Navigate
X

Сідайте до мене в машину, Галино Василівно, я підвезу вас додому. На дворі негода, а ви втомлені після зміни, ще застудитеся. — Та що ви, мені незручно вас турбувати, — зніяковіла вона. — Тут автобус ходить, я доїду. — Ніяких турбот. Моя зміна теж щойно закінчилася. Ходімо, бо зовсім змокнете. Він провів її до своєї автівки, дбайливо відчинив дверцята і допоміг сісти. В салоні було тепло, приємно пахло м’ятою і чистим чохлами. Ярослав увімкнув обігрів і неквапливо рушив з місця. — Я давно помітив, що ви самі не своя останнім часом, — мовив він, дивлячись на дорогу. — Очі сумні. Людина, яка рятує інших, сама не повинна залишатися у скруті. Якщо потрібна якась чоловіча поміч по господарству — ви тільки скажіть, не соромтеся. Ці прості, щирі слова зворушили Галину до глибини душі. Вона не витримала і тихо заплакала. Вперше за весь цей важкий час вона не ховала своїх сліз. І сама не знаючи чому, розповіла цьому мовчазному чоловікові про все: і про те, як пішов чоловік, і про його образливі слова, і про страх залишитися нікому не потрібною на схилі літ. Ярослав слухав уважно, не перебиваючи

— Тобі вже п’ятдесят п’ять, і в тебе тільки копійчана зарплата медсестри, то нащо ти кому здалася? — сказав Василь,…

user2

Навіщо вам під одним дахом зі старою людиною тулитися? Наполягай, хай бабуся до Софії йде жити, до своєї дочки, а ви маєте бути тут єдиними панами. Їй на схилі літ спокій потрібен під доглядом дорослих дітей, а молоді повинні мати весь простір. Настя якось краєм вуха почула таку батькову розмову з Олесем і гірко засмутилася. Вона не думала, що свекор настільки ощадливий до чужого добра і байдужий до почуттів старенької. На весіллі він цілував Меланії Сидорівні пальці, називав її берегинею роду, дякував за виховану онуку. А тепер ділив чуже майно. Дівчину тішило лише те, що Олесь не був схожий на свого батька, хоча останнім часом між ними наче пробігав легкий холод. Молоді люди інколи дратувалися через звичайні побутові дрібниці, віддалялися. Насті ставало тоскно, але вона заспокоювала себе: це гормони, втома, притирання першого року спільного життя. Поки чоловіки перетягували важкі дубові меблі, сама Меланія Сидорівна сиділа у старовинному кріслі на кухні. Вона вдягла свою найкращу вовняну сукню темно-синього кольору, сріблясте волосся зібрала у пишний охайний вузол на потилиці й прикрила очі. Здавалося, ніби старенька зовсім задрімала від утоми. Але навіть у цьому спокої вона тримала спину рівно, наче княгиня, що неабияк гнівило свата

— Та тягни вже цей старий мотлох швидше, чого ти над кожною коробкою трусишся, старій людині багато треба, чи що?…

user2

Сину мій! Я віддала тобі найкращі роки мого життя, тепер твоя черга дбати про мене, — говорила мати рівно, без жодних емоцій, і від цієї крижаної впевненості ставало на душі важко. Данило спробував знайти компромісний вихід: запропонував виділяти фіксовану суму на продукти й медикаменти щомісяця, як це робилося і раніше, але в розумних межах. — Тобто ти вважаєш, що можеш відкуповуватися від мене подачками після всього зробленого? — голос матері різко змінився. Олена намагалася не втручатися в розмову, але в якийсь момент не витримала і нагадала про їхню власну іпотеку та обмежені можливості. Валентина Іванівна миттєво перевела на неї розлючений погляд: — Звісно, це все через твою дружину. Раніше мій син ніколи не сперечався з матір’ю і нічого для мене не шкодував. З того вечора почався важкий період в їх житті. Валентина Іванівна регулярно надсилала на телефон фотографії порожнього холодильника, квитанції за світло з великими цифрами та довгі списки дорогих ліків. Іноді вона приїжджала без попередження, відкривала дверцята холодильника і показово зітхала. — У вас тут делікатеси лежать на полицях, а мені на якісне масло не вистачає пенсії, — сказала вона якось синові в очі

— Ти взагалі розумієш, що ми щомісяця викладаємо за кредит у банку майже двадцять тисяч гривень, і це не рахуючи…

Z Oksana

А гляньте, люди добрі, як мій подарунок на сонці грає. Недарма мені Ярик казав: «Мамо, ти маєш ходити як пані. Матері успішний син не може подарувати дрібничку. Ярослав відвів погляд і втупився у свій келих із водою. — Ого, гарна річ, Ніно, — подала голос тітка Марія, сусідка навпроти. — Нині за таке треба віддати добрі гроші. Чи не пів річної зарплати пішло? — Та немало, ой немало, — пишалася свекруха, виструнчуючи спину. — Але мій син на матір грошей не рахує. Заробив, зміг, потішив. Справжній господар. Я мовчки поклала собі на тарілку шматочок огірка. Цей «успішний син і господар» ще вчора вранці шукав по кишенях решту, а потім тихенько підійшов до мене на кухні й попросив дати йому трохи на пальне для машини, бо до кінця місяця у нього не лишилося ні копійки

— Відсунь цей келих, він надщерблений, — промовила Ніна Петрівна, підсуваючи тонку склянку на саму середину святкового столу. — Не…

user2

Василю, я не витримаю такого шуму в хаті щодня, — тихо шепотіла вона чоловікові. — Ми ж з глузду з’їдемо. — Наталко, дитина просила диво, — так само пошепки відповідав Василь, поправляючи комір. — Ми ж обіцяли. Сама Соломійка давно забула про птахів. Вона крутилася біля картонних коробок із пухнастими цуценятами, заглядала в банки до дрібних золотих рибок і торкалася пальцем носів морських свинок. Кожна тварина здавалася їй найкращою у світі. Батько вже вкотре терпляче відводив її вбік, пояснюючи, що маленька квартира не витримає цілого звіринця. А потім вони опинилися на самому краю ринкового майданчика, біля старих сірих прилавків, де зазвичай стояли ті, кому не вистачило місця під офіційним дахом. Там було значно холодніше, тягнуло неприємним протягом з відкритого поля за ринком. Людей тут ходило обмаль, бо нормальний покупець до таких кутків рідко доходить. Саме там вони й побачили того хлопчика

— Якщо ми зараз не візьмемо цього малого, я взагалі відмовлюся від будь-якого свята і нічого від вас більше не…

user2

Не мели дурного, — гримнув дід, але без злості. — Руки в нього в смолі… Та за такими руками жінки в чергу ставати мають. Хату яку вимурував? Палац, а не хата. Сад посадив, пасіку тримаєш. Тільки роззява ти в мене, Остапе. У лісі дуба від явора за версту розрізниш, а в людях сліпий, мов кріт. Зайди до мене ввечері, поп’ємо узвару з грушами. Поговоримо. Хата Остапа зустріла його дзвінкою, мертвою тишею. Завжди, коли він повертався із заготовок чи пилорами, хвіртка рипіла, а з ґанку вже чулося материне: «Остапку, роззувайся, я борщ із квасолею тільки з печі витягла». На комоді стояла миска з теплими пиріжками під вишитим рушником, пахло сушеною м’ятою та свіжим молоком. Тепер на плиті стояла холодна чавунна сковорода. У кутку біля образів догоряла лампадка, кидаючи тремтливі тіні на вибілену стіну. Остап скинув ватянку, сів на ослін і обхопив голову руками. Біль утрати душив за горло. Він справді був пізньою дитиною. Батько загинув на лісоповалі, коли хлопцеві ледь минуло десять років. Мати більше заміж не пішла, усе життя поклала на нього, оберігала від будь-якої біди. Дівчат у молодості Остап знав, траплялися й закоханості, та якось не склалося. То одна хотіла неодмінно до міста, до квартири з ванною, то інша крутила хвостом перед хлопцями з сусіднього села. Потім пішла робота: з ранку до ночі серед сосон, колод, пилок, бензину. Потім почав ставити нову хату з тесаного каменю та бруса — думав, для великої родини. А час летів, наче весняна повідь на річці. Не встиг озирнутися — скроні побило сріблом, однолітки женили синів, а він усе повертався до старенької матері

Земля ще дихала вогким листопадовим холодом, коли остання грудка глухо вдарилася об дубове віко. Усе стихло, лише старі ясени попід…

user2

Синку, ти в мене єдина опора, — щебетала Катерина Петрівна, розливаючи чай у ті самі фірмові чашки з витонченою золотою стрічкою, які Олена подарувала їй на ювілей. — Мало що в нашому житті може статися. Чоловік повинен бути повноправним господарем на своїй землі. Я дачу переписало на тебе, невістку і не думала вказувати там. — Мамо, ну навіщо ви так відразу, — мляво заперечив тоді Максим, але чашку з рук не випустив. Олена мовчки дивилася на блискучу тарілку, відчуваючи, як усередині все холоне. А коли свекруха нарешті пішла, вона глянула чоловікові прямо в очі: — Ти знав про це? — Знав, — відповів він, розглядаючи власні туфлі так, ніби бачив їх уперше в житті. — Мама сказала, що так надійніше для родини. На всякий випадок. — На всякий випадок що, Максиме? Що я раптом вирішу відібрати в тебе все? П’ятнадцять років спільного життя — і ось тобі результат. — Ти знову перебільшуєш і шукаєш проблеми там, де її немає. Саме тоді вона й перестала розмовляти з чоловіком

— Максим, я з тобою більше не розмовляю. Олена вимовила це з крижаним спокоєм, ніби коментувала осінній перелік справ на…

Z Oksana

Якось у п’ятницю я повернулася з роботи раніше. Хотіла зробити приємне родині й приготувати вечерю. Дістала м’ясо, почистила картоплю, почала чаклувати біля плити. На кухню зайшла Надія Петрівна, зупинилася в дверях і склала руки на грудях. — І що це буде? — Печеня по-домашньому, — посміхнулася я. — Хто ж так печеню робить? М’ясо треба було спочатку обсмажити до скоринки, а ти його сирим тушкуєш. Воно ж як вата буде. — Ми так любимо, це легше для шлунка. — Дай-но я перероблю, поки не зіпсувала продукти, — свекруха підійшла до плити й потягнулася до каструлі. У мене всередині все напружилося. Я не дозволила забрати посуд і твердо, але тихо промовила: — Надіє Петрівно, будь ласка, відійдіть від плити. Я сама приготую вечерю для своєї сім’ї. Вона відсмикнула руки, підібгала губи й подивилася на мене з такою образою, ніби я її незаслужено вилаяла. — Он воно як… Значить, шматка хліба мені пошкодувала приготувати? Поради старій людині не можна сказати

— Тобі краще зібрати речі й тимчасово піти до своєї рідні, а мама залишиться тут, бо їй важко, — спокійно,…

user2

Ти що робиш серед білого дня, Світлано? — Марина застигла біля кухонного столу, міцно стискаючи в долоні тарілку, в яку щойно нарізала свіжу зелень для святкового застілля на честь свого 35-го дня народження. Сестра чоловіка навіть не зволіла підняти очей від великого пластикового контейнера, куди вона методично, з господарською впевненістю, згрібала залишки святкових страв, які ще ніхто з запрошених гостей навіть скуштувати не встиг. — Забираю те, що ще не з’їли, — байдуже відповіла зовиця, закриваючи кришку контейнера з характерним клацанням. — Вдома діти мої голодні сидіть чекають, а тут добро марно пропадає. Все одно після свята викидати доведеться. — Ми ж гостей ще навіть не провели, Світлано! Святковий стіл тільки-но накритий! — голос Марини здригнувся від обурення, але в ньому чітко лунала сталева нотка. — Ну і що? Яка різниця? Все одно все зіпсується за кілька годин, — відмахнулася жінка, ніби господарювала у власній оселі

— Ти що робиш серед білого дня, Світлано? — Марина застигла біля кухонного столу, міцно стискаючи в долоні тарілку, в…

Z Oksana

Олено, нам треба поговорити, — вимовив чоловік голосом, у якому не було звичної теплоти, лише холодна, майже крижана рішучість. Жінка зупинилася на півдорозі до столу. Чашка ледь не випала з її рук, але вона встигла поставити її на край полиці, відчуваючи, як усередині все раптово стискається від поганого передчуття. — Щось трапилося на роботі? Чи з батьками? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій, хоча в серці вже закралася тривога. — Ні з ким нічого не сталося, принаймні в цьому сенсі. Я просто йду, Олено, — сказав він просто, дивлячись у підлогу. Олена розсміялася, але сміх вийшов якимсь суховатим, неприродним, наче хтось ударив по порожньому відру. Вона подумала, що це якийсь безглуздий жарт, недоречний розіграш після стількох років тиші й злагоди. — Дмитре, ти жартуєш? Як це «йду»? А як же діти? А як же наш дім, який ми разом будували по цеглинці, коли в кишенях гуляв вітер? — її голос почав зриватися, переходячи на крик, у якому змішалися і подив, і біль, і відчай. — Я втомився від цього життя. Я хочу почати все спочатку. З іншою людиною, — відрізав він, не даючи їй часу на роздуми. Діти мовчки дивилися на батька, їхні очі були наповнені дитячим нерозумінням. Дмитро навіть не обернувся до них. Він просто взяв завчасно зібрану сумку, яка стояла за дверима коридору, і вийшов за поріг будинку, залишивши за спиною ціле життя

— Мені важко з тобою, — промовив якось чоловік. Весняний вітер колихав молоді гілки вишень біля вікна, приносячи із собою…

Z Oksana