Navigate
X

Ну от, — сміялась Ірина, — ми тепер не просто подруги, ми ще й невістки однієї свекрухи! — Ага, — відповідала Оксана, — тепер нам разом і терпіти, якщо що. Свекруха, Ліда Павлівна, була жінкою енергійною й господарською. У неї — однокімнатна квартира в центрі міста, у Сергія й Миколи — по двокімнатній від батьківської спадщини. І все б нічого, якби не одна ідея, яка періодично виникала в її голові — і, на жаль, підтримувалася її синами. На кожному святі — чи то Пасха, чи то Новий рік, — Ліда Павлівна починала: — От би всі три квартири продати, купити один великий будинок з подвір’ям! Щоб усі разом, однією дружною родиною жили! І я поруч із синами, і невістки під наглядом, і дітям весело. І щоразу Ірина й Оксана обмінювалися поглядами, від яких у будь-якого чоловіка мали б насторожитись вуха. Але Сергій і Микола тільки підтримували маму

Ірина й Оксана дружили ще з університету. Разом навчалися, разом знімали кімнату в гуртожитку, разом переживали всі дівочі радощі й…

user2

Минуло кілька місяців. Павло жив із тією молодою жінкою, що відчинила двері. Спочатку — усе, як у кіно: вечері, подорожі, компліменти. Але згодом почалися дрібні претензії. — Ти знову втомлений, — казала вона, — може, трохи відпочинь від роботи, віддай частину справ комусь молодшому. — Я не можу. Це моє підприємство. — Та кому потрібне твоє підприємство? Я хочу жити, Павле. У відпустку, на море, а ти весь час із своїми людьми. Вона не розуміла його, не співчувала. Її дратувала його втома, таблетки, його роздуми. Коли Павло вдруге потрапив до лікарні — вона не приїхала. Прислала передачу через знайому. Тоді він уперше відчув, що залишився сам. Ірина би так не зробила

Ірина і Павло прожили разом двадцять років. Не казкових, не блискучих, але справжніх — із ранковими кавами, з лікарняними чергами,…

user2

Перед тим, як повірити в те, що я бачу, я протерла очі. Я не могла повірити, що на чужій дівчині висить мій подарунок, який я подарувала нещодавно своїй невістці. Помилитися я не могла, бо з білого золота сердечко із синім камінчиком — така річ була одна-єдина. Неповторна. Той камінчик мав особливий відтінок, ніби крапля вечірнього неба, застигла в золоті. Він у мене був давно, ще коли була молода, коли мені його подарував мій… ну, тепер уже колишній. Точніше — не колишній, бо офіційно він ніколи не був моїм чоловіком. Він був чужим чоловіком. Але саме від нього в мене з’явилося найбільше щастя в житті — мій син Андрій

Перед тим, як повірити в те, що я бачу, я протерла очі. Я не могла повірити, що на чужій дівчині…

user2

Прийшов час оформляти документи на хату. — А де заповіт? — спитали в сільраді. — Немає, — відповіла Олеся. — Ми з батьками не робили, вони все казали: “Хата твоя, бо ти нас доглядаєш”. Але Григорій, дізнавшись про це, приїхав наступного дня. — Ну що, сестро, — усміхався він криво, — будемо ділитися. Пів хати — моя. — Як пів хати? — не вірила своїм вухам Олеся. — Ти ж ні копійки не вклав у цю хату, навіть похорон не допомагав! — То твої проблеми. Хата — батьківська. А батьки — наші обоє. Отже, маю право. Вона намагалася пояснити, благала по-людськи: — Грицю, мені нема чим тобі заплатити. Ми дітей ростимо, все йде на них. — Тоді продавай хату або віддавай мені половину грошима, — відповів він холодно. Кілька ночей Олеся не спала. Їй снився тато — мовчазний, але сумний. У снах він ніби казав: “Не плач, доню, ти ще знайдеш вихід”

Олеся завжди була татовою донечкою. А тато часто казав: — Доню, я тобі довіряю. Знаю, що ти не покинеш нас…

user2

Валентина вийшла заміж рано. Вони з Віктором одразу вирішили: спочатку квартира, потім літній будиночок біля річки. Коли на світ з’явилася донька, плани трохи змінили, але молода пара все одно відмовляла собі буквально в усьому, працюючи з ранку до ночі заради свого майбутнього. Майже двадцять п’ять років Валентина і Віктор жили за графіком роботи, відкладаючи всі радощі на потім. – Нічого, Валю, – заспокоював її Віктор. – Зате на пенсії почнемо жити на повну, відпочиватимемо, більше часу приділятимемо одне одному. Та цим планам не судилося здійснитися, на жаль

Валентина Миколаївна ледве стримувала сльози. Вона стояла посеред затишної вітальні, а її донька, Оксана, вимовляла умови, від яких матері стало…

Z Oksana

Краплею, що переповнила чашу, став візит мами Ольги. Жінка приїхала з іншого міста, щоб допомогти доньці з роботою — посидіти з дитиною. Вони якраз варили борщ, коли знову клацнув ключ у замку. — Ой, а хто це? — спитала мама Ольги. — Свекруха… — ледве прошепотіла Ольга. Галина Петрівна зайшла, глянула на каструлю, потім — на гостю. — О, свахо, і ви тут? А чого не попередили? У мене ж свої справи, я не люблю, коли в моїй квартирі хто хоче, той ходить. — Та я ж до доньки, не до вас, — тихо сказала мама Ольги. — У неї ж тепер своя сім’я… — Своя? — знову те саме тоном холодної сталі. — Сім’я — то добре. Але квартиру, вибачте, не ви купували. І не ваша справа тут командувати. Ольга побачила, як її мама почервоніла від образи

Коли Роман сказав Ользі, що мама подарувала їм квартиру, жінка не могла повірити у своє щастя. — Ти жартуєш? Просто…

user2

Твій брат, Маріє, якось довго у нас живе, — буркнув Гриць одного вечора. — Уже пора б і про себе подумати. І хоч Марія спершу відмахувалася, з часом стала холоднішою до брата. Петро зрозумів натяк. Тихо зібрав речі, попрощався і поїхав на заробітки — спочатку у Польщу, потім в Чехію. Минали роки. Петро працював, не шкодував себе: ремонтував, будував, копав. Гроші не спускав — відкладав на дім, бо розумів, що має сподіватися лише сам на себе. І от одного літа, коли йому вже було під сорок, він повернувся. Купив хату на околиці села. — Та ти тепер і не бідний, і не старий, — жартували сусіди. — Час би вже й женитися! Марія теж не забарилася з порадами. — Знаєш, у мене є подруга, Галина. Гарна, розумна жінка, розлучилася з чоловіком, двоє діток має. Ти б з нею щасливо жив. Вона тебе оцінить. — Дякую, Маріє, — спокійно відповів Петро, — але я сам собі знайду жінку

Петро ще з юності звик покладатися лише на себе. Батьків він втратив рано: спершу тата, а за кілька років і…

user2

Спершу Орися просто відчула: щось не так. Сергій став замкнутий, частіше затримувався на роботі, ховав телефон, відвертався, коли писали повідомлення. «Може, втомився?» — думала вона. Але жіноче серце не обманеш. Одного вечора, коли прасувала його сорочку, у кишені брюк щось дзенькнуло. Маленька коробочка. Відкрила — і серце завмерло. Дорога каблучка з діамантом. Не схоже на те, що він міг би купити без приводу. Першою думкою було: Боже, невже для мене? Адже саме наближався їхній ювілей — 10 років шлюбу. Вона навіть усміхнулася, уявляючи, як він їй це дарує. Але потім її пробила хвиля холоду. «А якщо… не мені?» — шепотів внутрішній голос. Кілька ночей вона не спала. І от якось, коли Сергій спав, його телефон завібрував. Повідомлення від “Тані робота”. Вона прочитала лише кілька перших слів: “Любий, я вже скучила. Коли ти скажеш їй?..

Орися завжди була трохи не така, як усі. У той час, коли її однокласниці виходили заміж одна за одною, вона…

user2

З роботи Ігор прийшов пізно — як завжди. Двері грюкнули, черевики полетіли під лавку, куртка — на стілець. Ніна саме стояла біля прасувальної дошки, гладила його світлу сорочку, яку він завжди просив «на вихід». — О, — кинув він, проходячи повз, — добре, що прасуєш. Знадобиться. — Куди? — спокійно запитала вона, не відриваючи погляду від коміра. — Та зустріч випускників у суботу. Запросили мене хлопці. Вона підняла очі. — І що? — То… ти підеш зі мною, — сказав, ніби це саме собою зрозуміло. — Я? — перепитала вона здивовано. — А з якого дива? Ми ж навіть не розписані, Ігоре. Я піду як хто? Він розсміявся. — Та ти що, серйозно? Ти ж розумієш, що штамп у паспорті нічого не значить. Ігор прийшов з роботи пізно — як завжди

Двері грюкнули, черевики полетіли під лавку, куртка — на стілець. Ніна саме стояла біля прасувальної дошки, гладила його світлу сорочку,…

user2

Одного вечора, коли Ліза нарізала салат, а Сергій мовчки крутив виделку в руках, вона відчула, що щось не так. — Що трапилось? — спитала, не підводячи очей. — Лізо… — він трохи знітився. — Є одна справа. — Кажи вже, не тягни. — У мене є бабуся в селі. По мамі. Вона жила сама, але тепер майже нічого не бачить. Сусідка казала, що доглядати її вже важко. Я думав… може, забрати її до нас? Ліза навіть не задумалась. — Звичайно, заберемо. Це ж бабуся. Ми впораємось. Він полегшено зітхнув. І хоч на його очах блиснула вдячність, Ліза розуміла — йому важко. Бо в її чоловіка була гордість, і він не звик просити допомоги

Коли Ліза виходила заміж за Сергія, усі подруги їй заздрили — не зло, а по-доброму. Красень, уважний, із гарною роботою,…

user2