А голубці щось не того, Мариночко. Рис наче сируватий, чи капусти пожаліла? Минулого разу прямо в роті танули, — Галина Іванівна з виглядом знавця розколупала виделкою нещасний голубець, підняла його на рівень очей, наче антикварну річ із дефектом, і, тяжко зітхнувши, відправила до рота. Марина, яка в цей момент стояла біля мийки з горю брудних тарілок, лише сильніше стиснула губку. Їй хотілося розвернутися і крикнути, що в цих голубцях — найкращий фарш із фермерського ринку, куплений за ціною крила літака, а рис вона брала дорогий, щоб не злипся в кашу. Але вона проковтнула слова. Бо звичка «тримати обличчя» перед родиною чоловіка вже в’їлася в підкірку сильніше, ніж жир у кухонний фартух. За великим розкладним столом у вітальні сиділа вся «велика і дружня» родина Олега. Щовихідних вони вважали своїм релігійним обов’язком завітати в гості, а заразом і добряче набити шлунки. Свекруха, сестра Олега — Світлана з чоловіком та двоє їхніх синів-підлітків, які за столом нагадували пилотяги промислової потужності. — Та нормальні голубці, мам, — прошамкав зять Ігор, накладаючи собі четверту ложку домашнього олів’є. — Марино, а ті твої грибочки ще є? Ну, ті, що з кропом і часничком? Домашні
«А голубці щось не того, Мариночко. Рис наче сируватий, чи капусти пожаліла? Минулого разу прямо в роті танули», — Галина…