Navigate
X

Андрій повернувся пізно ввечері. Він зайшов бадьоро, насвистуючи якусь мелодію. — Ох і втомився я, Ксюхо! Мама там нагодувала обідом, ледь доїхав назад. Але дах тепер як новий, жодна крапля не пройде. Він зайшов у коридор і замовк. Його погляд впав на валізи. — Це що таке? — він спробував усміхнутися, але очі вже видавали тривогу. — Ти що, вирішила серед ночі на море махнути? Оксана вийшла до нього. Вона була блідою, але спокійною. — Ти їдеш, Андрію. До мами. Або туди, де ти сьогодні насправді «латав дах». На тому синьому авто біля гарного паркану. Він зблід. Це сталося миттєво. Його впевненість розчинилася, як цукор у гарячій воді

Коли чоловік каже, що їде латати дах у мами на дачі, він зазвичай бере з собою старий комбінезон і термос…

user2

Мамо, я маю новину. Ми з Михайлом вирішили розписатися, — тихо, але впевнено промовила Тетяна. Галина завмерла, не зачиняючи дверцята старого, гучного «Дніпра». — Розписатися? Таню, тільки не кажи мені, що ти про того хлопця з сусіднього під’їзду, Михайла Нестеренка. — А що не так з Михайлом? — А що в ньому так? — продовжувала мати. — Ні освіти вищої, ні квартири власної, ні перспектив. Працює десь на об’єктах, вічно в пилюці. Оце твій ідеал? — Ми спочатку будемо орендувати житло. У Михайла є професія — він будівельник. Він руками заробляє, і заробляє чесно. — Будівельник! — гірко всміхнулася мати. — Це сьогодні він будівельник, а завтра — звичайна роботяга з недужою спиною та вічно брудними руками. Будеш все життя його роби прати та копійки рахувати до зарплати. Ти молода, красива, могла б знайти когось із офісу, з ким не соромно в люди вийти

Київська весна того року була особливо ранньою та ніжною, але на кухні типової «панельки» на Троєщині панувана важка, наелектризована атмосфера.…

Z Oksana

Сама подумай, Іро, — гаряче шепотіла сестрі Оксана. — Артему та батькова частка спадку — як нам на один похід у магазин. А для нас це порятунок! Ми б нарешті розширилися, дітям би по окремій кімнаті зробили. — Твоя правда, — зітхнула Ірина. — У мене від тієї іпотеки вже волосся сивіє. Спиш і бачиш, як той банк у тебе останню сорочку забирає. Як гадаєш, Артем зрозуміє? — Повинен! Він же бачить, як ми бідно живемо. Сестри почали вивчати ринок. Нерухомість у їхньому селищі була в ціні — поруч річка, асфальтована дорога, до міста рукою подати. — Сусідній будинок минулого року за п’ять мільйонів пішов, — підраховувала Оксана, малюючи цифри на серветці. — А наш батько і вікна пластикові поставив, і паркан новий. Менше, ніж за п’ять з половиною, я б і не віддавала. — Якщо ділити на двох, то це по два мільйони сімсот тисяч! — Іринині очі засяяли. — Я закриваю кредит, і в нас ще на ремонт залишається! — А якщо Артем влізе, то кожній лише по мільйону вісімсот достанеться. Майже мільйон різниці! За що йому такі гроші? У нього ж квартира в Києві, купа грошей, треба придумати, як нічого не дати йому

З того дня, як душа старого Олексія Коваленка відлетіла у кращі світи, минуло вже пів року. Заповіт, який він залишив,…

Z Oksana

Мамо! Ти що, з глузду з’їхала?! Продати дачу під Києвом?! — Олена різко підхопилася зі стільця. Марія Григорівна повільно витерла руки рушник. Її погляд був прямим і напрочуд мирним. — Я не з’їхала з глузду, Оленко. Я прийняла рішення. Остаточне. — Як це — прийняла рішення?! — долучився до розмови, чоловік, Віктор. — Машо, ти взагалі усвідомлюєш, що кажеш? Це ж родинне гніздо! Ми там кожну цеглину знаємо! — Саме тому ця нерухомість належить мені, — Марія присіла за стіл, не відводячи очей від чоловіка. — Це спадок моїх батьків. Вони будували її для мене. — Ну так, для тебе! А ми хто — перехожі? — Олена підійшла до матері. — Ми там кожне літо проводили! Твій онук Денис там фактично перші кроки зробив, дихав свіжим повітрям! — Денис виріс, Оленко. Йому вже двадцять, і останні три роки він не з’являвся на дачі навіть на день народження. А ти, доню, востаннє приїжджала туди минулого серпня на шашлики, і то — залишила після гостей гору немитого посуду

Листопадовий вечір у київській квартирі дихав важкою напругою. Марія стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як перші сніжинки тануть на холодному…

Z Oksana

Розумієш, мені не квартира та потрібна, — плакала Катя на кухні у подруги. — У мене є де жити. Мені образливо, що вони мене використовують як безкоштовну доглядальницю, а серце своє і все нажите віддають тій, яка навіть палець об палець не вдарила. Вони роблять це за моєю спиною, посміхаються мені в очі, їдять те, що я купила, і пишуть папери на Віру. — То скажи їм! — обурювалася подруга. — Чого ти мовчиш? Ти ж доросла жінка, маєш право на правду! Катя спробувала. Саме тоді й відбулася та розмова, з якої все почалося. Мати не тільки не відчула провини, а ще й вилила на неї відро бруду, розповівши, що батько її не хотів. Це стало останньою краплею. Катя почала діяти. Вона не стала влаштовувати скандали, вона просто почала спостерігати. Якось мама знову зателефонувала: — Катю, відвези мене до нотаріуса. Я подумала… Ти ж так багато для нас робиш. Перепишу заповіт на тебе і Павлика. Це буде справедливо

«Заповіт я знову переписала на твою сестру, бо ти й так якось викрутишся, а вона без моєї помочі пропаде», —…

user2

Двадцять сім років я намагалася бути хорошою дружиною, але сьогодні все скінчилося. Лариса встала, пішла в спальню і почала швидко складати речі в сумку. — Ти куди? — Віктор з’явився на порозі, його обличчя виражало повне нерозуміння. — Я подаю на розлучення, Вітю. Дача залишиться мені — за законом вона не ділиться. Квартиру будемо оцінювати і вирішувати, хто кому платить. Живи тут зі своєю мамою. Вона ж краще знає, який тобі холодець їсти. — Ти з глузду з’їхала! Через якусь ділянку руйнуєш усе? — закричала з кухні свекруха. — Не через ділянку, — Лариса застебнула сумку. — А через те, що я нарешті хочу бути людиною, яку помічають

Лариса стояла біля плити, вдихаючи аромат печеної картоплі, і раптом чітко зрозуміла: вона більше не відчуває смаку свята. На календарі…

user2

Ганно, а що це за чоловік тебе супроводжує останнім часом? — Катерина окинула Ганну оцінюючим поглядом. — Це Анатолій Степанович, — Ганна ніяково відповіла, відчуваючи, як щоки заливає теплий румянець. — Ми познайомилися в парку. Дуже освічена людина, справжній інтелігент. — Бач як очі світяться, — хмикнула сусідка, спираючись на палицю. — А давно ви знаєте одне одного? Бо в наш час, знаєш, обережність не завадить. — Вже місяць, як ми бачимося щодня, — зізналася Ганна. — Він приносить квіти, читає вірші. Каже, що в мої шістдесят два я виглядаю щонайменше на п’ятнадцять років молодшою. Це так незвично чути. — Ну-ну, галантний кавалер, нічого не скажеш. А що він за один? Самотній? — Так. Дружини не стало кілька років тому, дітей Бог не дав. Зараз знімає невеличку кімнатку в передмісті, каже, що пенсія наукового співробітника не дозволяє розгулятися. Але він такий порядний! Катерина лише зітхнула: — Ти, Галю, будь пильною. Після того, як твій Степан пішов до іншої сім років тому, ти зовсім відвикла від подібного

Листопадовий ранок у Києві видався напрочуд похмурим. Важке, набрякле вологою небо низько зависло над гострими шпилями багатоповерхівок, а пронизливий вітер…

Z Oksana

Ой, та годі тобі, — втрутилася Оксана, демонстративно накладаючи собі величезний шматок торта, який стояв на допоміжному столику, ігноруючи черговість страв. — Ми ж знаємо, що ти в нас «бізнес-леді». Тільки от діточок як не було, так і немає. Витрачаєш гроші на всякі дурниці, на ресторани… А роки ж ідуть, Лідко. Потім і ці гроші не допоможуть, як одна залишишся. — А ти, Оксано, про своє майбутнє краще подумай, — раптом пролунав голос з іншого боку столу. Це була пані Ганна — хрещена Ліди. Вона приїхала з іншого міста спеціально на ювілей. Ганна була жінкою загартованою, працювала лікарем і терпіти не могла сімейного хамства. — Ти хто така, щоб молодій жінці вказувати, коли їй народжувати? — обурилася Марія Іванівна, вмить стаючи на захист доньки. — Моя Оксана правду каже

Банкетна зала ресторану «Золотий фазан» виглядала бездоганно. Високі стелі, оздоблені ліпниною, відбивали м’яке світло масивних люстр. Офіціанти у білосніжних рукавичках…

user2

Не лізь, куди не просять! Мої статки — кому хочу, тому й віддаю. Я ж не з твоєї кишені беру! Антончику зараз важко, у нього дитина, дружина третя пішла… Йому опора потрібна, материнське плече. А ти тільки й знаєш, що дорікати !Галина Михайлівна спалахнула. — Та робіть, як знаєте, — Тетяна сіла навпроти. — Тільки потім не бідкайтеся. Я ж вас попереджала ще п’ять років тому: ця бездонна бочка ніколи не наповниться. Антон не звик працювати, він звик споживати. Тетяна виглядала спокійною, і саме цей спокій бісив свекруху найбільше. Вона чекала на виправдання, на крик чи стару сварку, а отримала лише ввічливу байдужість людини, яка перехворіла і одужала. Раптом у сусідній кімнаті загудів пилосос. Галина Михайлівна здивовано звела брови. — Ти що, помічницю найняла? На такі гроші розігналася, що вже й сама прибрати не можеш

Галина Михайлівна переступила поріг квартири невістки і одразу, не знімаючи плаща, почала жадібно «сканувати» поглядом кожен куток. Її очі, маленькі…

user2

Натко, збирай манатки, квартира тепер моя, — ці слова прозвучали не як грім серед ясного неба, а як фінальний акорд у похоронному марші нашої родини. Я відірвала погляд від старої коробки з фотографіями, яку перебирала третій день поспіль, намагаючись знайти розраду в усмішках минулого. Сергій стояв у дверях спальні, по-господарськи схрестивши руки на грудях. У його погляді не було ні краплі жалоби — лише холодна, розрахункова впевненість людини, яка нарешті дочекалася свого зоряного часу. — Що ти таке верзеш? — мій голос здригнувся, але я намагалася триматися. — Мами не стало лише тиждень тому. Земля ще не просіла, а ти вже про квадратні метри? — Саме тому й твоя черга на вихід, — він зробив важкий крок у кімнату, і мені здалося, що повітря в приміщенні стало менше. — Мама завжди казала, що це житло має бути моїм. Я молодший, мені треба життя влаштовувати, родину створювати. А ти своє вже віджила

— Натко, збирай манатки, квартира тепер моя, — ці слова прозвучали не як грім серед ясного неба, а як фінальний…

user2