Navigate
X

Ходімо, поїмо твоїх дерунів. А потім поїдемо купувати тобі обручку. Цього разу — назавжди. — Правда?! Ти й досі любиш мене? — зраділа Олеся. — Так, і ніколи не переставав кохати. Я знав, що ти пішла від мене не тому, що не любиш, а тому, що занудьгувала. І я просто хотів показати тобі, що наше життя без нас — це не казка, а реальність. І якщо ти не повернешся, то на твоє місце прийде хтось інший. Олеся підійшла до нього, обійняла його так міцно, як не обіймала вже багато років, і вдихнула його рідний запах. — Знаєш, а я тільки зараз зрозуміла, яке я дурне дівчисько. Я зрозуміла, як ти мені дорогий. І я тебе нікому не віддам! Ані Каріні, ані мрій про «свободу»! І сина народимо, і дочку! Левицький, одружись зі мною знову

— Алло, Олесю, привіт! Це Максим. Я тут у халепу втрапив. Виручиш колишнього чоловіка? Голос Максима, її ексчоловіка, завжди викликав…

user2

Батьки вмовили Андрія прийняти «вигідну пропозицію» — поїхати на південь країни, де вони нібито відкривали нову філію. «Це всього на рік», — казали вони, обіймаючи сина. «Потім повернешся, зробиш кар’єру, матимеш солідний капітал». А Зоряні сказали інше, коли Андрій вже поїхав: — Андрій поїхав. Сказав, що так буде краще. Він зрозумів, що ти не зможеш дати йому те майбутнє, яке йому потрібне. І… він уже зустрів іншу, з нашого кола. Ми думали, ти повинна знати. Вона не знала, що робити, ні телефонів, ні можливості перевірити — лише холодні слова людей, які були далеко не на її боці. Листів вона не отримувала. А ті листи, сповнені любові та туги, що Андрій писав їй з півдня, так і не доходили — їх безжально ховали батьки, які вважали свій обман благом для сина. Андрієві ж сказали, що Зоряна просто не хоче з ним говорити. Того ж місяця Зоряна дізналася, що чекає дитину

Сніг того ранку падав тихо-тихо, ніби хтось зверху струшував із небес стару, але м’яку й пухку перину. Кожний кристалик льоду…

user2

З Італії Мар’яна приїхала на світанку в село, на таксі, прямо до тієї нової, великої хати, яку вона будувала в мріях. На її стукіт двері відчинила свекруха. Її обличчя було кам’яним. Вона навіть не висловила подиву від раптового приїзду невістки. — Що ти тут робиш? Навіщо приїхала? — процідила вона, не даючи невістці навіть переступити поріг. — Я приїхала до свого дому, Тамаро Петрівно. Я хочу поговорити з чоловіком, — відповіла Мар’яна. — Твого дому тут немає! Це все наш дім, наш! Іди, звідки прийшла. Олексій тобі не чоловік більше, у нього тепер інша, та, що дім облаштовує, а не по світу катається, — свекруха стояла, неначе вартовий, не даючи жодного шансу для входу. У цей момент Мар’яна виявила найважчу правду, яку приховував від неї чоловік протягом усіх цих років

Життя, як річка, тече непередбачувано, іноді лагідно оминаючи перешкоди, а іноді з силою б’ючись об скелі. Для Мар’яни та її…

Z Oksana

Слухай, Степане, а що твоя колишня робить? — запитав одного разу його приятель Василь на риболовлі. — Не сумує? — Не знаю, — буркнув Степан. — Не цікавлюся. Ми ж не спілкуємося. — А дарма. Я вчора твою Ярину у центрі бачив. Не впізнав спочатку! Красуня стала, схудла, підстриглася модно. З якимсь чоловіком у кав’ярні сиділа, сміялася. Видно, інтелігентний, сивий. І вона світиться, Степане! Щось болісно стиснулося в грудях у Степана. Ревнощі? Власність? — З яким чоловіком? Ти впевнений? — Звідки я знаю? Але, видно, не випадкова зустріч — видно було, що знайомі давно, розмовляли про мистецтво якесь. Цього ж вечора Степан не витримав і поїхав до старого будинку. Припаркувався навпроти і довго дивився на освітлені вікна їхньої квартири. У вікні з’являлася знайома постать Ярини, але вона рухалася якось інакше — легко, вільно. Наче скинула невидимі кайдани. У квартирі явно хтось був. На підвіконні стояли незнайомі квіти, а на балконі, поруч з її білизною, сушилася чоловіча сорочка

Погляд Ярини був прикутий до вікна. Надворі сірів похмурий листопадовий ранок. Вона спостерігала, як Степан метушиться біля своєї старенької, але…

user2

Я не прошу коштовностей, — сказала вона. — Не прошу подорожей, ресторанів чи великих жестів. Я прошу простого людського тепла. Слова. Обіймів. Трішечки уваги. Поваги до моїх почуттів. Бо жінка живе цим. Я живу цим. І якщо ти не можеш дати мені цього, то мені доведеться шукати це тепло деінде. Ігор подивився на неї довше, ніж зазвичай. Він побачив у її очах не істерику, а крижану порожнечу, яка лякала його більше, ніж будь-яка сварка. Він зрозумів, що вона говорить про розлучення. Про кінцеву, безповоротну межу. — Я не вмію так, — нарешті зізнався він, і в цьому зізнанні не було розкаяння, лише безпорадність. — Я звик, що чоловік мусить забезпечувати. А все інше… це зайве. Мене так навчили. — Але можеш навчитися, — відповіла вона, і в її голосі не було докору, лише констатація факту. — Якщо хочеш зберегти нас. Бо якщо ти не змінишся, Ігоре, то нашого «нас» просто не стане. Я втомилася бути самотньою у шлюбі. Це був перший раз за двадцять років, коли він замислився над тим, що його гроші та стабільність не є універсальною валютою для щастя

Той вечір вона пам’ятала чітко, до найменшої дрібниці. Повернулися вони від друзів пізно, вже за північ, і тиша в салоні…

user2

Ігор поклав слухавку і радісно подивився на дружину. — Привіт, Сонечко! Чудові новини — святкуємо вдома! Вся родина збереться! — Яка саме родина? — тихо спитала Світлана, хоча у глибині душі вже знала відповідь. — Ну як яка? Батьки ж, Сергій з Оленою та дітьми, Оксана з чоловіком, тітка Людмила з дядьком Віктором… Дванадцять гостей, не менше! Буде неймовірно! — Ігорю… — Світлана повільно поставила сумку на підлогу. — А мене ти спитати не хотів? — Що спитати? — Ігор виглядав щиро здивованим. — Ти ж завжди любила, коли сім’я збирається? Ми три роки їздили до моїх батьків, час і нам приймати гостей. — У мене були плани на завтра, — Світлана намагалася зберегти спокій, але всередині починало вирувати пекло. — Які плани? Ми ж ні про що конкретно не домовлялися! — Ми домовилися з дівчатами йти до ресторану! Я тобі говорила! Ігор нахмурився, напружуючи пам’ять

28 грудня. У затишній кав'ярні «Львівські Пляцки» панувала атмосфера передсвяткової метушні та аромату свіжої кави з корицею. Світлана сиділа за…

user2

Як Петро повертався додому раз на пів року, його приїзд був схожий на Різдвяне диво. З його сумок вивалювався цілий світ: фірмовий одяг для Іванових дітей, якісь сучасні інструменти, про які Іван міг лише мріяти, і конверти з євро на «ремонт даху, бо вже геть розлізся». Його дружина, Лариса, жінка практична, що звикла рахувати кожну копійку, з кожним роком ставала все менш привітною до цієї щедрості. — Петре, ти ж бачиш, ми й самі в боргах, — дорікала вона. Вона вважала, що чоловік надто відриває від їхньої сім’ї, хоча вони й жили значно краще за Івана. — Навіщо ти тягнеш усе на себе? У кожного своя сім’я, своя дорога. Петро, слухаючи її, лише втомлено зітхав. — Іван — мій брат. Я знаю, як йому важко, Ларисо. Він би для мене так само зробив. Якби не він, хто б допоміг мамі, поки я тут

У селі, що потопало в зелені садів і мерехтінні річки, всі знали родину Соханів. І не просто знали, а поважали.…

user2

На кухні стояв нестерпний сморід. Гори немитого посуду височіли в раковині, розкидані чайні пакетики та крихти покривали стільницю, а на підлозі стирчали якісь старі ганчірки. Софія ледве стримувала нудоту. Але найгірше чекало її на підвіконні. Її улюблена драцена, яку вона три роки вирощувала, наче дитину, і яка пережила дві пересадки, тепер виглядала безнадійно засохлою. Листя поникло і набуло неприродного, сіро-зеленого кольору. Це був символ повного ігнорування, допущеного в її домі. Відрядження до Львова, де Софія, як провідний фахівець з кадрів у великій виробничій компанії, брала участь у стратегічних переговорах, видалося виснажливим. Вона працювала по дванадцять годин на добу і мріяла лише про те, щоб повернутися на день раніше, зробити чоловікові невеликий сюрприз і, нарешті, відпочити. Сюрприз справді вдався, але ціною її душевного спокою

— Максиме, ти що, серйозно не бачиш проблеми? — Софія стояла посеред їхньої ошатної вітальні, її погляд ковзав по незнайомих,…

user2

Що саме не так із цим салатом? Будьте ласкаві, поясніть,” — Катруся намагалася говорити рівно, майже офіційно, щоб приховати внутрішнє тремтіння від несправедливої образи. “Все не так! Абсолютно все!” — Елеонора Петрівна демонстративно відсунула тарілку, наче салат міг її образити. — “По-перше, майонез магазинний. Нормальна господиня на такий ювілей готує домашній, на жовтках, з лимонним соком! По-друге, огірки порізані, як для відгодівлі худоби — надто крупно! А морква взагалі сира, чи мені здається? Ти що, не знаєш: для олів’є моркву потрібно варити окремо від картоплі, і обов’язково у ‘мундирах’, щоб не втратила смаку!” Катруся глибоко, повільно вдихнула. “Я варила овочі, пані Елеоноро, за перевіреним родинним рецептом моєї бабусі, і морква там, звісно, варена. Просто вона має яскравіший колір завдяки спеціальному сорту,” — тихо відповіла Катруся. — “Гості приїдуть за дві години, я все встигну доробити. А майонез… він українського виробництва і має чудовий склад.” “Доробити? Це вже не доробити, а переробляти треба все!” — Елеонора Петрівна сплеснула долонями. — “Мій Олесь заслуговує на нормальне свято, на гідний стіл, а не на цю…” — вона обвела рукою акуратно накритий стіл, — “самодіяльну творчість! Це ж буде сором на всю нашу родину!

Тихий, спокійний ранок, яким він мав би бути напередодні тридцятиріччя чоловіка, був безповоротно зіпсований. Катруся не очікувала, що замість свіжої…

user2

Оксано, ну навіщо ти так? Ну чому не можна по-доброму, по-християнськи? Хіба сім’я – це не головне? Хіба ми вороги якісь? Ми ж просто хочемо справедливості, щоб у всіх був свій кут! — Сім’я, Софіє, — повільно, втовкмачуючи кожне слово, сказала Оксана, — це коли люди поважають особисті межі, працю та рішення один одного. Це не фінансова піраміда, де один має годувати всіх. А ви з матір’ю – ні. Ви – агресори. Ви — здирники. Ви — люди, які намагаються виїхати на чужій шиї. І я не маю наміру більше цього терпіти. — Якщо Андрій дізнається, він тебе покине! Звісно! — зашипіла Людмила Петрівна, переходячи на шепіт, який був страшніший за крик, бо в ньому містилася вся її накопичена злість. — Він від тебе піде! Ти залишишся сама! Без нього! Ти згнієш у цій своїй квартирі, як павук! — Піде? — Оксана раптом засміялася. Гучно, гірко, від щирого серця. Їй стало майже шкода цю жінка, з її примітивними, непрацюючими схемами, які вона використовувала все життя. — Знаєте що, Людмило Петрівно? Він уже пішов. З’їхав тиждень тому. З речами та з повним усвідомленням того, що ви для нього важливіші, ніж наші з ним стосунки

Навіть у сутінках пізньої осені квартира Людмили Петрівни на київських Позняках сяяла глянцем і бездоганністю. Це був той тип житла,…

user2