Navigate
X

Мамо! Нам треба серйозно поговорити. Без чаю і зайвих розмов про погоду, — голос сина був сухим. Олена Степанівна розхвилювалася. — Щось із Мар’янкою? Чи діти занедужали? — З ними все гаразд. Справа в грошах. Ми з дружиною порахували наші витрати. Іпотека за нову квартиру в центрі, кредит на позашляховик, гуртки для Михайла. Коротше, мамо, з наступного місяця ми припиняємо тобі допомагати. Олена Степанівна повільно опустилася на табурет навпроти. — Андрійку але ж як? Ти знаєш, яка в мене пенсія, мені ледь на ліки та крупи вистачає. Ти ж сам казав, що це твоя синівська вдячність за все. — Вдячність не може тривати вічно. Тобі шістдесят чотири роки. У твої роки багато хто ще працює. Он у Мар’яниної мами знайома в Польщі полуницю збирає, і нічого, не розвалилася. А ти звикла, що ми все оплачуємо. Це, знаєш, розслабляє

Тернопільське озеро виблискувало під лагідним травневим сонцем, відбиваючи блакить неба. Олена Степанівна, колишня вчителька української мови, яка віддала школі тридцять…

Z Oksana

Зоряна відчинила двері й одразу відчула запах чужої присутності — суміш дешевих парфумів та смаженої цибулі. У передпокої на вішалці, де раніше висів її улюблений бежевий тренч, тепер красувалася яскраво-рожева куртка з облізлим штучним хутром. Поруч на килимку стояли чужі черевики — маленькі, напевно, тридцять шостого розміру, тоді як Зоряна завжди носила тридцять восьмий. З кухні донісся голос свекрухи, такий знайомий і такий солодкий, що аж зуби зводило: — Оксанко, сонечко, ти картоплю вже поставила? Олег от-от повернеться, він же цілий день на ногах, голодний буде як вовк! Зоряна пройшла коридором. На кухні, спиною до неї, стояла молода жінка в тоненькому халаті. Вона старанно чистила овочі над раковиною, її русяве волосся було зібране в неакуратний хвіст. Галина Петрівна сиділа навпроти, попиваючи каву з улюбленої Зоряниної чашки з тонкого фарфору. Побачивши господиню, жінка мало не впустила горнятко

Буває момент, коли ти дивишся на власні вхідні двері й не можеш згадати, коли вони стали для тебе чужими.. Зоряна…

user2

Олена з цікавістю прислухалася. — І як її звати? — Марія. Рідкісне ім’я зараз, правда? Прізвище теж таке цікаве… — Ірина назвала прізвище тітки Сергія. — А що таке? Ти зблідла. — Ти впевнена щодо трьох квартир? — голос Олени здригнувся. — Ну так, я ж документи перевіряла. Одна — спадкова, інша — куплена кілька років тому, ще якась від родичів. Вона їх здає неофіційно, через знайомих, щоб податки не платити. Каже, що «на лікування сина збирає», а сама, судячи з усього, вже невеликий капітал сколотила. Олена відчула, як всередині все закипає. — Іро, а покажи мені фото тієї квартири, що вона зараз здає

Береш у людей все, що дають, а потім кажеш, що тобі мало — це не доля така тяжка, це просто…

user2

Мам, я от не розумію, навіщо тобі той будинок за містом? — видала вона, дивлячись мені прямо в очі. — Як навіщо, Настуню? Я ж мріяла про нього. Старість там зустріну, ви до мене влітку будете на шашлики приїжджати… — Ой, ну яка старість? Ти могла б і в тій своїй старій квартирі жити, — вона роздратовано відставила чай. — Ми з Андрієм розраховували, що ти ті гроші з продажу нам віддаси. Нам машина потрібна нова, солідна, сімейна. На старій вже соромно виїжджати. А ти собі «палаци» будуєш серед поля. Тобі що, грошей дівати нікуди? Я дивилася на неї і не впізнавала. Переді мною сиділа чужа жінка з холодними очима. — Настю, я ж вам квартиру купила, весілля зробила… Хіба я не маю права на свій куточок? — Мам, не починай цей плач Ярославни. Ти ж в Італії багато заробляєш. Могла б і нам допомогти, і собі щось скромніше знайти. Андрій взагалі каже, що ти про онука не думаєш, тільки про свої яблуні

Буває так у житті: ти все життя вивертаєшся навиворіт, віддаєш останню сорочку, щоб дитині було краще, а в результаті стаєш…

user2

Матусю, вітаємо! — кричав Сергій. — Ви у нас найкраща! Здоров’ячка вам, сил! Ви наша берегиня! — Ми вам таку листівку гарну в соцмережах скинули, бачили? — додавав Роман. — Дякуємо за все, що ви для нас робите. Без вас ми б ніяк! Оксана дивилася на них і бачила не синів. Вона бачила людей, які дивляться на банкомат. Дуже зручний банкомат: висилає гроші, нічого не вимагає, не заважає жити. — Дякую, діти, — тихо сказала вона. — А як там ремонт, Сергію? — Ой, мамо, ще стільки треба! Плитка дорога, майстри ціни луплять… Ви ж там придивитеся якусь роботу, так? Оксана подивилася на свої руки. Шкіра на пальцях була сухою, у тріщинах, нігті пожовкли від мийних засобів. Вона згадала, як господар-італієць перед смертю дякував їй, тримав за руку і казав: «Оксано, ти добра жінка, ти як рідна». А рідні сини в цей час рахували, на скільки пачок плитки вистачить маминої пенсії

Страшно не те, що ти старієш на чужині. Страшно те, що для власних дітей ти поступово перетворюєшся на звичайний банкомат,…

user2

Вірочко, відчиняй! Ми до тебе на тиждень, родиною погостювати! — Віра завмерла, ледь не впустивши горнятко. У вічку вхідних дверей вона побачила справжнє «стихійне лихо»: старша сестра Ганна, її доросла донька Ірина, син Артем із дружиною Юлею та двоє їхніх дітей, які вже щосили гатили ногами в оббивку дверей. Поруч височіла гора баулів та картатих сумок. — Ганно, ти б хоч попередила, — розгублено прошепотіла Віра, відчиняючи замок. — Ой, та облиш ці церемонії! — Ганна першою втиснулася в передпокій, поширюючи запах дешевих парфумів та вокзальної метушні. — Ми ж не чужі люди, одна родина! Яка різниця — сьогодні чи завтра

Вінниця прокидалася під мелодійний передзвін вежі в центрі, а за вікном Віри Миколаївни вже щосили виспівували березневі птахи. Вона тільки-но…

Z Oksana

Геть звідси! — вигукнула свекруха, витираючи руки об засмальцьований фартух. — Іди до своєї мами, хай вона терпить твій безлад! Тут не притулок для тих, хто цілими днями в комп’ютері сидить! Оксана завмерла. — Де мої документи? Там були підписи, печатки, вони лежали на столі. — Сміття там було! — Стефанія Іванівна переможно підняла підборіддя. — Якісь каракулі, графіки безглузді. Я навела порядок. У моїй хаті не буде цього паперового звалища! Я тридцять років на залізниці відпахала, я знаю, що таке робота. А твоє “клацання мишкою” — то не зрозуміло що. — Ви викинули проект на триста тисяч! Ви розумієте, що ви накоїли? — Та хоч на мільйон! Це мій дім, і я тут вирішую, що непотріб, а що ні. Хочеш розкидати свої папірці — винаймай кабінет у мерії. А на моїй кухні буде лад

Ранок у Чорткові зазвичай починався з густого туману, що огортав вежі старого костелу. У квартирі Оксани та Андрія ранок починався…

Z Oksana

— З вас трохи більше двох тисяч гривень, — касирка подивилася на мене поверх окулярів. У її погляді читалося все: і моя скромна куртка, і пенсійне посвідчення в руці, і німе запитання: «Бабусю, ви впевнені?». Я кивнула і приклала картку. Ця ціна була для моєї пенсії не просто значною. Це була відчутна сума, яка залишила б прогалину в бюджеті на півмісяця. Але на прилавку лежав такий шматок лосося — щільний, з мармуровими прожилками, справжній, що я не встояла. Син не приїжджав три місяці. Робота, іпотека, постійні клопоти. А тут подзвонив сам: «Мам, будемо у суботу. З Оленою». Я летіла додому, майже не відчуваючи ваги сумок. Дістала парадну скатертину, ту саму, з мережкою, яку бережу. Натерла келихи. Рибу засолила сама: з лимончиком, кропом та крапелькою доброго коньяку для аромату. Як Андрій любить

— З вас трохи більше двох тисяч гривень, — касирка подивилася на мене поверх окулярів. У її погляді читалося все:…

user2

Або я, або цей кіт, бо терпець мені вже ввірвався! — Олексій стояв посеред коридору з валізою в руках, і його голос, зазвичай спокійний і розсудливий, зараз тремтів від образи, яка збиралася тижнями. — Знаєш, Марин, — сказав він, закриваючи замок валізи. — Я думав, що сім’я — це коли люди підтримують одне одного. Коли вони цінують почуття партнера. А виявилося, що я тут просто спонсор для твого кота і людина, яка заважає йому розлягатися на дивані. — Ти просто не любиш тварин, — кинула вона йому вслід. — Людина, яка не любить тварин, не може бути по-справжньому доброю

— Або я, або цей кіт, бо терпець мені вже ввірвався! — Олексій стояв посеред коридору з валізою в руках,…

user2

Наступного ранку я спробувала бути дипломатом. Може, свекруха мене зрозуміє? Жінка ж все-таки. Галина Петрівна саме поралася на грядках. — Галино Петрівно, — почала я, намагаючись говорити максимально спокійно. — Можна вас на хвилинку? Вона розігнулася, витираючи руки об фартух. — Що таке, Мариночко? Снідати будеш? — Ні, дякую. Я хотіла поговорити про будинок. Галино Петрівно, я дуже ціную вашу турботу. Але розумієте… Ми з Сергієм молоді, нам хочеться зробити все по-своєму. Мені хочеться, щоб тут було гарно. Не просто «щоб було», а саме щоб око раділо. — А чим тобі зараз око не радіє? — щиро здивувалася вона. — Килими натуральні, вовняні, зараз за такі знаєш які гроші просять? Стінка імпортна. Диван м’який. Що не так

— Ніколи ви не затягнете цю труну в цю хату! — мій голос зірвався на крик, розлякавши горобців, що мирно…

user2