І що далі? – запитала Ірина, дивлячись у вікно, де дощ посилився, створюючи на склі каламутні водяні струмені. – Ви плануєте будувати спільне життя? – Іро, – Лариса простягла руку через стіл, але Ірина відсмикнула свою, як від вогню. – Ми не планували нічого заздалегідь. Просто зрозуміли, що не можемо одне без одного. І вирішили, що ти маєш знати. – Чесно? – Ірина видала короткий, різкий смішок. – Півроку приховувати, а потім прийти з таким “чесним” зізнанням? Яка несподівана відвертість. – Мені щиро шкода, – очі Лариси наповнились сльозами. – Я ніколи не хотіла тобі болю. Ти моя найкраща подруга. – Була, – відрізала Ірина. – Була. Саме в цей момент у двері знову постукали. Ірина повільно підвелася, відчуваючи, як німіють ноги. На порозі стояла Жанна з винуватою посмішкою. – Привіт! Ох, вибач, що запізнилася. Оксана була на прогулянці з собакою, довелося чекати, – вона замовкла, побачивши вираз обличчя Ірини. – Іро? Що трапилося
Квітень. Звичайний недільний день, що хилиться до вечора. У затишній київській квартирі, де панував аромат свіжого борщу, життя текло своїм…