Navigate
X

Значить, ти вважаєш, що це нормально, коли дорослий чоловік приходить у гості з пустими руками, з’їдає тижневий запас продуктів і ще й вимагає, щоб я дякувала йому за саму лише присутність? — Світлана з надією подивилася на свою двоюрідну сестру Любу, сподіваючись бодай на краплю жіночої солідарності. — Свєточко, сонечко, ти просто не розумієш свого щастя! — Люба сплеснула руками, наче почула якусь єресь. — Подивися на Вадима. Це ж не чоловік, а картинка з журналу! Красень, статний, усмішка — як у кінозірки. Навколо нього дівчата табунами ходять, а він вибрав тебе! Розумієш? Тебе, звичайну дівчину. — Взагалі-то, я думала, що в стосунках мають вкладатися обидва, — тихо заперечила Світлана, відчуваючи, як всередині починає закипати глухе роздратування. — Ой, не сміши мене своїми книжними правилами

— Значить, ти вважаєш, що це нормально, коли дорослий чоловік приходить у гості з пустими руками, з’їдає тижневий запас продуктів…

user2

Де гроші з рахунку? — Стоячи розгублена на касі, Люба зателефонувала чоловікові. — Нам з малим немає за що хліба купити! — Ой, не починай свій плач Ярославни! — роздратовано відповів Остап. — Треба було терміново борг віддати людям. Потерпиш тиждень, нічого з тобою не станеться. Або у мами моєї позич. Стефанія Іванівна, свееркха, на прохання про допомогу лише пирхнула: — Сама винна! Не вмієш грошима розпоряджатися. Взяла б позику, у чому проблема? Я он бачила рекламу — за п’ять хвилин дають. А Остапчик для сім’ї старається, він бізнес розширює! Того вечора Люба вперше не приготувала вечерю. Вона сиділа в темряві, слухаючи дихання сплячого сина, і розуміла: вона не просто на дні. Вона сама допомогла викопати цю яму

Спекотна серпнева ніч на Поділлі дихала важким ароматом матіоли та перестиглих яблук, що глухо падали в траву старого саду. У…

Z Oksana

Ти впевнена, Маріє? Це велика відповідальність. Ми вже не молоді, — казав він, намагаючись відрадити мене. — Я впевнена як ніколи, — відповідала я, дивлячись йому прямо в очі. — Йому потрібна родина. І нам вона потрібна. День, коли Павлик переступив поріг нашої квартири, був наповнений дивною напругою. Він тримав у руках лише невеликий рюкзак із книжками. Матвій зустрів його в коридорі. Я бачила, як мій чоловік заціпенів. Він дивився на хлопчика, і в його погляді читався жах змішаний з неймовірним впізнаванням. Він не міг не побачити себе в цьому хлопчику. Перші тижні були випробуванням для всіх. Павлик був дуже тихим. Він старався бути непомітним, наче боявся, що будь-який зайвий рух може призвести до того, що його повернуть назад. Він спав, загорнувшись у ковдру з головою, і майже нічого не просив. Матвій спочатку уникав спілкування з ним. Приходив пізно з роботи, відмовлявся від спільної вечері, посилаючись на втому. Але дитяча безпосередність і потреба в любові почали ламати цю стіну

— Ти хоч розумієш, що я зараз відчуваю, дивлячись у ці очі, які є точною копією твоїх? — мій голос…

user2

Вадиме, кава холоне, — сказала Олена, не відриваючись від ноутбука. — Твоя мати дзвонила? Ти якийсь сам не свій після тієї розмови. Він мовчав хвилину, яка здалася вічністю. Потім, не повертаючись, глухо промовив: — Мама каже, що Христині виставили термін. Орендарі піднімають ціну, їй нікуди йти. Вона… вона у відчаї, Оленко. Олена відклала ручку. Погане передчуття, яке оселилося в грудях ще вдень, почало рости. — І що твоя мати пропонує? Знову пустити її на наш диван на “тиждень”, який затягнеться на пів року? — Ні, — Вадим нарешті розвернувся. Його обличчя було блідим. — Вона каже, що це наш спільний обов’язок. Христині тридцять, а в неї ні кола, ні двора. Батьки віддають свої похоронні заощадження, а ми… ми маємо додати решту. Ті гроші, що в нас на рахунку. Щоб купити їй однокімнатну квартиру

Вечір починався цілком звичайно. Олена розкладала на столі папери — річний звіт вимагав концентрації, а цифри в таблицях мерехтіли перед…

user2

Лесю, ти ж знаєш маму. Вона образиться. Вона вважає, що раз ділянка була їхня, то вони тут господарі. Давай просто перетерпимо це літо. Восени все приберемо. — «Восени приберемо»? — Леся гірко всміхнулася. — Ні, Павло. Ми приберемо все зараз. Або я зроблю те, що тобі дуже не сподобається. — Лесю, не починай! — Павло раптом зірвався на крик. — Ти завжди все ускладнюєш! Це просто грядки! Досить поводитися як королева! Він пройшов повз неї в будинок, залишивши дружину саму серед грядок і пластикових пляшок. Суботній ранок почався не з кави. Леся прокинулася від того, що хтось безцеремонно порпався у її шафі. Вона підхопилася і побачила Галину Петрівну, яка перебирала її речі. — Що ви тут робите? — вигукнула Леся

— Мамо? Тату? — Павло вискочив у вітальню в одних шортах, розгублено протираючи очі. — Ви чого так рано? Ми…

user2

І це все, що я заслужила? Торт у пластиковій упаковці? Я не можу повірити, що власний син і невістка нічого мені не купили, не принесли бодай якоїсь дрібнички на пам’ять про таку дату! Ольга стояла посеред кухні, втупившись у стіл, і її плечі дрібно тремтіли. Хвилину тому зачинилися двері — Андрій з Оксаною та дітьми поїхали додому, бо малим завтра в садок, а синові рано на зміну. На білій святковій скатертині, яку Ольга ретельно крохмалила два дні, тепер панував хаос: липкі крихти, розлитий чай, кілька зім’ятих серветок і самотній букет хризантем у високій вазі — дарунок сусідки баби Галі. Шістдесят років. Ювілей. Дата, про яку Ольга мріяла, мабуть, останніх пів року. Вона уявляла, як прийдуть гості, як син урочисто вручить їй щось особливе, щось таке, що можна поставити на поличку або вдягнути на свято і з гордістю сказати подругам: «Це мій Андрійко подарував!». А натомість — оце. Порожня пластикова кришка від магазинного торта зі штампом «Свіжий»

— І це все, що я заслужила? Торт у пластиковій упаковці? Я не можу повірити, що власний син і невістка…

user2

Ти що, не чуєш? Мамі зле! — невдоволено почав чоловік. — Вона ледве дихає, а ти тут роздумуєш про свої звіти! Ти зобов’язана поїхати й доглядати за нею! — голос Олексія розрізав тишу вітальні. Мар’яна, 47-річна жінка, яка останні роки жила в режимі нескінченного марафону між роботою та побутом, повільно повернулася до чоловіка. Її погляд був втомленим, але глибоким. — Олексію, я не розумію одного: чому це мій «обов’язок», а не твій? Це твоя мати, — тихо промовила вона, намагаючись не зірватися на крик. — Ти жінка! У тебе це в роду! — продовжував кричати Олексій. — Василь Степанович, мій вітчим, вже старий, я на двох роботах. Хто, як не ти буде з мамою моєю сидіти

Серпень на Поділлі завжди мав особливий аромат — густий запах дозрілих яблук, медової падалиці та сухої трави, що лоскотала ніздрі…

Z Oksana

Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в руках великий оберемок білих троянд. Поруч на столі лежала маленька оксамитова коробочка. Вона приїхала з самого ранку, щоб встигнути привітати маму з ювілеєм — п’ятдесят років. Поважна дата, яку Олена чекала з якимось дивним трепетом, сподіваючись, що бодай цього разу все буде інакше. Олена в цей час саме поралася біля плити. Вона поправила фартух і на мить затримала дихання, щоб голос не здригнувся. — Та не треба мені нічого, доню, — тихо відповіла вона, не повертаючись. — Головне, що ви з Сергієм приїхали. Сім’я разом — то і є подарунок. Але Іринка знала цю інтонацію

— Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в руках великий оберемок білих троянд. Поруч…

user2

Чому в хаті такий розгардіяш? — замість вітання кинув чоловік, жбурнувши шкіряний портфель на світлий диван. — Ти взагалі бачила себе в дзеркалі? Перетворилася на якусь тінь у запраному халаті. Соромно перед колегами. Соломія мовчки дивилася на нього. Вона чекала його шість годин, готуючи вечерю, яку він тепер оглядав із неприхованою огидою. — Я готувала запечену качку, твою улюблену, — тихо промовила вона. — Цю жирну гидоту? — Марко скривився. — Подивися на Христину з нашого відділу аналітики. Ось це жінка! Струнка, підтягнута, знає ціну кожному жесту. А ти? Тільки й знаєш, що по кухні товктися. Дивно, як ти ще в двері проходиш із таким апетитом. Соломія відчула, як земля пливе з-під ніг

Листопад у передмісті столиці завжди мав присмак заліза та мокрого асфальту. Соломія стояла біля вікна їхньої нової квартири, спостерігаючи, як…

Z Oksana

У кабінет нотаріуса Максим і Тамара прийшли першими. Вони сиділи в кріслах з таким виглядом, ніби вже виграли в лотерею. Тамара тримала в руках папку зі зразками штор і шпалер, жваво обговорюючи з чоловіком, куди вони поставлять новий диван.— Ну що, — почав Максим, щойно ми з Сергієм переступили поріг. — Маринко, давайте швидко підпишемо ці формальності. Хату на мене, вам — ваш собака (як він там, ще не здох?), і розбіжимося. У нас там бригада чекає, дах перекривати треба. Пан Степан повільно дістав папку з документами, поправив окуляри на переніссі і довго мовчав, дивлячись на Максима. — Ваш батько, Петро Іванович, був людиною мудрою і дуже передбачливою, — почав він густим басом. — Він прийшов до мене за місяць до своєї кончини. Він уже знав свій діагноз, але розум у нього був світлий, як ніколи. Він залишив заповіт

— Ти, Віталику, навіть не розраховуй, — заявив мій брат Максим, впевнено відсуваючи тарілку з недоїденими пиріжками. — Я —…

user2