Navigate
X

Як одружений? Ти ж казав… сусіди, заради дитини… — Я тебе обдурив. Я живу з ними. Я не можу піти, бо вона каже, що я ніколи не побачу Софійку, якщо розлучуся. Розумієш? Я люблю тебе, але я не можу кинути дитину. — А як же наше маля? — Віта мимоволі торкнулася живота. — Ти про нього подумав? — Я буду допомагати. Буду оплачувати цю квартиру, купувати все необхідне. Але я не можу обіцяти тобі повноцінну сім’ю прямо зараз. Дай мені час. Я щось придумаю. Віта залишилася сама зі своїм горем. Максим продовжував приїжджати, привозити гроші, але він став чужим. Він уникав розмов про майбутнє, про реєстрацію дитини. Вона терпіла кілька місяців. Сама ходила на обстеження, сама вибирала перші речі. Кожен раз, бачучи в клініці щасливі пари, де чоловік підтримує дружину, вона ледве стримувала сльози

— Я тебе обдурив, у мене є сім’я, — сказав він, опустивши очі, — але ти не думай... Я з…

user2

Денисе! Я тебе благаю, зроби що-небудь! — ледь не плакала дружина. — Поговори нарешті зі своєю матір’ю! Скільки можна терпіти ці нескінченні візити без попередження? Вона тут крутиться постійно! Я ніколи не знаю, коли вона прийде знову. Тепер вона ще й ту дивну сусідку, пані Любу, з собою тягає за компанію. Це ж не прохідний двір! Денис лише важко зітхнув. — Лесю, ну що я можу вдіяти? Це ж моя мати. — «Що я можу вдіяти»? — перепитала Олеся. — Вживи заходів! Ти розумієш, що вони не просто приходять «на каву»? Вони поводяться так, ніби наш холодильник — це філія супермаркету, де все безкоштовно! Йдуть як до себе додому, порпаються в полицях. Це просто за межею елементарного виховання! Олеся справді не розуміла, що трапилося з її свекрухою, Ганною Василівною. Ще пару років тому вона була взірцем тактовності. Приходила зрідка, завжди заздалегідь попередивши, розмови вела виключно по суті, зайвого слова не зронила б. «Золота жінка, а не свекруха!» — колись захоплено казала Олеся подругам. Але час минав, і поведінка Ганни Василівни почала стрімко змінюватися

Миргород — де повітря пахне свіжоспеченим хлібом і цілющими водами, а життя, здавалося б, має текти спокійно та розмірено. Проте…

Z Oksana

Ти що, справді збираєшся економити на рідній матері, коли в мене такий день раз у житті? — голос свекрухи здригнувся від удаваної чи справжньої образи, а в очках зблиснули непрохані сльози. — Мамо, ми ж не кажемо, що не хочемо святкувати, — м’яко почав Павло, намагаючись заспокоїти матір. Він підійшов до неї, поклав руку на плече, але Стефанія Іванівна демонстративно відсахнулася. — Просто те, що ви запланували… Це зараз нам не по кишені. Ми ж дитину чекаємо, ремонт у кімнаті робимо. Кожна копійка на рахунку. Стефанія Іванівна піджала губи так сильно, що вони перетворилися на тонку лінію. Вона звикла, що в житті все має бути «як у людей», а краще — навіть трохи краще, ніж у сусідів. Її шістдесятиріччя малювалося в її уяві як грандіозна подія: великий ресторан з кришталевими люстрами, музиканти в костюмах, купа родичів, яких вона не бачила роками, і розкішна сукня кольору чайної троянди. — Як у людей — це коли син матір шанує, — відрізала вона, випроставши спину

— Ти що, справді збираєшся економити на рідній матері, коли в мене такий день раз у житті? — голос свекрухи…

user2

Ой, обговорюють вони! — вигукнула свекруха, і її голос став на тон вищим. — Я вчора з кумою Галею говорила, у неї син теж так «обговорював», а тепер на орендованих квартирах тиняється, бо все майно розтринькали. А я вам діло пропоную. Слухайте сюди. Мою велику квартиру, трикімнатну, продамо. Вашу однокімнатну, що тобі батьки на весілля подарували, теж виставимо на продаж. Гроші до купи складемо і купимо один великий будинок за містом. Я відчула, як у горлі став ком. Не від злості, а від того, наскільки абсурдно це звучало. Будинок. Спільний. З Марією Степанівною. — Будемо жити всі разом, — продовжувала вона, вже не помічаючи мого виразу обличчя. — Я за дітьми пригляну, коли вони будуть. Господарство заведемо, курочок можна, свіжі яєчка. Тарас завжди хотів собаку велику, пам’ятаєш, синку? А в місті що? Тиснява і дим. — Ви хочете, щоб я продала житло, яке мої батьки заробляли все життя важкою працею, щоб ми з’їхалися в один спільний котел? — запитала я, дивлячись прямо в її очі. — А що тут такого? — втрутився нарешті Тарас

— А ти хотіла бути господинею на моїх метрах і при цьому жодного разу не запитати, чи не болять у…

user2

Мар’яно, ти про що? Бабусі немає лише сорок днів. Може, хоч сьогодні не будемо про це? Сьогодні день пам’яті, ми мали б згадати щось хороше, а не рахувати майно. — А коли? Коли ти вже все на себе оформиш і виставиш нас за двері? — сестра пройшла на кухню, навіть не знімаючи взуття. Підбори її туфель голосно цокали по старій паркетній дошці, яку Дарина так дбайливо натирала воском минулого тижня. — Я знаю про заповіт. І я вважаю, що це несправедливо. Ти просто скористалася її станом. Дарина пішла слідом. На столі все ще стояла бабусина улюблена чашка з тріщиною на ручці. Вона була порожньою, але Дарині здавалося, що від неї досі йде теплий аромат липового чаю. — Справедливість у кожного своя, — тихо відповіла Дарина, сідаючи на край стільця. — Бабуся сама так вирішила. Її ніхто не змушував. Вона була при ясному розумі до останньої хвилини. Ти б це знала, якби хоч раз підняла слухавку. — Звісно, — усміхнулася Мар’яна, і ця посмішка була зовсім не доброю. — Ти ж була поруч, «доглядала», «заглядала в очі». Дуже зручна позиція, щоб підсунути старенькій потрібний папірець. А я в цей час працювала, будувала кар’єру, не мала можливості приїжджати щотижня через дурні дрібниці

— Ти справді думаєш, що кілька тарілок супу дають тобі право на цілий спадок? — ці слова сестри пролунали настільки…

user2

Мамо, ну що дача буде стояти пусткою? — нарешті видавив із себе син, вмостившись на краєчку старого крісла. — Тобі зараз не можна важкого підіймати. Лікарі кажуть — ніяких городів, ніякої напруги. А Катря з Софійкою хоч на свіжому повітрі побудуть, домашнього сиру поїдять. Катруся обіцяла, що за всім догляне. Ти ж знаєш, як малій корисно на сонці бути. Світлана Василівна довго вагалася. З невісткою в них стосунки завжди були, м’яко кажучи, «прохолодні». Катря була дівчиною суто міською. Для неї природа — це парк з вимощеними доріжками або кав’ярня з панорамним вікном. Вона звикла, що все в житті робиться натисканням кнопки: прання, замовлення їжі, прибирання. А дача… дача потребує рук, терпіння і, головне, любові. — Миколо, ти ж знаєш, як я до того порядку ставлюся, — тихо відповіла мати, дивлячись на свої бліді руки. — Там кожна квітка має своє місце. Кожен кущ я сама висаджувала, кожну гілочку знаю. Якщо Катря справді готова допомагати — нехай їдуть. Тільки нехай ягоди зберуть, щоб не пропали, бо мені зараз не можна тягатися з відрами. Син тоді так зрадів, що навіть підскочив з місця. Він запевнив, що все буде в найкращому вигляді. Мовляв, Катря в нього господиня, яких мало, і вона мріє спробувати себе в ролі садівниці. Світлана Василівна віддала ключі з важким серцем. Глибоко в душі вона відчувала: цей експеримент не принесе їй спокою

— Світлано Василівно, ви тільки не кричіть, але я вирішила, що ваші троянди біля порога — то зайвий клопіт, тому…

user2

Артеме! Щось не те. Двері не відкриваються. Ключ не підходить, — Мар’яна з надією повернула його ще раз, відчуваючи, як металевий скрегіт віддає неприємним болем у зап’ясті. — Артеме, ти чуєш? Замок не піддається! Артем, який до цього моменту був повністю поглинутий стрічкою новин у телефоні, нарешті відірвав погляд від екрана. Його очі злегка примружилися від напруги. — Та кинь, не може бути. Ми ж тільки вранці виходили, все було гаразд. Дай-но я спробую. Він перехопив старий англійський ключ, обережно встромив його у шпарину. Раз. Другий. Замок стояв і не рухався, наче монолітна скеля. Метал об метал — і жодного результату. — Схоже, мати таки наважилася змінити замок, — пробурмотів Артем ледь чутно, відводячи погляд. — Що ти сказав? — Мар’яна різко розвернулася до нього, ледь не впустивши важкий пакет із продуктами. — Ти це серйозно? Ми зараз стоїмо в під’їзді, за спиною в мене сумка з робочим ноутбуком, у руках — їжа на тиждень, а поруч — твоя дитина в колясці. Який ще «новий замок»

У мальовничому місті Вінниця, де вечірні вогні відбиваються у водах Південного Бугу, а старі дворики на Соборній приховують у собі…

Z Oksana

Мамо! Мені справді потрібна твоя допомога, — благала донька. — Три дні посидь, будь ласка з онуком. Артемко спокійний, я все приготую, тобі тільки треба забирати його з садочка і побути з ним до вечора. Будь ласка. — Мар’яно, ти знущаєшся? — голос матері звучав так, ніби її просили пожертвувати останнє. — У мене завтра відкриття нової галереї, у четвер — візит до остеопата, а в п’ятницю ми з дівчатами йдемо на дегустацію наливок. Ти що, не могла спланувати свій аудит раніше? — Мамо, аудит планує Європа, а не я! — Мар’яна відчула, як закипає лють. — Я прошу тебе один раз за два роки! — Слухай, — мати говорила сердито. — Я тебе виростила сама. Без чоловіків, без допомоги. Ти маєш бути сильною. Дитина — це твій проект, і ти маєш його адмініструвати. Найми няню з агенції, у чому проблема? — Де я знайду перевірену людину за одну ніч? — прошепотіла Мар’яна. — Це твої проблеми. Але добре, — мати зробила ласку. — Один день, у середу, я заберу його. Але тільки до сьомої вечора! У мене о восьмій вечеря в ресторані

Сонце у Ворзелі ніколи не світило яскраво — воно пробивалося крізь густу хвою сосен важкими, золотавими стовпами, у яких повільно…

Z Oksana

Олеже! Чому ти не перевів гроші? Я в аптеці, мені не вистачає на серцеві краплі! Касирка на мене дивиться, як на жебрачку! — Мамо, — спокійно сказав Олег, поставивши телефон на гучний зв’язок, щоб Марія все чула. — Я більше не зможу допомагати тобі в такому обсязі. Ми тепер маємо багато власних витрат. — Що? Ти з глузду з’їхав? Ти хочеш, щоб я впала на очах у людей? — Ні, мамо. Я хочу, щоб ти почала жити по кишені. Я знайшов тобі вакансію. У дитячому садочку неподалік потрібна помічниця вихователя. Робота не важка, колектив хороший. Твій смак і вміння спілкуватися там оцінять. На тому кінці дроту запала тиша. Така довга, що Олег подумав, ніби зв’язок перервався. А потім почалося. Вона кричала про невдячність, про те, що вона виховала монстра, про те, що Марія його приворожила. — Ти хочеш, щоб я, жінка з вищою освітою, мила підлоги в садочку? — Це твій вибір, мамо, — відповів Олег і поклав слухавку. Через дві години йому зателефонували з лікарні

— Ти знову виніс з хати те, що ми відкладали дитині на садочок? — голос Марії був тихим, але в…

user2

Моя мама свій дім заслужила роками праці. А твої сестри просто скористалися твоєю безхребетністю! — Олена вже не могла стримуватися. — Ти не добрий, Степане. Ти просто боїшся сказати “ні”. Тобі простіше бути хорошим братом для Світлани і Юлі, ніж хорошим батьком і чоловіком для нас. Наступного дня вони пішли в гості. Олена не хотіла йти, вона відчувала себе так, ніби її змушують брати участь у чомусь неправильному. Але Степан наполіг: «Не будь букою, це ж свято, мама буде засмучена, якщо ми не прийдемо». Коли вони переступили поріг колишньої квартири Степанових батьків, Олена ледь втрималася, щоб не розвернутися і не піти. Квартиру було не впізнати. Світлана за місяць встигла зробити неймовірне. Світлі, просторі кімнати, дорогий ламінат, сучасна кухня з вбудованою технікою, про яку Олена тільки мріяла, гортаючи журнали в чергах. Усе пахло новою фарбою і дорогими меблями. Світлана сяяла, як нова монета. Вона водила їх по кімнатах, вихваляючись кожною дрібницею, кожною шторою

— Ти хочеш сказати, що ми з дітьми маємо й далі тулитися в цій тісній кімнатці, поки твоя сестра святкує…

user2