Navigate
X

Марія довго наважувалася, а потім таки розповіла сину. – Що?! – Андрій аж підскочив. – Ти хочеш пустити в свою квартиру якогось чужого чоловіка, з яким знайома два місяці? – Це не «якогось», – спокійно відповіла вона. – Це добра людина. І я хочу жити там, де мені добре. – А ми? – обурився син. – Нам що тепер робити, ми ж розраховували на гроші від оренди твоєї квартири? – Ви двоє дорослих, працюючих, здорових людей. Ви знайдете вихід. Іра мовчала, але погляд у неї був такий, ніби Марія Іванівна щойно зрадила сім’ю

Марії Іванівні було шістдесят шість. Вона жила в затишній двокімнатній квартирі у старому, але доглянутому будинку. Усе там було зроблено…

user2

Донечко, — мені недобре. Я вже не справляюся сама, – якось Марія наважилася набрати свою доньку. – Мамо, ну що ти таке кажеш? Я ж тобі надсилаю гроші, ти ж можеш найняти когось. – Гроші, доню, це не все. Мені потрібна ти. Мені потрібна рідна людина поруч. – Мамо, ти ж знаєш, я не можу. У мене двоє дітей, у мене робота. Я не можу її кинути. Ти ж знаєш, яка у мене важка робота. Мати все добре знала, але вже й до криниці не могла дійти сама

Марія Павлівна сиділа на ґанку своєї старенької хати й дивилася на вечірнє небо. Сонце, мов останній золотий променець на її…

Z Oksana

Почувши про сваху, яка живе «як королева», Олені стало гірко. Одного вечора, коли невістка повернулася з магазину з повними пакетами, Олена тихенько почала: – Іринко, а чого ти своїй мамі гроші даєш, а мені ніколи навіть на дрібниці не лишаєш? Ірина навіть не зупинилася: – Бо моїй мамі треба. А ви маєте змогу і допомагаєте, бо це ваш син і ваші внуки. Ті слова неабияк зачепили. Олена мовчала, але всередині щось надломилося. Через тиждень вона вирішила діяти. Вранці, коли син пив каву, Олена сіла навпроти: – Синку, я подумала… Я хочу, щоб моя пенсія йшла на мене. І оренду своєї квартири я більше вам віддавати не буду

Олені виповнилося шістдесят. Жінка мала невелику, але затишну двокімнатну квартиру в старій частині міста, клумбу біля вікна і пенсію, на…

user2

Не радій надарма, – тітка Галя знизала плечима. – Підростуть діти – і під дякую додому тебе відправлять. І поїдеш у свою диру. Мене он теж колись кликали… А потім ще й винною зробили, що в них життя не таке. Любов Василівна усміхнулася крізь силу, але слова осіли важким каменем. «А раптом вона права?» – подумала дорогою додому. Того ж вечора, вкладаючи малюків, вона випадково почула розмову сина з невісткою на кухні. Двері були прочинені, і голоси долітали чітко. – Олено, ну ти ж знаєш, мамі тут тісно. Як тільки добудуємо будинок, відправимо її додому

Любов Василівна тільки почала звикати до свого нового життя. Пенсія, невеличка квартира у старій панельці, тиша вранці, чай на підвіконні…

user2

В нотаріуса Іван знову підняв питання: – Якщо ми разом платимо за життя, то й квартира має бути спільна. – Іване, – Ліза намагалася зберігати спокій, – ти ж знаєш, я не прошу від тебе грошей на купівлю. Це подарунок моїх батьків. Якщо, не дай Боже, щось станеться, ця квартира має залишитися моїй доньці. – Тобто я для тебе ніхто? Просто квартирант? – в його голосі бриніла образа. – Не кажи так… – вона зітхнула. – Але майно – це серйозно. Вони переїхали в нову квартиру, але відчуття свята в Лізи не було. Іван став холоднішим, часом мовчав цілий вечір. Коли вона намагалася поговорити, він віджартовувався або змінював тему. Одного разу, коли Оленка пішла до подруги, Ліза наважилася на розмову з чоловіком

Ліза вже не планувала вдруге виходити заміж. Після болісного розлучення вона клялася собі, що житиме для доньки Оленки й більше…

user2

До сестри Анни черга була велика, тому Василь зміг потрапити до неї лише ввечері. Коли він увійшов до темної кімнати, він спочатку навіть не повірив своїм очам. Перед ним стояла не сестра Анна, а Лідка, дівчина, з якою він колись зустрічався. Вона була однією з тих, хто колись дуже хотів закохати його в себе, вигадала історію про дитину, і залишила в серці Василя не найкращі спогади. – Чого прийшов, Василю? – суворо запитала вона. – А ти що, тут взагалі робиш? Монахинею стала? – розгублено запитав він. – Черницею я не стала, бо народила дитину, – відповіла Лідка, – але вже 20 років живу в монастирі, і мене звуть сестра Анна

– На жаль, наш прогноз невтішний, ваша донька не зможе ходити, – сказав лікар, дивлячись на Василя з таким виразом…

user2

Ось ви, свахо, і винні у всьому. Тепер і я, і ви не бачимо внуків, – з докором каже мені Люба. – Та ви, Анно, не праві! Треба було по-чесному, однаково обом. Якщо старшій 12 тисяч, то й молодшій стільки ж! – Ви ж теж дітям не допомогли, – не витримала я. – А що я могла дати? Я ж не заробітчанка, я пенсіонерка, – ображено відповіла Люба. – І мовчіть, – кажу я. – Вам ніхто не заважав їхати в Італію і теж допомагати своїм дітям. Але чужі гроші дуже легко рахувати й ділити, а самі чомусь не хочете братися за справу

– Ось ви, свахо, і винні у всьому. Тепер і я, і ви не бачимо внуків, – з докором каже…

user2

Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти, – сказала мені донька, навіть не замислившись. – Виходити заміж у твоєму віці, мамо, не найкраща ідея. Я сиділа з телефоном у руці, наче мене хтось облив холодною водою. Щойно наважилася поділитися новиною, а тут таке. – А що в цьому поганого? – перепитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. – Нічого поганого, просто тобі цього не треба, – відказала вона. – Краще поїдь знову в Італію, ще років десять зможеш працювати. А коли повернешся, тоді й поговоримо про це

– Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти, – сказала мені донька, навіть не замислившись. – Виходити заміж…

user2

Одного літа в селі, де жила Маринина тітка, мало бути весілля. Її запросили допомогти з приготуваннями – вона добре пекла, а там гостей чекали багато. Весілля відбувалося у дворі великої хати, зі стрічками, музикою і довгими столами під вишнями. Коли вона зайшла у двір із кошиком пиріжків, раптом побачила його. Андрій стояв біля сцени, розмовляв із кимось із родичів нареченого. Посивілий, з легкими зморшками біля очей, але та сама хода, той самий погляд. Він теж помітив її. І завмер. – Марина?.. – тихо сказав, ніби боявся, що вона зникне

Марина і Андрій познайомилися на літньому сільському ярмарку. Їй тоді було сімнадцять, йому – дев’ятнадцять. Вона продавала разом із мамою…

user2

Софіє, ти коли збираєшся повернутися додому? – запитала мама, злегка нервуючи в голосі. – Не знаю, мамо. Квартира ще не виплачена, тому буду тут, – відповіла я, хоча не могла зрозуміти, чому вона раптом стала таке питати. Вона добре знала, що поїхала я на заробітки не заради себе, а заради сина. Данило вирішив одружитися, але жити разом не хоче, тож я, після довгих роздумів, порадилася з чоловіком і вирушила в Італію на місце, де колись працювала моя мама

– Софіє, ти коли збираєшся повернутися додому? – запитала мама, злегка нервуючи в голосі. – Не знаю, мамо. Квартира ще…

user2