Navigate
X

Зоряночко! Нарешті! — голос подруги в слухавці був таким теплим, що Зоряна ледь не розплакалася. — Я вже думала, ти там мохом припала в своєму офісі. Чекаю! Сонце світить, море тепле, вино холодне. Приїжджай і ні про що не думай! Ніч пройшла в напруженій тиші. Северин намагався з нею розмовляти, то просив вибачення, то звинувачував у егоїзмі. Мирослава демонстративно грюкала дверима і плакала в подушку. Але Зоряна вперше за багато років просто заснула. Вона знала: рішення прийнято. До вокзалу вона їхала в таксі. Коли машина рушила, вона не озирнулася на вікна своєї квартири. Вона відчула дивне полегшення. Ніби важкий рюкзак, набитий камінням, нарешті зісковзнув з її плечей. Одеса зустріла її шумом великого міста, криком нахабних чайок і неповторним запахом — сумішшю морської солі, квітучих акацій та міцної кави. Ганна чекала на пероні з великим букетом польових квітів

Ранок у квартирі Зоряни та Северина завжди починався однаково. Сонце ледь пробивалося крізь запилені вікна багатоповерхівки, висвітлюючи кожну тріщину на…

user2

Як у тебе рука піднімається виставляти це на OLX?! — Тарас стояв посеред подвір’я і не міг повірити, що сестра здатна на таке. — Тарасе, ти не просто впертий, ти — відірваний від реальності! — Олена витирала обличчя дорогою вологою серветкою, яка миттєво ставала брудною від сільського пилу. — Подивися на цей паркан! Він скоро завалиться. Подивися на сарай! Ти витрачаєш своє життя на те, щоб підтримувати руїни. Тарас стояв біля старої вишні, тримаючи в пальцях засмальцьовану кепку. — Руїни, кажеш? Ці “руїни”, Олено, батько будував десять років. Він кожен камінь у фундамент сам укладав. Ти пам’ятаєш, як ми малими пісок носили від ставка? Чи твої манікюри вже стерли ці спогади? — Мої манікюри, як ти кажеш, дозволяють мені оплачувати твої рахунки за світло, коли в тебе “неврожай”! — Олена зробила крок вперед, її підбори провалилися в м’який спориш. — Я приїхала не ностальгувати. Я приїхала рятувати нашого брата Вадима, йому потрібні гроші. Ти хоч розумієш, що таке проблеми зі здоров’ям

Селище Маньківка, що на Черкащині, завжди славилося своїми чорноземами та людьми, які міцно тримаються за землю. Липневий полудень тут —…

Z Oksana

Увечері мені зателефонувала мама. — Ти що там Свєтку в магазині довела до сліз? — почала вона без передмов. — Мамо, вона взяла в мене гроші на лікування, а купила шмотки! — Ну і що? Вона молода жінка, їй хочеться бути красивою! А ти могла б і промовчати. У тебе ж ні кошеняти, ні дитяти, для кого ти ті гроші бережеш? У могилу з собою забереш? Я просто поклала слухавку. Тоді я вперше зрозуміла: у цій родині я не людина. Я — функція. Гаманець на ніжках, який не має права на власні плани. Минув місяць. Світлана на мої повідомлення не відповідала. Я намагалася заспокоїтися, але кожна тріщина на стелі нагадувала мені про мою наївність. У суботу вранці задзвонив телефон. Тітка Галина, мамина сестра, ледь не плакала в трубку: — Надійко, біда! У батька серце схопило, тиск зашкалює, «швидка» щойно поїхала. Приїжджай негайно

— Бувають моменти, коли ти розумієш: рідна кров — це ще не гарантія любові, а іноді — просто зручний привід…

user2

Все добре. Хлопчик. Трохи раніше терміну, але дихає сам, міцний козак. Мама відпочиває. Можете зайти на хвилину, але тихо. Гліб влетів у палату. Мар’яна лежала бліда, але з якоюсь неймовірною світлою посмішкою. Поруч у прозорому боксі лежав невеликий згорточок. — Дивись, — прошепотіла вона. — Наш Тихін. Гліб підійшов, зазирнув всередину — і на мить занімів. Малюк був зовсім не такий, як він собі уявляв. Темне волоссячко, трохи смуглява шкіра, хоча і Гліб, і Мар’яна були світлими. — Який… незвичайний, — сказав він, намагаючись знайти в собі ту саму безумовну радість. — Він копія мого дідуся, — втомлено сказала Мар’яна. — Пам’ятаєш, я показувала фото? У нього була така сама ямочка на підборідді. Гліб кивнув. Але десь у глибині душі вже посіялося зернятко сумніву. Не тому, що він сам так думав. А тому, що знав — мама цього так не залишить

— А ти хоч раз за все життя подумала, що я теж людина, а не просто додаток до твого сина?…

user2

Софійко, тут таке кажуть… Денис одружується. Світ навколо Софії на мить потемнів. — З ким, мамо? — З якоюсь жінкою з його роботи. Кажуть, Катерина звати. У неї дитина є від першого шлюбу. У той вечір Софія не плакала. Вона вийшла у двір. Денис саме виходив з машини — старої «дев’ятки», яку він так довго лагодив. — Це правда? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. Він застиг, тримаючи руку на дверцятах. — Так, Соф. Мені вже майже тридцять. Треба сім’ю. Катя… вона проста, їй не треба зірок з неба. З нею спокійно. — А зі мною було не спокійно? — голос її здригнувся. — З тобою все інакше, — він відвернувся. — Ти гідна більшого, ніж я можу дати. Ти — як кришталь, а я… я просто механік. Тобі потрібен хтось рівня тобі

П’ятиповерхівка на околиці міста не була просто будинком. Це був живий організм. Тут стіни дихали запахом смаженої картоплі з цибулею,…

user2

Мамо! Ви хоч усвідомлюєте, що ви для нас тепер тягар — просто зайвий рот? — Наталя, дружина її сина, навіть не намагалася пом’якшити тон. Вона грюкнула ложкою об край каструлі. — Я заміж за Сергія йшла не для того, щоб працювати на аптеку для чужої тітки! Олена Степанівна відчула, як в середині щось стиснулося. Вона подивилася на невістку — доглянуту жінку з гострими рисами обличчя, яка ще п’ять років тому, на весіллі, клялася бути їй як донька. — Наталочко, дитино, — голос матері тремтів, як осінній листок. — Я ж і за Юрчиком нагляну, і попрасую все, і. Ну, яка ж я чужа? Я ж Сергієва мати. — Мати! — Наталя розсміялася, але в тому сміху не було радості. — Ви стали “матір’ю”, коли вашу школу закрили і ви без копійки на порозі з’явилися. А до того — пані вчителька, “я зайнята дітьми”! Тепер Юрчик у садочку, мені ваша допомога — тільки зайва робота по дому. Ви хоч бачили, скільки зараз платіжка за опалення прийшла

Місто Обухів, з його стрімкими пагорбами та сосновими лісами, завжди здавалося Олені Степанівні місцем сили. Але останні три роки воно…

Z Oksana

Грошей на ювілей твоєї матері я не дам. Ні копійки, — відкарбувала вона, дивлячись прямо на нього. — У неї є улюблені невістки, золоті онуки та ідеальні свати — от хай вони її і спонсорують. Мені набридло бути «найгіршою» за власні ж кошти. Денис завмер. Його обличчя виражало повне нерозуміння, ніби дружина раптом почала цитувати стародавні шумерські тексти. — Світло, ну що ти знову вигадуєш? — він спробував усміхнутися, але посмішка вийшла кривою. — Яка козявка? Який краєвид? Мама ніколи про тебе слова поганого не сказала! Навпаки, кожного разу, як ми зідзвонюємося, вона питає: «Як там наша Світланка? Не втомлюється на роботі?». Вона до тебе як до рідної, постійно хвалить. Каже, що мені з тобою несказанно пощастило. Звідки в тебе ці дикі образи? Світлана гірко посміхнулася. Вона відчула, як у грудях стає холодно. — Тобі справді здається, що вона до мене добре ставиться? Ти впевнений, що ми говоримо про одну й ту саму жінку, Денисе? Чи, може, у твоєї мами є двійник, про якого я не знаю? Може, до тебе приходить добра фея, а до мене — інша істота? Денис почав помітно нервувати

Березневе сонце невпевнено пробивалося крізь кухонне вікно, висвітлюючи дрібні порошинки, що кружляли в повітрі. Світлана дивилася на них, і їй…

user2

Дімо, це правда? Тобі не подобається, що я готую? Дмитро зам’явся, переводячи погляд з дружини на маму. — Та ні, все добре… Просто мамин борщ — це ж смак дитинства, сама розумієш… — Ось бачиш! — тріумфувала Валентина Петрівна. — Дитина хоче домашнього затишку, а не твоїх експериментів з приправами! Надія відчула, як хвиля гніву підіймається все вище. Вона згадала вчорашній вечір, коли вона старалася, готувала вечерю, а свекруха весь час коментувала, що сіль не така, і взагалі, «хто так м’ясо ріже». — Знаєте що, Валентино Петрівно? Давайте чесно. Ви ж не збираєтеся нічого ремонтувати, правда? Свекруха випрямилася ще сильніше. — А куди мені йти? В порожні стіни? — В ту квартиру, яку ви вже три місяці здаєте молодій парі! — випалила Надія

— Ви серйозно вважаєте, що моє життя — це ваша чернетка, де можна все перекреслити й написати по-своєму? — голос…

user2

Сергію! Синочку мій рідний, — голос матері тремтів, наче тоненька гілка під вітром. — Ти як? У нас якраз ідеальна погода, така сонячна, дощі пройшли, земля м’яка, як масло. Може, виберешся до мене в село на вихідні? Хоч допоможеш мені з картоплею, повитягуєш з погреба. Ти ж знаєш, яка вона, та робота біля землі на схилі літ, мені самій уже не під силу. У відповідь пролунав короткий, сухий смішок, за яким вчувався гамір великого міста — гудки машин, шум офісу, далекий голос секретарки. — Мамо, ти серйозно? — голос Сергія був холодним, як сталь. — У мене зараз запуск нового проєкту, звіти, інвестори, які чекають на підписи. Які грядки? Які вихідні? Ти розумієш, що мої справи зараз набагато важливіші за твій город? Це ж просто смішно, мамо. Не ображайся, але в мене немає часу на такі дрібниці

Місто Гадяч, що розкинулося на мальовничих пагорбах Полтавщини, у травні перетворюється на справжній рай. Повітря тут густе, настояне на цвітінні…

Z Oksana

Ви знову за своє? — кричала свекруха, навіть не привітавшись. — Які ще квартири? Які кредити? Ви в здоровому глузді? Павло завмер. — Мамо, привіт. Ми ж домовлялися про дзвінок перед візитом. В нас сьогодні плани. — Плани?! — Людмила Миколаївна гучно поставила свою сумку на стіл. — Я бачу ваші плани! Збираєтеся залізти в борги на двадцять років? Навіщо? Ви молоді, живіть для себе! Вікторія повільно підняла очі. — Людмило Миколаївно, — спокійно, але твердо почала невістка, — ми не в борги ліземо, а інвестуємо в стабільність. Ми хочемо власне житло. У нас є перший внесок, ми до цього йшли три роки. Свекруха зневажливо пирхнула. — Перший внесок? Це ті гроші, які Павло мав би віддати мені на заміну вікон у моїй «трикімнатці»? Ти знаєш, як там дме? У мене взимку квіти на підвіконні мерзнуть! А ви тут іпотеку плануєте? Це егоїзм чистої води

Місто Івано-Франківськ зустріло вечір пронизливим вітром, який ганяв опале листя вузькими вуличками середмістя. У маленькій однокімнатній квартирі, де кожен куточок…

Z Oksana