Navigate
X

Мамо, це вам. Зі святом! Ось квіти, і ось — та хустка, про яку ви минулого місяця в магазині згадували. — Ой, синочку! — сплеснула руками Надія Петрівна. — Пам’ятаєш таки! Дякую, рідний. Яка краса, яка якість! Потім Андрій повернувся до сестри. — Світланко, це тобі. Знаю, що ти хотіла срібний ланцюжок. Тримай, носи на здоров’я. І тюльпани твої улюблені. — Ого, братику, дякую! — Світлана одразу почала приміряти подарунок перед дзеркалом. — Дивись, мамо, як блищить! Нарешті Андрій підхопив маленьку Оленку на руки. — А для моєї принцеси — особливий сюрприз! Він дістав велику коробку з тією самою лялькою. Дівчинка заверещала від радості, обіймаючи іграшку і тата. Марина стояла трохи осторонь, очікуючи своєї черги. У вазі вже не залишалося квітів. У руках Андрія не було більше коробочок. Він глянув на дружину, посміхнувся своєю звичною, трохи втомленою посмішкою і просто сказав: — Дякую, кохана, що такий стіл накрила. Вітаю з святом

Березневе небо за вікном було ще сірим і холодним, коли Марина розплющила очі. Була шоста ранку. Вона не потребувала будильника…

user2

У четвер, коли Ілона знову прийшла «просто посидіти», Діана демонстративно дістала з гаманця купюру у двісті гривень. — От, доклала Златі трішки, хай радіє, — сказала вона, кладучи гроші в свинку на очах у зовиці. — Ілоно, посидь хвилинку з малою, я вискочу в магазин за молоком, буквально на п’ять хвилин. Забула купити до кави. Діана вийшла, гупнула вхідними дверима, але залишилася в під’їзді. Вона почекала хвилину, серце калатало так, що здавалося, його чути на весь поверх. Вона тихо, майже не дихаючи, вставила ключ у замок і прочинила двері. У вітальні було тихо. Діана зазирнула в щілину. Ілона сиділа на дивані, на колінах у неї була рожева свинка. Зовиця зосереджено колупалася в отворі манікюрними ножицями, намагаючись підчепити купюру. — Допомогти? — спокійно запитала Діана, заходячи в кімнату. Ілона підскочила так, ніби її вдарило струмом. Скарбничка ледь не вилетіла з рук

Ранок понеділка почався з глухого гуркоту у ванній кімнаті. Діана, ще напівсонна, босоніж забігла в коридор і побачила найгірший кошмар…

user2

Катю, ти знову боса по холодній підлозі? — голос свекрухи пролунав від порога, наче грім. — Скільки разів казати: не роби такі! Але що я тобі розповідаю. У тебе ж і кухня така сама — холодна, порожня, жодного затишку. Світлана Іванівна пройшла до центру кімнати, тримаючи перед собою великий пакунок, обмотаний скотчем. — Ось. Вирішила вам з Павликом передати. Сімейна реліквія. Моя бабуся ще з Чехії привезла. Це богемський кришталь, ручна робота! Сорок років я на неї лише дивилася крізь скло серванта. Катерина повільно підійшла. Всередині, серед клаптів старої газети «Урядовий кур’єр», стояла величезна ваза. Масивна, з золотим розписом та важкими гранями.— Дякую, Світлано Іванівно. Поставимо на підвіконня. — На підвіконня?! — свекруха сплеснула руками. — Ти що, з глузду з’їхала? Там же сонце! Позолота облізе, пил з вікна летітиме! Її треба в шафу, за зачинені дверцята, щоб навіть дихати на неї боялися! Я її сорок років берегла для особливого випадку, а ти хочеш її в побут пустити? — А для якого випадку ви її берегли? Якщо за сорок років він так і не настав, то, може, цей предмет просто займає місце в житті? Навіщо дарувати річ, яку не можна чіпати руками

Ранок у Бучі видався туманним. Катерина стояла біля вікна їхньої нової вітальні, спостерігаючи, як сіра мла повільно огортає сосни за…

Z Oksana

Ти б хоч на себе в дзеркало глянула, перш ніж за стіл сідати, — голос пролунав холодно, з ноткою розчарування. — Халат цей домашній, зачіска… невже так важко бодай заради мене трохи підчепуритися? Марина завмерла з ополоником у руці. Гаряча пара від борщу лоскотала обличчя, але всередині все раптом обледеніло. Вона повільно повернула голову до Павла. Чоловік сидів за кухонним столом, не відриваючись від екрана дорогого телефона. Він виглядав бездоганно: свіжа сорочка приємного пастельного кольору, ідеально вкладене волосся, а в повітрі відчувався дорогий парфум. Марина ж щойно повернулася з аптеки, де відстояла зміну, забігла в магазин і притягла два важких пакети. — Я тільки-но з роботи, Павло, — тихо відповіла вона, намагаючись не підвищувати голос. — Розвантажила сумки, одразу стала до плити, щоб ти мав свіжу вечерю. Мені треба було вечірню сукню вдягнути, щоб насипати тобі борщу

— Ти б хоч на себе в дзеркало глянула, перш ніж за стіл сідати, — голос пролунав холодно, з ноткою…

user2

Олено! Ти при глузді?! Що це таке?! — голос чоловіка зірвався на крик, перекриваючи шум витяжки на кухні. Олена здригнулася. Вона саме стояла біля плити, намагаючись зосередитися на вечері, але черпак у її руці завмер над каструлею. Її обличчя вмить зблідло, а серце закатало. — Андрію, що сталося? Навіщо так кричати, — прошепотіла вона, хоча прекрасно знала відповідь. — Що сталося?! П’ятнадцять тисяч гривень, Олено! Куди вони пішли вчора ввечері? А двадцять тисяч позавчора? І ще тридцять минулого тижня! Ти хоч уявляєш, яка це сума разом? — він тицьнув пальцем у бік кімнати, де лежав телефон. — Шістдесят п’ять тисяч гривень за десять днів просто випарувалися з нашої картки! — Я хотіла тобі пояснити, чесно. Я просто чекала слушного моменту. — Слушного моменту?! Коли б на рахунку залишився нуль

Тиша в невеликій квартирі на околиці Вінниці була настільки густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Андрій стояв посеред…

Z Oksana

Софійко, сонечко, а це ти так чоловіка з роботи чекаєш? — голосно запитала свекруха, ледь переступивши поріг і проводячи пальцем по тумбочці в передпокої. Дівчина, яка тільки-но встигла зняти пальто після робочого дня, розгублено подивилася на Любов Степанівну. — Мамо, я щойно зайшла. Навіть чаю не встигла випити. — А чай почекає! Пил на меблях — це ж обличчя господині. Ти подивися, тут же можна картоплю садити! Нумо, бери ганчірку, поки Богдан не прийшов і не розчарувався у своєму виборі. Софія стиснула зуби. Їй дуже хотілося сказати, що в її власному домі вона сама вирішує, коли витирати пил, але виховання не дозволяло ображати маму чоловіка. Вона взяла ту ганчірку і почала прибирати під пильним наглядом свекрухи, яка сиділа в кріслі та давала цінні вказівки, як правильно рухати рукою

— Кажуть, що третій шлюб — це як іспит на виживання, але для Любові Степанівни він став справжнім сертифікатом якості…

user2

Артеме, ти знову вирішив, що не потрібно платити за платіжки? — голос дружини був тихим, але в ньому бриніла небезпечна сталь. — Третій місяць, Артеме. Третій. Артем навіть не поворухнувся. Він напівлежав на дивані у вітальні, втупившись у телевізор, де транслювали черговий футбольний матч. Світло від екрана блимало на його обличчі, створюючи ілюзію якоїсь діяльності. — Розберемося, Ксюш. Не виноси мізки, там зараз кутовий, — кинув він, навіть не озирнувшись. — Коли «розберемося»? Коли до нас прийдуть з драбиною і відріжуть кабель? Ти розумієш, що борг уже перевалив за кілька тисяч? — Я сказав — розберемося. Чого ти горлаєш на всю квартиру? Гроші будуть, я ж сказав

Стіни старої хрущовки в одному зі спальних районів Житомира, здавалося, роками вбирали в себе запах нескінченних обіцянок та немитого посуду.…

Z Oksana

Він просив колег не казати тобі завчасно. Казав, що це має бути сюрприз. Можливо, готував подарунок на вашу восьму річницю? Документи він оформив на себе особисто, хоча зазвичай усе ваше спільне майно писав на твоє ім’я, аргументуючи це твоєю безпекою. Дмитро відвів очі, розглядаючи візерунок на дорогій скатертині. Його професійна витримка зараз давала тріщину. — Сюрприз… — гірко всміхнулася Софія, відчуваючи, як у грудях починає закипати гнів, перемішаний з болем. — Марк завжди казав, що його доходи — це наші спільні гроші. Він наполягав, щоб основне майно було на мені, щоб ніхто в пресі не подумав, ніби він зі мною через статус чи гроші. А тепер виходить, що він мав якийсь таємний рахунок? Якесь паралельне життя, про яке я не здогадувалася? — Не накручуй себе завчасно, Соню, — Дмитро м’яко торкнувся її плеча. — Ти ж знаєш, як він тебе цінував. Ти була для нього ідолом. Може, він просто хотів мати щось своє, маленький куточок незалежності, щоб не відчувати себе «додатком» до великої Софії Ігорівни? Ось адреса і дублікат ключів. Вони були в його особистих речах, які тобі віддали… ну, тоді, в лікарні. Пам’ятаєш ту маленьку сумку

— Виявляється, коханий чоловік може подарувати квартиру навіть після своєї смерті, тільки от адреса цієї квартири вам дуже не сподобається,…

user2

Вікторе! Знову ти за своє? — голос дружини прозвучав важко. — Тільки не треба мені розповідати казки. В мене немає сил слухати твої виправдання. Обличчя чоловіка було трохи набряклим, очі — скляними, а куртка, куплена ще п’ять років тому, вже давно втратила свій колись охайний вигляд. — Галю, та заспокойся. Зустрів хлопців біля гаражів, ну, трохи засиділися. Нічого такого. — З хлопцями? Одинадцята вечора. Середа. Завтра в тебе зміна на заводі, і ти знову будеш казати, що не виспався, що голова розколюється. — Ой, ну почалося. Життя одне, треба ж колись розслабитися. Ти сама постійно напружена, як струна. — Люди розслабляються, коли в них усе добре, Вікторе. А ми? У нас кредит на пральну машинку і телевізор, який ще в доларах брався, і який ми виплачуємо вже третій рік. Наша мала, Оленка, вже тиждень, як занедужала, ліки дорогі, а ти кажеш — розслабитися. Цей старий «Дніпро» гуде так, що в усьому під’їзді чути. І ти кажеш, що все нормально? Досить. Ніяких слів. Йди спати

На кухні в типовій хрущовці на околиці Білої Церкви, де вікна виходили на старий, напівпорожній двір, повітря стало важким, майже…

Z Oksana

Пані Людмило, ви знову дозволили собі запізнитися на вісім хвилин, — голос начальниці був настільки рівним, що здавався штучним. Людмила завмерла. Вона знала цю гру. Це був не стільки докір за час, скільки демонстрація влади. — Тролейбус став на мосту, Галино Станіславівно. Там якась пригода трапилася, утворився затор, — Людмила намагалася говорити спокійно, хоча серце вже почало битися частіше. — Мене не цікавить стан автопарку нашого міста. Мене цікавить графік, який ви підписали. Ви вже доросла людина, Людмило, мали б навчитися розраховувати свій час. Ця фраза, кинута зверхньо, була для Людмили серйозним знаком

Людмила Петрівна завжди мала слабкість до київських ранків. У ті рідкісні дні, коли їй не потрібно було поспішати на вулицю…

Z Oksana