеву науку. Але ви помиляєтеся

— Твої батьки тобі нічого на весілля не подарували, тому і внуків їм не бачити! Чи ти справді думаєш, що…

user2

Дмитре! Мої батьки скоро приїдуть! — тихо покликала дружина, визирнувши з кухні. — Вони скоро будуть. Може, ти переодягнешся? Ну, хоча б сорочку чисту накинь. Він підвів на неї очі. Погляд був холодним, з явними ознаками роздратування. — А що не так з моїм одягом, Аню? Я у себе вдома. Маю право ходити в тому, у чому мені зручно. — Ну, просто батьки мої прийдуть, святковий обід все ж таки, — почала вона і миттєво замовкла під його важким поглядом. — А що батьки? Вони в гості йдуть, а не на прийом до президента. Я їх уже десять років знаю, чого мені перед ними витанцьовувати? Якщо їм не подобається мій вигляд — це їхні проблеми. Моя мама для мене святе. А твої батьки для мене чужі люди. Аня нічого не відповіла. Вона лише щільніше стиснула губи й повернулася до плити. Сперечатися було марно. Вона вже давно навчилася вибирати між власною правотою і спокоєм у домі. Спокій був дорожчим, хоч і давався ціною постійного замовчування образ

Неділя в Умані видалася неймовірно паркою. Ще з самого ранку небо затягнуло щільною білою пеленою, крізь яку сонце просвічувало мутною…

Z Oksana

Оксано! Їсти давай, бо я ледве на ногах стою, такий голодний! — просив чоловік. Оксана дістала з духовки запечене м’ясо з картоплею, розклала по тарілках. Коли Гліб зайшов на кухню, то стривожився. — О, завтра ж останній термін за комуналку, — він сів до столу, дістаючи смартфон. — Зачекай, гляну в додатку, скільки там нам за газ нарахували. Оксана поставила перед ним тарілку і сіла навпроти, намагаючись не дивитися йому в очі. Гліб відкрив банківську програму і раптом завмер. Вилка, яку він тримав у руці, з гуркотом упала на тарілку. — Я не зрозумів. Оксано, чому на картці знову порожньо? Де гроші? Вона опустила голову. — Глібе, розумієш, тут така справа. — Яка справа? — голос чоловіка став низьким і напруженим. — Я позавчора отримав аванс і премію за об’єкт. Там було сорок тисяч. Де вони? — Мамі дуже терміново знадобилися ліки, — почала дружина, і її голос затремтів. — Ти ж знаєш, у неї з серцем погано, а ціни в аптеках зараз космічні. А ще у Насті виникли проблеми з оплатою за гуртожиток у Франківську, її мали виселити просто на вулицю серед семестру. — Скільки ти цього разу віддала наших грошей

Це місто Коломия, де бруківка пам'ятає ще австрійські часи, а повітря пахне свіжою випічкою та міцною кавою. Тут, на Прикарпатті,…

Z Oksana

Юль, скажу чесно. Квартири є, але вони не мої, а батьківські. І батьки, дізнавшись, що я трохи не туди витратив гроші, які вони відкладали на оновлення оселі, просто виставили мене за двері. — То зачекай, — я намагалася скласти пазл, який ніяк не хотів ставати єдиною картинкою. — Виходить, ту нашу відпустку в Карпатах, де ти «закрив велику угоду», насправді спонсорували твої тато з мамою? Сергій опустив очі в підлогу. Виявилося, що його «бізнес» — це лише ілюзія, яку підтримували дбайливі руки батьків. Усі його витрати, від модного одягу до рахунків у ресторанах, оплачувалися з родинного бюджету. Кожна троянда, яку він мені приносив, кожен вечір у кіно — усе це було куплено на гроші людей, яких я навіть жодного разу не бачила. — Розумієш, у мене була така стратегія, — почав він виправдовуватися, і в його голосі з’явилися нотки дитячої образи на весь світ. — Я щось захочу, мамі розкажу красиву історію, вона розчулиться, бо любить мене понад усе, і починає тата вмовляти. Тато побурчить, назве мене неробою, але зрештою здається і дає кошти. Він же хоче, щоб у сина все було «не гірше, ніж у людей»

— Знаєш, Юлю, я вирішив, що нам пора з’їхатися, бо кохання не терпить черг, а мої валізи вже під твоїми…

user2

Ти зараз серйозно? Ти справді вказуєш мені на двері після всього, що ми пройшли? — Я просто нагадую про пріоритети. Мати — це святе. А дружина, яка не хоче ділити з чоловіком його обов’язки… ну, мабуть, вона просто помилилася дверима двадцять років тому. Він розвернувся і пішов у вітальню, де відразу ж залунав звук телевізора. Вечірні новини. Все як завжди. Тільки для Олени «як завжди» більше не існувало. Вона вийшла в коридор, автоматично зняла з вішака плащ. Навіть не дивлячись у дзеркало, вона взулася, взяла сумочку і тихо вийшла з квартири. Під’їзд зустрів її запахом вогкості й чужої вечері. Хтось смажив рибу, десь плакала дитина. Життя тривало за кожними дверима, і ніхто не знав, що за цією конкретною стіною щойно розвалився цілий світ. На вулиці було вже темно. Осінь панувала в місті повноправно: під ногами шаруділо вологе листя, а повітря пахло димом від багать і близьким дощем. Олена йшла, не обираючи маршруту. Просто вперед

— Ти хоч розумієш, що ти зараз кажеш, чи ти просто вирішила мені нерви остаточно зіпсувати перед сном? Голос Тараса…

user2

Іро! Мені потрібна твоя допомога. Дуже терміново! — сумно вигукнув брат. — Все справді серйозно. — Що сталося, Міша? Кажи прямо, — я сіла на стілець, відчуваючи, як втомлені ноги наливаються свинцем. — Лікарі сказали, що справи у мене недобрі — тільки операція. Якщо затягнути хоча б на місяць, можу на ноги не встати. Розумієш? Просто лежачий буду — це перспектива мого найближчого майбутнього. Ці слова прозвучали в тихій кухні як вирок. Я миттєво забула про свою втому. — Боже, Михайле. Треба негайно лягати в лікарню! Чого ти чекаєш? — Та чекаю. Отут і починається найскладніше. У державній клініці черга на планові операції розписана на пів року вперед. А я вже ледве тягну ступню. Справи непрості, фахівці кажуть, що чекати не варто, не можна з цим тягнути. Є приватна клініка в Києві, спеціалізуються саме на таких складних випадках. Вони готові взяти мене наступного тижня. — То їдь! — вигукнула я. — Іро. Операція і два тижні реабілітації коштують сто вісімдесят тисяч гривень. Ти ж знаєш нашу ситуацію. Настя в декреті з малим, я перебиваюся випадковими заробітками, іпотеку ледве тягнемо. У мене немає таких грошей. Навіть близько. Позич мені гроші! Благаю! — Скільки в тебе є? — запитала я, вже знаючи відповідь

Це селище Опішня, столиця українського гончарства, де повітря просякнуте духом прадавніх традицій, а на кожному подвір’ї стоять вироби з глини,…

Z Oksana

Знаєте, Богдане, я колись давно, ще в юності, працював на ринку. Продавав овочі та фрукти. І було у нас два продавці, що стояли в ятках навпроти. Я здивовано підняв брову. До чого тут овочі? — Один з них, — продовжував пан Степан, — завжди був дуже точним. Коли клієнт просив кілограм моркви, він клав на ваги велику купу, а потім по одній морквині забирав назад. Раз — і на вагах рівно тисяча грамів. Клієнт отримував своє, все було чесно. Але люди йшли від нього з якимось дивним відчуттям, ніби у них щось відібрали, щось забрали з-перед носа. — А інший продавець діяв інакше. Він спочатку клав на ваги менше. А потім починав додавати. По одній, по дві… Клієнт бачив, як цифри на вагах ростуть. І коли ставало рівно кілограм, він обов’язково ще й зверху маленьку полуницю кидав чи яблуко як бонус. Просто так. Пан Степан подивився мені прямо в очі. — Вага в обох була абсолютно однакова. Обидва виконали угоду. Але до другого продавця завжди стояла величезна черга, а перший сидів на самоті і злився на весь світ. Бо людині важливо не тільки те, що вона отримує, а й те, як їй це дають

— Що ти від мене хочеш ще? — я відмахнувся від Мар’яни, навіть не намагаючись відірвати погляд від екрана. Там…

user2

Тамара рідного сина на гроші розвела! — майже радісно вигукнула в кутку Ганна. — Ти бачиш, що робиться? А я ж казала, що ті «ліки» в яскравих коробках підозріло нагадують звичайну крейду! — А що такого? — раптом подала голос найкраща подруга свекрухи, пані Люба, яка завжди була її вірною соратницею в усіх побрехеньках. — Тамара все життя Павлові віддала. Сама його на ноги ставила після того, як чоловік пішов, у дві зміни працювала, щоб він мав найкращу освіту. Тепер прийшов його час віддячити. Хіба мати не має права на свято? — Віддячити — це купити мамі ліки, якщо вона справді хворіє, — я повернулася до пані Люби. — Це привезти продукти, якщо в хаті порожньо. А не оплачувати ресторан на п’ятдесят осіб і поїздку в санаторій, коли вона пів року прикидалася хворою, щоб ми давали по десять тисяч щомісяця на «імпортні ампули»! У залі запала така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні. Навіть найдальші родичі, які зазвичай не пропускали нагоди поїсти, перестали жувати. — Ви ж усе знали, пані Любо, правда? — я в упор подивилася їй в очі

— Більше жодної копійки на ваші забаганки я не дам, і мені байдуже, що про це подумають сусіди! Мій голос…

user2

Це ж така дата! Один раз у житті буває! — вигукувала свекруха, вибираючи найдорожчий ресторан у центрі. — Юрчику, ти ж допоможеш сестричці? Вона так хоче свята, вона так настраждалася з тим своїм колишнім. — Мамо, — намагалася вставити слово Марина. — Ми цього місяця купували меблі в дитячу. У нас немає зайвих коштів на ресторан. Може, краще вдома, по-сімейному? Свекруха подивилася на неї так, ніби Марина запропонувала пограбувати церкву. — Ти, дитино, гроші рахуй у своїй кишені. А це мої родинні справи. Юрій — чоловік, він заробить. Я хочу, щоб моя донька хоч один день відчула себе королевою. У результаті Юрій взяв невеликий кредит, щоб оплатити свято сестрі. На тому банкеті Світлана сяяла в новій сукні, приймала дорогі дарунки, а коли прийшов час вітати Марину з її днем народження через два тижні — «родичі» просто забули. Навіть не зателефонували. — У мами тиск піднявся, вона забула, — виправдовував матір Юрій, ховаючи очі. — А Свєта… ну, ти ж знаєш, вона забудькувата. — Зате дату твоєї зарплати вони пам’ятають ідеально, — гірко посміхалася Марина. На дні народження онуків — синів Марини — бабуся приносила лише дешеві шоколадки або наклейки з кіоску

«Я сподіваюся, що мій брат нарешті відкриє очі й виставить тебе за двері разом із твоїми манатками!» Марина завмерла з…

user2

Катерино! Це що тут робиться? — здивувався Роман. — Я просив тебе наглянути за квітами та пил протерти, а не перетворювати мою вітальню на гуртожиток. Він не був удома майже три тижні. Але замість спокою його зустріли розкидані дитячі іграшки в коридорі та запах чужої вечері. — Ну, так уже склалося, Ромчику. Обставини сильніші за нас. У мене біда трапилася, — відповіла Катерина, його двоюрідна сестра. — Мені не цікаво слухати про обставини, — Роман похитав головою. — Потім якось розкажеш. — Ромо, почекай, ми, — Катя затнулася, побачивши, як брат дивиться на другу пару взуття біля дверей. — Ти тут не одна? — він припідняв брову. — У будь-якому разі, Катю, до побачення. Поговоримо завтра. Коли через пів години він вийшов на кухню, його чекав сюрприз. За столом сиділа не лише Катя, а й тітка Ганна — його рідна тітка, яка завжди славилася своїм вмінням «вирішувати питання» за чужий рахунок. — Тітко Ганно? Ви теж тут? Сподіваюся, таксі до вокзалу зараз не дуже дороге, бо вам обом пора їхати. — Нічого, Ромчику, — сухо відрізала тітка. — Заради такого випадку я якось переживу витрати на дорогу, бо маю до тебе серйозну розмову

Це місто Моршин, де серед столітніх дубів та лагідного прикарпатського сонця час, здається, уповільнює свій біг. Тут, у затишних вуличках…

Z Oksana