Navigate
X

Ти ж розумієш, що вона нікуди не дінеться, просто характер показує, — голос свекрухи, солодкий і водночас гострий, просочився крізь щілину в дверях. — Поплаче в подушку, перекипить і прибіжить як миленька. Хто вона без нас? Ні кола, ні двора свого не мала, коли ти її взяв. На всьому готовому живе. Надія завмерла. Вона чекала, що Олег, її чоловік, з яким вони прожили тридцять п’ять років, зараз скаже щось різке. Що він захистить її. — Мамо, ну не кажи так… Надія просто втомилася, — голос Олега звучав тихо, винувато. В ньому не було злості, але й сили не було. Він говорив так, ніби виправдовувався перед начальником. — Вона ж людина, теж знервована. Але ти права, вона відійде. Куди їй іти? Вона ж звикла, що ми — її центр світу. Надія стояла в темному коридорі. Пакети муляли пальці, але вона перестала відчувати біль. Вона відчула порожнечу. Величезну, холодну порожнечу всередині. «Хто вона без нас?» — ця фраза крутилася в голові, як заїжджена платівка

Надія поверталася з магазину. Важкі пакети відтягували руки, пальці німіли від тонких пластикових ручок, але вона звично не звертала на…

user2

Ну що, сестро? Будемо спадщину ділити? — Олег порушив мовчанку, його голос звучав сухо й надтріснуто. — Наступного вівторка йдемо до нотаріуса. Треба закрити це питання з паперами. Квартиру виставимо на продаж одразу, район тут престижний, покупці знайдуться швидко. Марина, втомлено прихилившись до одвірка, кивнула. Вона розтирала скроні, наче намагалася вигнати з голови монотонний гул поминальних молитов. — Так, треба, — прошепотіла вона. — Слухай, а де Степанівна, мамина доглядальниця? Я її після кладовища і не бачила. Навіть не попрощалася, просто зникла. — Та Бог з нею, — Олег зневажливо махнув рукою. — Свою справу зробила, гроші за останній місяць отримала вранці до копійки. Я їй ще зверху «накинув» за те, що важку роботу виконувала. Робоча сила, що з неї взяти? Пішла собі — і слава Богу, менше свідків нашої сімейної біди

Вечірній Чернігів повільно занурювався у сутінки. З боку Валу тягнуло прохолодою, а золоті бані соборів востаннє на сьогодні відбивали промені…

Z Oksana

Терапевт, кажеш? — цідила Марія Іванівна крізь зуби, поправляючи свою ідеальну укладку, в якій не було жодної зайвої волосинки. — Ну, в місті лікарів багато. Це, звісно, благородно, але… Артем раніше зустрічався з дівчиною з нашого кола. Вікторією. Її батько — голова департаменту. От там був лоск, розуміння етикету. Але мій син у нас впертий, захотілося йому «простоти». Олена тоді міцно стиснула виделку. Вона хотіла сказати, що її батько теж був шанованою людиною в селищі, що вона закінчила університет з червоним дипломом, але промовчала. Вона вірила, що її доброта розтопить цей лід. — Мамо, не починай, — мляво втрутився Артем. — Олена дуже хороша. — «Хороша» — це не професія і не статус, синку, — відрізала Марія Іванівна. Після весілля казка остаточно випарувалася, залишивши після себе лише сіру буденність. Олена переїхала до квартири Артема, де також мешкали свекруха та його сестра Ірина. Ірина, жінка тридцяти років, яка ніколи не працювала і займалася лише «пошуком себе» за гроші брата, стала головним цензором Олени. — Олено! Ти знову поставила тарілки не за розміром? — лунав вереск Ірини з кухні, коли Олена тільки-но переступила поріг після важкої зміни

Сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо над невеликим містечком у тривожні багряні відтінки. Здавалося, ніби небо плаче, відображаючи те,…

user2

Оксанчик, сонечко, виручай! — Мар’яна забігла до сестри на роботу, пахнучи дорогими парфумами, на які, як виявилося, вона витратила останні гроші. — Я знайшла такі туфлі! Просто мрія! Але мені не вистачає дві тисячі. До зарплати тиждень, клянуся — поверну! Оксана глянула на стоптані кросівки сестри і зітхнула. — Мар’яно, дві тисячі — це чимало. Ти ж знаєш, ми з Павлом на кахель збираємо. — Ой, ну що той кахель! — Мар’яна надулася. — Ви ж багаті, у вас зарплати великі! А я що, маю в лахмітті ходити? Ми ж сім’я! Оксана дістала картку. Дві тисячі полетіли на рахунок сестри. Гроші, звісно, ніхто не повернув. Коли Оксана через місяць обережно нагадала про борг, Мар’яна щиро здивувалася: — Оксан, ти серйозно? Через якісь дві тисячі будеш сваритися з сестрою? Це ж дрібниці для тебе! Ти що, скупердяйка? Оксані стало ніяково. Справді, хіба можна рахувати гроші в сім’ї? Та згодом сестра знову подзвонила

Буча — місто, яке колись асоціювалося лише зі спокоєм, високими соснами та затишними дачами. Саме тут, у старому цегляному будинку,…

Z Oksana

Чули? Андрій Оксану кинув! — Кажуть, з пузом дівку знайшов! — Бідна Марія, стільки грошей на весілля витратили… Оксана не могла вийти на вулицю. Кожен погляд сусіда жалив, як кропива. Співчуття було гіршим за осуд. Через тиждень вона зібрала одну невелику валізу. — Куди ти, доню? — плакала мати. — У місто. А звідти — далі. Тітка Люба казала, що в Німеччині на ферму треба помічники. Поїду туди. Мені треба змінити повітря, мамо, бо я тут задихнуся. Бабуся Степанида обійняла її на прощання. — Їдь. Світ великий, а серце твоє ще молоде. Пам’ятай, що я казала. Німеччина зустріла Оксану холодним дощем і незрозумілим лопотінням чужої мови. Перші місяці були пеклом. Вона працювала на збиранні полуниці, потім прибирала в готелі, вчила мову до кривавих хлопчиків в очах. Вечорами в гуртожитку вона згадувала Андрія. Біль не минав, він просто став тупим, як старий ніж. Якось вона побачила в газеті оголошення про курси медсестер. Оксана завжди мала легку руку. Вона ризикнула

Травень у селі Калинівка завжди пахнув однаково — густим солодким ароматом квітучих вишень та свіжоскошеної трави. Для двадцятитрьохрічної Оксани цей…

user2

Марія Іванівна встала на повний зріст. — Якщо вибереш її — забуть дорогу до цієї хати. У мене немає зайвих грошей годувати жебраків. Вибирай: або я і твоє майбутнє, або ця дівка і невідомість. Іван подивився на матір так, ніби бачив її вперше. — Вибір зроблено, мамо. Вибач. Він вийшов, забрав Світлану за руку, і вони пішли до автобусної зупинки. Марія Іванівна стояла біля вікна, стиснувши штори так, що побіліли пальці. Вона була впевнена: мине місяць, гроші закінчаться, любов зів’яне, і він приповзе на колінах. Але місяць минув, потім рік, потім п’ять. Іван не повернувся. Ганна приносила новини: — Чула, Маріє, Іван твій оженився. У місті живуть, на квартирі. Світлана дитину народила, дівчинку. Оленкою назвали. — Немає в мене сина, — відрізала Марія Іванівна, хоча серце боляче кололо при імені онуки. — Хто мене ослухався, той мені чужий. Вона продовжувала працювати. Але часи змінювалися. Сільраду реформували, прийшли нові люди, молоді, комп’ютеризовані. Марію Іванівну з її паперовими журналами та авторитарним стилем ввічливо попросили на пенсію

Село Вишневе жило за своїми неписаними законами, і головним охоронцем цих законів була Марія Іванівна. Висока, завжди підтягнута, із туго…

user2

Ой, чимось паленим смердить! — прийшла свекруха до невістки. — Мар’яно, ти що, знову за своє? Геть готувати не вмієш? — голос свекрухи, Людмили Степанівни, пролунав з коридору як судовий вирок. Мар’яна здригнулася, міцніше стиснувши ополоник. Це було третє недільне “гостювання” поспіль. Слідом за матір’ю до кухні зайшла Наталка, сестра чоловіка, зі своїм сином-підлітком, який одразу вмостився на дивані, не знімаючи брудних кросівок. — Мамо, та нормальний борщ, — тихо буркнув Артем, чоловік Мар’яни, уникаючи погляду дружини. — Нормальний? — Наталка пирхнула, розглядаючи свої нігті. — От коли я була заміжня за своїм першим, я щодня п’ять страв готувала! Свіженьке, гаряченьке, а не оце «аби було». — Мабуть, тому він від тебе до сусідки й пішов, — не втрималася Мар’яна, відчуваючи, як всередині все закипає. На кухні запала тиша. Наталка підхопилася, наче її вжалили і підійшла до невістки

Неділя у Полтаві зазвичай пахне випічкою та спокоєм, але для Мар’яни цей день давно став синонімом тривоги. Вона стояла біля…

Z Oksana

Мамо, ти що, спеціально мене ігноруєш? — донька Світлана скинула шкіряну куртку прямо на старий комод. — Я тобі вчора тричі дзвонила! Ми вже все вирішили. Віддавай ключі, за годину тут буде ріелтор. Клієнт дуже солідний, готовий зайти на перегляд твоєї квартири одразу. Марія Петрівна відчула, як холод пробіг по спині. Вона мимоволі притиснула долоню до серця, де в кишені халата лежала зв’язка ключів. — Світлано, доню. Який ріелтор? Про що ти кажеш? Я нікуди не збираюся їхати. Це мій дім. — Твій дім був тоді, коли тут тато був! — Світлана вигукнула це так різко, що стара киця Муся миттєво зникла під диваном. — А зараз ти тут просто марнуєш площу! Три кімнати в самому центрі Вінниці! Мамо, ти хоч розумієш, що ми на Вишенці в двокімнатній панельці просто задихаємося? Дітям потрібен простір! Андрію потрібен кабінет! А ти тут одна королевою сидиш

Вінниця прокидалася під супровід звичного гуркоту трамваїв, що прокочувалися по Соборній, злегка вібруючи в шибках старих «сталінок». Марія Петрівна, жінка…

Z Oksana

Нінко! Ти де сховалася? — голос свекрухи, Ганни Йосипівни, заповнив квартиру миттєво. Ніна не встигла прикрити тканину. Свекруха влетіла у вітальню, навіть не знявши туфель. Її погляд, важкий, як камінь. — Це що за неподобство? Андрій через годину приїде з об’єкта, втомлений, запилений, а в тебе тут цех розгорнуто?! Чому в коридорі не пахне вечерею? Де твої обов’язки, невістко? Ніна повільно підняла голову. Її серце калатало. — Добрий вечір, мамо. Андрій знає, що я зайнята. Котлети я насмажила зранку, молода картопля в холодильнику — тільки розігріти. Він доросла людина, впорається. — Доросла людина?! — свекруха аж задихнулася. — Чоловік має приходити в дім, де панує затишок, а не де дружина розкидала ганчірки і мріє про великі гроші! Ти що, з глузду з’їхала? У сорок вісім років швачкою заделалася? Що люди скажуть? Скажуть: «Бідний Андрій, виконроб нарозхват, а дружина по чужих замовленнях копійки збирає, бо він її не забезпечує!»

Липень у Вінниці видався таким спекотним, що навіть старі каштани на Соборній, здавалося, мріями прохолоду фонтанів. У квартирі Ніни Петрівни…

Z Oksana

Якось у травні, коли треба було садити картоплю, Олег запізнився на автобус і залишився на ніч. Вранці він побачив, як Мирослав виходить у город. — Давайте я допоможу… — запропонував він невпевнено. — Бери лопату, — кивнув Мирослав. Вони працювали мовчки. Олег швидко видихався, піт котився градом, на руках з’явилися пухирі. Він не звик до такої праці. Але він не кинув. Він докопав рядок до кінця. Увечері, коли Оля з Павликом пішли до сусідів, чоловіки залишилися на подвір’ї. Мирослав чистив інструмент. Олег сидів на колоді, роздивляючись свої стерті до крові долоні. — Мирославе Степановичу… — почав він. — Можна поговорити

Той листопад був не по-осінньому холодним. Вітер забивався під комір старого пальта Мирослава, але він того не помічав. Усе, що…

user2