Ось! Чуєш, Максиме? — свекруха переможно звела брову, дивлячись на сина. — Вона сама це визнає. «Живе». Як у готелі. Сьогодні покликала, завтра вказала на поріг. Максим сидів за столом, згорбившись так, ніби на його плечі поклали кілька мішків із цементом. Перед ним стигла вечеря, до якої він навіть не доторкнувся. Він вивчав візерунок на скатертині з таким запалом, наче там була зашифрована відповідь на всі його життєві проблеми. — Мамо, не починай… — ледь чутно промовив він. — Не починати що? Не казати правду в очі? — Ганна Петрівна підійшла ближче, по-господарськи відсунула стілець. — Я ж не про погоду розмовляю. Я про твоє майбутнє турбуюся. А яке в тебе майбутнє, коли в цьому домі навіть цвях належить не тобі? Катерина ледь помітно всміхнулася. Це була посмішка втоми, а не радості. — Цікаво ви міряєте майбутнє, Ганно Петрівно, — зауважила вона. — Квадратними метрами та документами на право власності. — Не треба зі мною так розмовляти, — миттєво відреагувала свекруха. — Я життя прожила, бачила, як такі історії закінчуються. Сьогодні у вас кохання до нестями, а завтра ти виставиш його сумки за двері й скажеш, що так і було
У нашому шлюбі завжди було троє: я, мій чоловік і його тверде переконання, що моє майно — це наш спільний…