Navigate
X

Щодня після школи Ліда бігла до лавочки біля воріт – там завжди сиділа бабуся. Сиве волосся зібране у вузол, лагідні очі. – Доброго дня, бабусю, – тихо казала Ліда. – Добрий день, дитино, – усміхалась старенька. – Сідай, поговоримо. Так почалася їхня дружба. Бабуся – самотня, заміжньою ніколи не була, дітей не мала. Ліда – теж самотня, відколи потрапила сюди, то особливо гостро відчувала цю самотність. Вони знаходили одна в одній щось рідне: спокій і слухача. Бабуся розповідала про молодість, про свою роботу, вона вихователькою все життя пропрацювала. А Ліда слухала, ніби казку. І вчилася – не лише слухати, а й любити. Вона, яка ніколи не знала, що таке турбота і увага, тягнулася до цієї, по суті, чужої їй жінки, бо відчула її душевне тепло. Минали роки. Коли Ліді виповнилося 16, настав час залишати дитячий будинок. Вона поступила у кулінарне училище. Перед від’їздом забігла до бабусі – та вже не сиділа на лавочці

Ліда народилася в маленькому селищі на околиці району. Хатина стара, похилена, але не в цьому була біда – у ній…

user2

Марина з Миколою пішли разом вибирати обручки. Вітрина ювелірного магазину виблискувала золотом, і Марина вже уявляла, як їхні руки поруч – із однаковими кільцями. Але Микола, оглянувшись, сказав: – Та навіщо нам два? Я собі куплю, а ти носитимеш те, що мама тобі дала. Це ж на щастя. Марина розгубилась. Їй стало трохи ніяково перед продавчинею, але вона не стала сперечатися. Дійсно, мама колись віддала їй своє весільне кільце – «на щастя». Тоді дівчина подумала: може, і справді не треба витрачати гроші. Весілля було гарне, хоч і не без нервів. Після свята, коли молодята залишилися самі, Марина запитала: – Ну що, скільки ми назбирали? Микола спокійно відповів: – Усі гроші я заберу собі. Бо моя родина витратилась більше

Коли Марина виходила заміж, їй здавалося, що починається нове життя – світле, сповнене кохання і взаєморозуміння. Вона й Микола зустрічалися…

user2

Почалося все, як кажуть, із радості. Приходить Оленка, сяє: – Мамо, я виходжу заміж! Я аж руками сплеснула: – Господи, дякувати Богу! Коли ж весілля, доню? – Через три місяці, – відповіла. – Але ви з татом нічого не плануйте, нічого не замовляйте. У нас буде весільний координатор. Вона все зробить. Я спочатку й не зрозуміла, що це за координатор такий. А потім пояснила – це спеціальна людина, яка займається всім – від запрошень до меню. Ми хочемо, щоб усе було сучасно, без старих традицій. Я слухаю – і щось у серці защеміло. – А викуп нареченої буде? – питаю

«Я ж хотіла як краще…» – отак починаю кожен свій ранок уже кілька тижнів. Прокидаюся, дивлюся у вікно, а думки…

user2

Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав твердо і наполегливо намагався все повернути. Він навіть визнавав, що зробив помилку і сам в усьому винен, але був переконаний, що дружина мусить все пробачити. Вони розлучилися. Не сварилися – просто розійшлися. Віддала йому частину грошей, які роками відкладала доньці на квартиру, аби він не чіпав їхній дім. Марійка, їхня вісімнадцятирічна дочка, залишилась із мамою. Але час минув. Боліло, потім притихло. Ліда вчилася жити наново – без нього, без спільних сніданків, без “як твій день?”

Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав твердо і наполегливо намагався все повернути.…

user2

Анна мовчки глянула на майбутнього зятя: сором’язливо посміхався, плечі опущені, в руках потерта кепка. З виду – простий сільський хлопець, але чула про нього різне. «Ходить з тими гульбашами з села, любить чарку, не робить ніде», – шептали жінки біля крамниці. Анна тоді не витримала: – Наталю, ти впевнена? Він же… ну, не найкраща партія. – Мамо, не суди, – відповіла дочка. – Я його люблю. І він зміниться, от побачиш. Анна зітхнула. Що мала робити? Прийняла. Поселилися в її хаті – весело було, та недовго. Спершу Петро справді старався, а потім знов почав вечорами пропадати. То з хлопцями в клубі, то біля магазину, то «на хвильку» вийде – і нема його цілу ніч. – Петре, – намагалася надоумити зятя Анна, – Наталя ж не витримає цього всього. – Та все буде добре, мамо, – махнув рукою він. – Чого ви переживаєте? Та добре не стало

Анна сиділа біля вікна, як завжди – дивилася на дорогу. Ту саму дорогу, якою десять років тому її дочка Наталка…

user2

Мамо, я до вас з батьком сьогодні після роботи приїду, звари борщу, я буду жити у вас декілька днів, – якось син подзвонив Олені. Інша мати зраділа б, а вона засмутилася, адже знає, що в сина проблеми в сім’ї. Родичі сварять Олену за те, що Сергія досі пускає додому, але мати по-іншому не може, адже чудово вивчила невістку свою

У кожному місті є такі сквери, де дерева пам’ятають більше, ніж самі люди. Там, серед шелесту листя й дитячого сміху,…

Z Oksana

Ярослава вагалася, але як же не поїхати до рідного сина. Вона приїхала, привезла подарунки, сири, каву, навіть теплі светри для онука. У дверях її зустріла невістка – коротко кивнула головою. – Ігор на роботі, – сказала. – Проходьте. Того дня вона не почула від неї жодного теплого слова. А на другий день – навіть вітання. У хаті панувала якась крижана мовчанка. Невістка говорила тільки тоді, коли треба було: – Не ставте там сумку. – Не чіпайте рушники. – Не мийте посуд, у нас посудомийка. Ярослава терпіла. Увечері сиділа біля вікна і думала: «Невже я заради цього все життя працювала? Щоб тепер бути зайвою у їхньому домі?»

На подвір’ї пахло свіжоскошеною травою, коли Ярослава востаннє закривала хвіртку рідного дому. Серце тремтіло, бо їхала не просто кудись –…

user2

У Марти було дві доньки – Софія і Настя. Здавалося, мама мала б любити обох дочок однаково, але Марта робила різницю між дітьми – і одну з них любила дужче. Софія – від першого шлюбу, від того, кого Марта колись кохала до нестями. Вона була схожа на нього очима, голосом, навіть ходою. Коли Софія сміялася, у Мартиній душі щось тепліло. Перший чоловік кинув Марту з дитиною, пішов до іншої, але вона продовжувала його любити. А оскільки дочка їй нагадувала коханого, то вона всю свою любов перенесла на неї. А Настя – від другого чоловіка, Івана. Жила з ним без любові, бо мусила, і цю нелюбов перенесла і на дочку

Марта сиділа біля вікна й дивилася на осіннє небо. Вона вже давно повернулася з Італії – двадцять років тяжкої праці,…

user2

Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки. Вона не любила, щоб на неї хтось чекав – краще вже сама прийде раніше, ніж потім виправдовуватись. Вони ж домовилися з сином і невісткою: сьогодні поїдуть у торговий центр купити продукти – через день у онука день народження. Ліда Сергіївна стояла під навісом біля під’їзду, слухала, як дощ стукає по дахах машин, і терпляче виглядала знайомий автомобіль. Минуло десять хвилин, потім двадцять, але нікого не було

Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні…

user2

Олено, відчиняй, ми вже усі разом тупцюємо біля твоїх дверей, – сказала мені сестра в домофон. Я була здивована, бо вона приїхала з чоловіком і дітьми і зовсім не попереджала мене. – Таню, ти знаєш, наш дім зовсім невеликий. У мене є всього одна невеличка гостьова кімната, але вона розрахована лише на двох людей, там зовсім небагато місця. А вас четверо, тому я відчиняти не буду, зараз в готель подзвоню і замовлю вам номер, – спокійно відповіла я. Та сестра платити не погоджувалася

Я спокійно натиснула кнопку відеодомофона і на екрані з'явилася повна картина: двоє метушливих дітей у тонких флісових куртках, стурбований чоловік…

Z Oksana