Ось, Маріє. Все, що нарахували. Залиши мені хоч п’ятдесят гривень, — тихо попросив він. — Хотів хлопцям у майстерні на спільний обід скинутися, та й ніж мені новий треба для господарства, старий зовсім сточився. Марія швидко, професійним рухом перерахувала купюри. Очі її на мить спалахнули тим дивним вогником, який з’являвся лише при виді грошей. — Ніж можна на точилі підправити, — сказала вона, ховаючи гроші в кишеню фартуха. — А обідати треба вдома, Степане. Борщ у печі є, хліб я сама спекла. Навіщо гроші на вітер викидати? Я їх збережу. Покладу до загального. Нам треба нову огорожу… колись. — Ми ту огорожу вже десять років збираємося міняти, — зітхнув Степан, сідаючи на лаву. — Маріє, подивися на підлогу — дошки вже прогинаються. Може, купимо лінолеум? Або хоча б телевізор новий, а то наш “Електрон” тільки смуги показує. — Показує ж? Звук є? — Марія поставила перед ним тарілку. — Ну і досить. Нам не в екрани дивитися треба, а працювати. Гроші — це сила, Степане. Коли вони в руках, то серце спокійне. А речі — то пил. Сьогодні є, завтра зламалися. Степан ніколи не сперечався. Він був з тих чоловіків, які вважали, що мир у родині дорожчий за будь-який лінолеум. Він їв свій пісний борщ, дивився на вицвілі шпалери, які вже почали відклеюватися в кутках, і мріяв про те, як колись вони з Марією просто поїдуть у місто, зайдуть у магазин і куплять собі щось просто так
Ранок у селі Вишневе починався не з півнів, а з рипіння хвіртки у дворі Марії Петрівни. Вона прокидалася вдосвіта, коли…