Українці Сьогодні

Мої батьки планують робити ремонт в своїй квартирі. І тепер я повинна їздити з ними по усіх магазинах та базарах, вибирати матеріали, шпалери, фарбу, попередньо вивчивши в інтернеті ціни, звірити їх, чого і скільки потрібно, потім шукати майстрів, та не простих, а золотих, які будуть догоджати старим людям, не будуть високу ціну просити, потім стежити за ходом робіт цих майстрів. А я не знаю, як їм відмовити в цьому, от просто зовсім не хочу зараз щось робити для них

— Мої батьки хочуть, щоб я їм зараз допомагала, — скаржиться мені Олена, 47-річна

Життєві історії 0

Артемчику, мій дорогенький! — голос Марії Степанівни бринів від надмірного захвату. — У мене така неймовірна новина! Ти ж пам’ятаєш мою колежанку, Людмилу Василівну? Ту, з якою ми разом їздили на відпочинок? Так от, її онука, Оленка, вступила до університету у вашому місті! Справжня розумниця, кругла відмінниця! І уявляєш, сталася прикрість — із гуртожитком не вийшло, місць нема. Я подумала: у вас же кімната вільна стоїть! Нехай дівчинка поживе місяць-два, поки не знайде собі пристойну квартиру. Ви ж не відмовите їй, правда? Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по спині. «Вільна кімната». Та сама кімната, яку Софія три місяці тому перетворила на повноцінну художню студію. Простір, у який вона вклала значні кошти, душу та незліченні години праці. Кімната, про призначення якої свекруха була чудово обізнана

Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем

Життєві історії 0

Цей день народження нічого доброго Клавдії не віщував, хоч і мала вона ювілей. Чоловіка не стало давно, важке вона мала життя. Клавдія просто не дивилася на інших чоловіків. Їй було не до того, її життя оберталося навколо робочого столу та домашніх обов’язків. Поки були бабуся та дідусь, вони допомагали наглядати за онуками. Але їх не стало майже одночасно. Спершу пішов батько, а за ним, не витримавши розлуки, і мати. Тоді якраз недобрі часи її чекали

Клавдія сиділа на старій дерев’яній лавці, схованій у затишному куточку невеликого скверу, що прилягав

Життєві історії 0

Дурниці! — відрізала свекруха. — День народження сина треба святкувати у родинному колі. Що це за новомодні ресторани? Я вже почала підготовку. І Оля з Ігорем квитки купили. Максим, почувши про плани матері, лише винувато розвів руками: «Софійко, ну що тепер вдієш? Оля приїжджає…» У день народження вони приїхали до Ніни Петрівни. Квартира була святково прикрашена, на столі стояли улюблені страви іменинника, а в передпокої юрмилися гості: сестра Ольга з чоловіком Ігорем, сусід Анатолій Васильович та ще кілька родичів та друзів, яких Софія майже не знала. — А ось і наші молодята! — вигукнула Ніна Петрівна, ніби вони не відсвяткували четверту річницю весілля півроку тому. — Проходьте, проходьте

— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити

Життєві історії 0

Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина. Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”. Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки

— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально

Життєві історії 0

Софія, звичайно, дуже хороша, — говорив свекор, його голос був низьким і злегка невдоволеним. — Але, Оксано, ти ж бачиш — вона не на рівні. Занадто вже проста для нашого Максима. Софія застигла. Кошик у її руках хитнувся, але вона не рушила. Голос свекрухи, зазвичай лагідний, пролунав із неочікуваною різкістю: — Проста? Григорію, вона двадцять років присвятила йому! А він? Гадаєш, я не знаю про його “відрядження”? Та він із тією своєю… Скільки вже? Рік? Два? — Тихо, Оксано, тихіше, — перебив її свекор. — Це не наш клопіт. Максим сам знає, що робить. А Софія… вона зручна. Не стане розпитувати, не влаштує скандалу. Обслуговує будинок, мовчить. Що ще треба? Софія відчула, як обличчя обпекло гарячою хвилею. Її охопило бажання кинутися вперед, крикнути, що вона все чула, але ноги ніби вросли в ґрунт. “Зручна”. Це слово прорізало її наскрізь, немов лезо. Вона стиснула ручку кошика так сильно, що кісточки пальців побіліли. Розмова тривала: — А якщо вона дізнається? — запитала свекруха. — Григорію, що тоді

Софія звернула з асфальтованого шосе на вибоїсту ґрунтову доріжку, яка вела до заміського будинку

Життєві історії 0

Дві жінки дивилися одна на одну. Катерина тактовно вийшла, прикривши двері, залишивши їх сам на сам зі своєю історією. — Олено, — почала Тамара Іванівна, і раптом заплакала по-справжньому, без фальші. — Я все життя думала, що ти мені винна. Що, вийшовши заміж за мого сина, ти повинна мене терпіти. Годувати. Прибирати. Возити лікарями. Я думала, що це твій обов’язок, за який ти маєш бути вдячна. Олена мовчала, слухала. — А ти просто поруч була, і доглядала мене як могла. І безкоштовно, — вона здригнулася. — Катерина мені сказала, коли мені стало страшно від хвороби… Вона сказала: «Олена не повинна була вас любити. Але вона любила і турбувалася. А ви цього не помічали, ви приймали це як належне». І я зрозуміла, що я забрала у тебе більше, ніж просто час. Я забрала твою гідність. Олена простягла руку і взяла зморшкуваті пальці свекрухи у свої. — Тамаро Іванівно… — Пробач мені, — видавила Тамара Іванівна, і це було найважче слово, яке вона вимовляла у своєму житті

Олена стояла біля мийки, виконуючи післяобідній ритуал. Вода шуміла, маскуючи тихі звуки квартири, які

Життєві історії 0

Коли Жанна зайшла до зали, всі встали: “О, наша заробітчанка приїхала! Героїня!”. Вона посміхалася, дякувала, обіймала друзів, але погляд шукав Василя. Він стояв біля сцени, у костюмі, що пахнув новою тканиною. Виглядав добре, навіть дуже — підтягнутий, посивілий, але гарний. Проте в очах — холод. Він підійшов, обійняв її формально, мов родичку. На річницю Жанна приготувала чоловікові подарунок — годинник, дорогий, гарний, символічний: “На пам’ять про наші роки”. А він — навіть не мав нічого для неї. — Ти мені — подарунок, — промовив натягнуто. — І цього досить. Свято тривало. Гості пили, співали, вигукували тости. “Ви — приклад справжнього подружжя!” — говорили сусіди. Але Василь тільки кивав і відводив очі. Іванка, їхня дочка, теж поводилась дивно. Постійно кудись відходила, говорила тихо з кимось телефоном. А потім з’явилася вона — сваха Ольга, мама зятя. Вдовиця, доглянута, вбрана, нафарбована, мов телеведуча. Зайшла з широкою посмішкою

Жанна стояла на вокзалі з валізою, важкою не стільки від речей, як від прожитих

Життєві історії 0

Світлано, може, підвезу до школи на велосипеді? — несміливо пропонував Михайло. — Ой, дякую, але я з дівчатами піду, — відповідала, навіть не глянувши в його бік. Або на танцях підійде, запрошує: — Може, потанцюємо? — Танцюй сам, — сміється, відвертається до подруг. І боляче було хлопцеві. Та він не сердився — тільки тихо казав собі: «Ще побачиш, я вибʼюся в люди». Закінчив школу, пішов у технікум, а потім — на заробітки. Де тільки не був: у Чехії, Польщі, Італії. Працював, як віл. Усі гроші — до копійки — додому висилав, щоб щось мати. Через кілька років купив собі стареньке авто — «Опель», але для нього то була гордість. Коли приїхав у село на тому авто, одразу всі сусіди висунулися за ворота — «Михайло приїхав!» А найцікавіше — Світлана сама підійшла

Михайло був звичайним хлопцем із простої сім’ї. Ходив у школу, пас корови, допомагав батькам

Життєві історії 0

Софія Петрівна дуже не хотіла, щоб її донька заміж виходила за Олега, але він добре заробляв, був самостійним і мав чимало майна. У неї ж була мізерна пенсія, яку ледь вистачало на життя. Після весілля стали ходити про Олега різні плітки, мовляв, він іншу собі знайшов вже давно. Але теща не вірила зовсім цим словам, мовляв, то все людська заздрість. Та правда була зовсім іншою

Софія Петрівна повільно гойдала онуку, Катрусю. Їй довелося довго шукати таке положення, у якому