Navigate
X

І це все, що я заслужила? Торт у пластиковій упаковці? Я не можу повірити, що власний син і невістка нічого мені не купили, не принесли бодай якоїсь дрібнички на пам’ять про таку дату! Ольга стояла посеред кухні, втупившись у стіл, і її плечі дрібно тремтіли. Хвилину тому зачинилися двері — Андрій з Оксаною та дітьми поїхали додому, бо малим завтра в садок, а синові рано на зміну. На білій святковій скатертині, яку Ольга ретельно крохмалила два дні, тепер панував хаос: липкі крихти, розлитий чай, кілька зім’ятих серветок і самотній букет хризантем у високій вазі — дарунок сусідки баби Галі. Шістдесят років. Ювілей. Дата, про яку Ольга мріяла, мабуть, останніх пів року. Вона уявляла, як прийдуть гості, як син урочисто вручить їй щось особливе, щось таке, що можна поставити на поличку або вдягнути на свято і з гордістю сказати подругам: «Це мій Андрійко подарував!». А натомість — оце. Порожня пластикова кришка від магазинного торта зі штампом «Свіжий»

— І це все, що я заслужила? Торт у пластиковій упаковці? Я не можу повірити, що власний син і невістка…

user2

Ти що, не чуєш? Мамі зле! — невдоволено почав чоловік. — Вона ледве дихає, а ти тут роздумуєш про свої звіти! Ти зобов’язана поїхати й доглядати за нею! — голос Олексія розрізав тишу вітальні. Мар’яна, 47-річна жінка, яка останні роки жила в режимі нескінченного марафону між роботою та побутом, повільно повернулася до чоловіка. Її погляд був втомленим, але глибоким. — Олексію, я не розумію одного: чому це мій «обов’язок», а не твій? Це твоя мати, — тихо промовила вона, намагаючись не зірватися на крик. — Ти жінка! У тебе це в роду! — продовжував кричати Олексій. — Василь Степанович, мій вітчим, вже старий, я на двох роботах. Хто, як не ти буде з мамою моєю сидіти

Серпень на Поділлі завжди мав особливий аромат — густий запах дозрілих яблук, медової падалиці та сухої трави, що лоскотала ніздрі…

Z Oksana

Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в руках великий оберемок білих троянд. Поруч на столі лежала маленька оксамитова коробочка. Вона приїхала з самого ранку, щоб встигнути привітати маму з ювілеєм — п’ятдесят років. Поважна дата, яку Олена чекала з якимось дивним трепетом, сподіваючись, що бодай цього разу все буде інакше. Олена в цей час саме поралася біля плити. Вона поправила фартух і на мить затримала дихання, щоб голос не здригнувся. — Та не треба мені нічого, доню, — тихо відповіла вона, не повертаючись. — Головне, що ви з Сергієм приїхали. Сім’я разом — то і є подарунок. Але Іринка знала цю інтонацію

— Мамо, батько тобі знову нічого не подарував? Іринка стояла посеред кухні, стискаючи в руках великий оберемок білих троянд. Поруч…

user2

Чому в хаті такий розгардіяш? — замість вітання кинув чоловік, жбурнувши шкіряний портфель на світлий диван. — Ти взагалі бачила себе в дзеркалі? Перетворилася на якусь тінь у запраному халаті. Соромно перед колегами. Соломія мовчки дивилася на нього. Вона чекала його шість годин, готуючи вечерю, яку він тепер оглядав із неприхованою огидою. — Я готувала запечену качку, твою улюблену, — тихо промовила вона. — Цю жирну гидоту? — Марко скривився. — Подивися на Христину з нашого відділу аналітики. Ось це жінка! Струнка, підтягнута, знає ціну кожному жесту. А ти? Тільки й знаєш, що по кухні товктися. Дивно, як ти ще в двері проходиш із таким апетитом. Соломія відчула, як земля пливе з-під ніг

Листопад у передмісті столиці завжди мав присмак заліза та мокрого асфальту. Соломія стояла біля вікна їхньої нової квартири, спостерігаючи, як…

Z Oksana

У кабінет нотаріуса Максим і Тамара прийшли першими. Вони сиділи в кріслах з таким виглядом, ніби вже виграли в лотерею. Тамара тримала в руках папку зі зразками штор і шпалер, жваво обговорюючи з чоловіком, куди вони поставлять новий диван.— Ну що, — почав Максим, щойно ми з Сергієм переступили поріг. — Маринко, давайте швидко підпишемо ці формальності. Хату на мене, вам — ваш собака (як він там, ще не здох?), і розбіжимося. У нас там бригада чекає, дах перекривати треба. Пан Степан повільно дістав папку з документами, поправив окуляри на переніссі і довго мовчав, дивлячись на Максима. — Ваш батько, Петро Іванович, був людиною мудрою і дуже передбачливою, — почав він густим басом. — Він прийшов до мене за місяць до своєї кончини. Він уже знав свій діагноз, але розум у нього був світлий, як ніколи. Він залишив заповіт

— Ти, Віталику, навіть не розраховуй, — заявив мій брат Максим, впевнено відсуваючи тарілку з недоїденими пиріжками. — Я —…

user2

Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! — мій голос зірвався на крик, перекриваючи гуркіт старого вантажного двигуна. Водій у вицвілій кепці недовірливо глянув на мене, переводячи погляд із обшарпаної шафи в кузові на дорогий паркан котеджного містечка. — Господине, ви впевнені? — перепитав він, чухаючи потилицю. — Тут проїзд вузький. Сусіди нарікатимуть, та й власники будинку навряд чи зрадіють такій «барикаді». — Впевнена, як ніколи в житті, — відрізала я, стискаючи в кишені ключі від нашої нової оселі. — Це не сміття, це «антикваріат», як стверджує моя свекруха. От нехай вона ним і насолоджується. Вивантажуйте

— Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! — мій голос зірвався на крик, перекриваючи…

user2

Мирославонько! Невісточко моя золота! А навіщо ти переставила мої фіалки? — пані Софія, свекруха, з’явилася в дверях кухні з горщиком у руках. Її тон був бездоганно ввічливим, проте невістка здригнулася. Вона точно пам’ятала, що вчора ці квіти стояли у їх спальні на підвіконні. — Я їх не чіпала, мамо, — розгублено відповіла вона, витираючи руки об лляний рушник. — Може, Остап переніс, коли витирав пил? — Остапчик? Мій син ніколи не відрізняв фіалку від кактуса. Дивно. Мирослава відчула, як легкий холодок пробіг спиною. Питання було не в квітах. Питання було в тому, як свекруха опинилася у їхній спальні о дев’ятій ранку, коли молода пара ще пів години тому бачила сни. — А ви, заходили до нашої кімнати? — обережно запитала Мирослава, намагаючись зберегти спокій. — Ой, дитино, ну що ти таке кажеш! Я просто проходила повз, двері були прочинені, от я і побачила. Але Мирослава відчула, що свекруха бреше

Листопадовий ранок у передмісті Києва видався сирим та похмурим. Мирослава стояла біля кухонної мийки, механічно протираючи тарілки після сніданку. За…

Z Oksana

Я була неправа, Софійко. Я думала, що роблю добро для всіх, а насправді ледь не зламала синові життя. Він зараз дуже змінився. Став жорсткішим, зі мною майже не говорить про особисте. Тільки «як здоров’я» і все. — Це його вибір, Валентино Петрівно. Він вчиться жити самостійно. — Я знаю, що ти його не вибачиш. І не треба, напевно. Ти сильна, ти молодець. Я просто хотіла, щоб ти знала: я більше не втручаюся. Я навіть хату ту в селі продала, щоб частину його боргу закрити. Переїхала в маленьку кімнатку в передмісті. Софія була здивована. Це було останнє, чого вона чекала від цієї жінки. — Чому ви це зробили? — Бо коли Максим прийшов до мене в той день, коли ти пішла… я вперше побачила в його очах не любов до матері, а справжню порожнечу

— Ти ж розумієш, що зараз ти обираєш не між грошима і спокоєм, а між мною та своєю мамою? —…

user2

Стефо! Стефаніє, відчини! Це я, Анатолій! — біля хвіртки тупцював колишній чоловік, а сусідські собаки щосили гавкали. — Голос за дверима здався Стефі привидом із минулого життя, яке вона поховала під товстим шаром забуття 20 років тому. Вона повільно підійшла до вікна, відсунула фіранку і в напівтемряві двору побачила колишнього чоловіка. — Чого тобі треба, чоловіче? — Стефцю, рідна, пусти переночувати. Зовсім біда притисла, нікуди мені йти, — голос Анатолія тремтів. Стефанія прихилилася лобом до холодної шибки. Рівно 20 років минуло з того дня, як він, сяючи від власної «сміливості», оголосив, що зустрів справжнє кохання — молоду красуню Риту, і що Стефанія для нього — «прочитана книга», «старі меблі», яку час віднести на смітник. Тоді він пішов, не озираючись. — Йди до своєї Рити! Чого сюди приплентався? — Стефо, Маргарити немає. Не стало три роки тому. А її діти мене виставили за двері. Кажуть, що я їм ніхто, і нехай перша дружина тепер мною опікується

Листопадовий вечір дихав у вікна сирим холодом, обіцяючи перші приморозки. У затишній кухні пані Стефанії пахло сушеною м’ятою та свіжим…

Z Oksana

Світлано, де мої термошкарпетки? І приготуй мені бутерброди з шинкою, побільше. — Сергію, шкарпетки в комоді. А бутерброди зроби сам. Я йду. — Куди це ти йдеш? У суботу? — він аж присів від несподіванки. — До подруги. Будемо каву пити. Повернись сам погодуй дітей, у холодильнику є суп. Він хотів щось крикнути, але мама вже зачинила двері. Тато стояв посеред коридору, розгублений і злий. — Зовсім розперезалася, — пробурчав він нам. — Це все ці її «подруги». Навчать дурні, а мені потім розгрібай

— Тільки не кажи, Сергію, що ти знову забув про мої ліки, — Світлана стояла біля кухонного столу, вчепившись пальцями…

user2