Navigate
X

Назар продав батьківський спадковий будинок, який йому вдалося забрати від жадібних родичів, і всі гроші витратив на лікування найдорожчої для нього людини – своєї мами. – Мамо, – раптом сказав він. – Ти ж не знаєш усієї історії. – Якої? – Про ту зиму. Тоді, коли ти мене побачила на лавці… я сидів там навмисно. Я побачив тебе в магазині й ішов за тобою. Ти здалася мені доброю. Я вже побував у своїх різних родичів і втікав… шукав когось, хто просто подивиться на мене з теплом. – Назаре. – І я не помилився. Ти тоді врятувала мене

У Марини було все: дім на околиці міста, гарна робота, надійні друзі. Все, окрім одного – дітей. Вона й Олег…

user2

Ти щаслива, Надь? – якось спитала подруга, коли діти спали, а Петро лагодив паркан. – Та як сказати… – відповіла Надя. – Усе просто, без особливостей. Але ж спокійно. А що ще треба? Лариса тільки усміхнулась. Тоді Надя не надала цьому значення. Минав час. Надя не помічала, як Лариса стала постійним гостем у їхньому домі. То пиріг принесе, то раптом зайде з новинами села, то попроситься переночувати, бо «вдома темно й страшно»

Надія і Лариса дружили, здається, ще з перших класів. Разом гралися в класики, разом ходили до школи, разом закохувались і…

user2

Заміж? Це трохи несподівано, – здивувалася Марта, виливаючи чай у чашку. – Мамо, тобі ж. – Шістдесят, – спокійно закінчила Лідія Петрівна. – І що? В селі теж не всі це зрозуміли. – Що за весілля після шістдесяти? – Лідія Петрівна з посмішкою відповідає: – Коли щастя приходить – не дивишся на вік. Бо серце – не знає років. І діти, як би дорослими не були, завжди хочуть бачити свою маму щасливою

– Заміж? Це трохи несподівано, – здивувалася Марта, виливаючи чай у чашку. – Мамо, тобі ж… ну… – Шістдесят, –…

user2

Про дружбу Тараса і Віктора у селі знали всі. З першого класу – завжди разом. Обоє росли без братів, тому доля ніби подарувала їм один одного – один спокійний, другий гарячий; один думав, другий діяв. Усе ділили навпіл: і яблуко з кишені, і таємниці з душі. Аж до того літа, коли в село приїхала Марія. – Може, відступимо обидва? – якось несміливо запропонував Тарас. – А може, хай сама вибирає? – буркнув Віктор. Вибирати Марія не поспішала. Вона розцвітала того літа, і їй подобалося, що двоє хлопців з такими різними серцями тримаються поруч. Але літо минало. А з ним – і безтурботність

Про дружбу Тараса і Віктора у селі знали всі. З першого класу – завжди разом. Обоє росли без братів, тому…

user2

Мамо, а чому тато такий сумний, коли вдома, а веселий, коли з дядьками гуляє? Ганна не мала відповіді. Але серце її ставало твердішим. Потроху, майже непомітно. Вона вже не чекала його вечорами біля вікна. Вона вже не плакала в подушку – просто лягала спати, як могла заснути. – Я так більше не можу, тому це все, – сухо сказала Ганна своєму чоловікові. А він ще довго дивився на неї, бо не розумів, як це вона наважилася прийняте таке рішення

– Я так більше не можу, тому це все, – сухо сказала Ганна своєму чоловікові. А він ще довго дивився…

user2

Андрію, ти класний мужик. Ну не клеїться – знайдеш іншу, – втішав товариш. А він тільки глянув у вікно. Де там “інша”? Де ще знайде ту, яка знає, як він любить каву, де в нього болить спина, коли він нервує, і як він тихо підспівує, коли миє посуд? Але як повернути те, що розсипалося між пральною машинкою, обов’язками, недосказаними словами? Вирішальною стала одна випадкова зустріч. Олена пішла в магазин і зустріла давню знайому – Лесю, яка була розлучена вже три роки

– Чай поставила? – запитав Андрій, не відриваючи погляду від новин у телефоні. – Поставила, – сухо відповіла Олена, вкотре…

user2

І ти справді так зробиш? – дивується моя подруга Надія. – Так. А що тут такого? – на цей раз уже щиро здивувалася я. – Не знаю, у мене дітей четверо, і я всім намагаюся однаково дати. Саме заради них я сюди і приїхала. А у тебе їх двоє, не можна робити різницю. Наді я нічого не сказала, вона моя близька подруга, і завжди говорить те, що думає, щиро, за що я їй дуже вдячна, але у нас з нею дуже різні погляди на життя

– І ти справді так зробиш? – дивується моя подруга Надія. – Так. А що тут такого? – на цей…

user2

Іване, Іване, як воно ось так вийшло – життя минуло, роки збігли, а забути не можу, – Софія сиділа на лавці біля вишні, що цвіла, як у юності, й тримала в руках стару світлину – їхнє весілля з Іваном. Сміх, щастя, білі рушники й обійми. Минуло тридцять років, відколи вони стали чоловіком і дружиною. І двадцять – відколи він пішов. Іван тоді сказав просто: – Прости, Софіє. Я покохав іншу. Вона молода, весела, мені з нею добре. Я не можу більше брехати ні собі, ні тобі. Софія тоді мовчала

– Іване, Іване, як воно ось так вийшло – життя минуло, роки збігли, а забути не можу, – Софія сиділа…

user2

Однієї суботи все змінилося. Марта пішла до Ганни Іванівни раніше, бо Назар затримався на роботі. Увійшла без дзвінка – двері були прочинені. І коли переступила поріг, то відразу випадково почула розмову свекрухи з сусідкою. – …Та яка з неї господиня? Вона нічого не вміє! Назар і на роботу ходить, і всі домашні справи робить, а вона лише по кав’ярнях ходить. Марта застигла. Вона могла зайти й сказати: «Я все чула». Могла гримнути дверима й піти. Але щось у ній зупинило це. Вона просто зробила вигляд, що щойно зайшла

Марта приїхала в місто після весілля, несучи з собою кілька скромних речей і велику надію, що буде щаслива з Назаром…

user2

Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду, – Галина збирала речі, а Іван просто не міг зрозуміти, що він зробив не так. Усі так живуть, а як інакше? Та втримати дружину, яка вирішила змінити своє життя, він не зміг. Галина пішла, залишивши в душі Івана велику пустку. Познайомилися вони на Івана Купала, і за іронією долі, саме на Івана дружина потім і пішла, тому свій день Ангела Іван не любив. Але і не скаржився. Життя з дитинства навчило його бути сильним і мовчазним

– Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду,…

user2