Нарешті, на початку червня я таки приїхала додому. Я усього могла сподіватися, але лише не того, що побачила. Коли я під’їхала до своїх воріт, то спочатку подумала, що я щось переплутала – замість моєї старої хати стояв не дуже великий, але дуже красивий будиночок. Бачу, донька мене на подвір’ї зустрічає. – Подобається, мамо? – питає і посміхається. А у мене сльози на очі набігли, я слова не можу сказати, так мені дух перехопило від несподіванки
– Мамо, зараз не приїжджай, давай почекаємо до червня, – відговорювала мене донька, коли я сказала, що хочу на Великдень…