Navigate
X

Що це за дурниці? — прошипіла свекруха. — Які ще кав’ярні? Гроші на вітер? Ганно, ти при своєму розумі? — Всього п’ятеро дівчат, — пролепетала я, хоча всередині вже розуміла: розмова не заладиться. — Це не так дорого… — Вдома посидите, чайку поп’єте! — відрізала вона. — Печива купуй кілограм, он у «Сільпо» акція, і сидіть хоч до ранку. Треба кожну копійку в справу вкладати. Ми на нову квартиру збираємо, Степанові машину треба оновити, а вона по забігалівках зібралася розтринькувати зароблене важкою працею! Я тоді вперше спробувала заперечити. — Але ж це мої іменини! Я хочу вийти «в люди», хочу бути нарядною, хочу відпочити хоч один вечір. Я ж працюю не менше за вас, Степане, скажи їй! Степан навіть не відірвав очей від паперів. — Мати правду каже, Ганю. Чого ти дурницями голову забиваєш? Роботи повно. Завтра в третій квартирі виїжджають, треба генеральне прибирання робити, бо нові гості заїдуть. Яка кав’ярня? Ти ж втомлена будеш. — Ти бач, яка «пані» знайшлася! Нарядною вона хоче бути! А ти не забула, звідки тебе Степан витягнув? Хто тебе «підібрав» ледь не на вулиці, з твоїми боргами і хворою тіткою? Тобі роботу в нашому сімейному бізнесі дали з великої милості, а ти тепер права качаєш

— Ти тут ніхто, Ганно, і звати тебе ніяк, — ці слова свекрухи досі печуть мені душу, хоча минуло вже…

user2

Батьки тобі на день народження гроші подарували? — запитав чоловік раптом, не піднімаючи голови. — Так, — Ольга завмерла. — Тато передав конверт. Сто п’ятдесят тисяч гривень. Сказав, що це на мою мрію. На ту поїздку до Португалії, про яку я марила з університету. Або на перший внесок за вживане авто, щоб я не чекала автобус по сорок хвилин після нічної зміни в лікарні. Захар нарешті відклав телефон і підняв на неї погляд. У його очах не було ні радості за дружину, ні краплі тепла. Тільки холодна, залізобетонна рішучість. — Чудово. Завтра перекажемо все Лерці, — заявив він, відсуваючи тарілку. — Їй потрібна машина. Я вже пригледів непоганий варіант, якраз у цю суму вкладемося на перший внесок. Буде їй сюрприз. Ольга відчула, як усередині все покривається крижаною кіркою. — Що ти зараз сказав? — тихо перепитала вона. — Мені не почулося? — Ти що, оглохла, Оль? Лерці важко. Вона нарешті влаштувалася на роботу, а їздити на інший кінець міста маршрутками — це справжній жах для дівчини. Вона молода, тендітна, їй треба комфорт. Хіба ти не розумієш таких очевидних речей

Над Бережанами повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі ратуші та замок Синявських. У повітрі пахло вогкою землею, молодою травою…

Z Oksana

Що трапилося? Чого ви кричите? — мама була налякана, її волосся розкуйовдилося. До кімнати забігли батьки. Тато клацнув вимикачем. Яскраве світло розігнало нічних примар. — Там була зла баба, — схлипнула Софійка. — Вона хотіла мене забрати, а бабуся її прогнала палицею. — Софійко, ну які баби? Тобі просто наснилося, — тато зітхнув і присів на край ліжка. — Нічого не наснилося! Я бачила павука! Він під столом! Тато зазирнув під стіл, перевірив за кріслом. — Порожньо. Це просто твоя багата фантазія. Потрібно менше дивитися мультики перед сном. Мама невдоволено подивилася на бабусю: — Мамо, ви б її не підігрівали. Тепер вона пів ночі не засне через ці казки. Бабуся лише спокійно поправила хустку

— Спи вже, бо прийде Бабай і забере тебе в темний ліс, — пошепки, але суворо казала мама, поправляючи ковдру.…

user2

Галино Петрівно, навіщо ви це взяли? — я відчула, як усередині все стислося від холодної образи. — Це ж мої особисті речі. Моя кімната була зачинена. Свекруха нарешті глянула на мене через окуляри. У її погляді не було ні краплі каяття, лише легке роздратування, ніби я — настирлива муха, що заважає поважному зібранню. — Ой, не починай, Маріє, — вона відклала планшет. — Я просто показую дівчатам, як добре живе мій син. Скільки він на тебе витрачає, поки я на всьому економлю, аби йому було легше. Ми просто дивимося. Пані Світлана в цей момент уже крутила в руках мої смарагдові сережки. Вона підносила їх до світла люстри, задоволено мружачись, а потім, зовсім не соромлячись, почала прикладати їх до своїх вух, розглядаючи себе у великому дзеркалі навпроти. — Ой, Галю, справді гарні. Якісний камінь, — промовила вона, ігноруючи мою присутність. — Павлик молодець, знає толк у речах. Тільки от навіщо таку красу ховати в спальні? — Це мої речі, — я зробила крок вперед, простягаючи руку до столу. — Будь ласка, покладіть їх на місце. Зараз же

Свекруха, Галина Петрівна, навіть не відірвалася від екрана свого планшета, коли я втомлена зайшла до вітальні після робочої зміни. У…

user2

Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло від незрозумілого передчуття. Михайло стояв на кухні, повільно пережовуючи бутерброд, і дивився кудись у вікно. — Та що ти починаєш, Ганно? — він нарешті повернувся до мене. — Ну, допоміг трохи мамі. Вона ж рідна людина. Хіба ми збідніємо від того, що зробимо їй приємне? Я закрила кришку ноутбука. У голові пульсувала думка: «Ми не збідніємо, але ми й не багатіємо». Останній рік я працювала за двох, брала підробітки вечорами, засиджувалася над звітами до другої ночі. Я відмовляла собі в нових туфлях, навіть коли старі почали промокати, щоб ми нарешті могли поміняти той клятий холодильник, який жер електрику й нерви. — Михайле, «приємне» — це квіти на іменини або тортик до чаю, — відповіла я, сідаючи навпроти. Стіл хитався — ніжка давно просила ремонту, але в чоловіка «не доходили руки». — А тут суми, на які можна було б пів року жити. Ти ж сам знаєш, що на твоїй новій роботі обіцяли золоті гори, а поки що ми бачимо лише обіцянки. За цей місяць ти приніс додому «голий» оклад, якого ледь на бензин вистачило. Чоловік відмахнувся, ніби я казала про якісь дурниці. Він завжди так робив: коли розмова заходила про відповідальність, він ставав маленьким хлопчиком, який вірить у диво

— Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло…

user2

І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням, що буде далі, а він так само дивився на мене. Ми щойно зачинили двері за гостями. У коридорі ще витав аромат дорогого парфуму свахи — до нас у гості приїхали наші майбутні свати. Вони самі, як сказати, напросилися — мовляв, діти наші вирішили одружитися: наша дочка Іванка і їхній син Андрій, от і треба вже, як годиться, познайомитися ближче, обговорити весілля. Живуть вони у сусідньому містечку, якихось двадцять кілометрів від нас. Приїхали машиною — блискучою, чорною, такою чистою, ніби вона щойно з салону, а не їхала нашими сільськими дорогами. Гарно вдягнені, з тими своїми манерами… Я ще з порога відчула, що люди вони непрості. Ми ж, як люди, накрили стіл на Вербну неділю — все як має бути. Я тиждень готувалася. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб вони побачили: ми хоч і прості люди, але знаємо ціну гостинності. І шинка домашня, яку Петро сам вудив у вільшанках, і ковбаска з часничком, що аж дух захоплювало, і салати трьох видів. І ми сподівалися, що на Великдень свати нас запросять до себе, але цього не сталося

— І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням, що буде далі, а він так…

user2

Двадцять тисяч гривень, Романе? — голос дружитни був тихим, але в ньому відчувався метал. — Ти справді витратив усі наші заощадження на цю пластикову коробку для дачі свекрухи, поки в нас у спальні розетки іскрять так, що я боюся світло вмикати? Роман навіть не здригнувся. Він радісно погладив картонний бік ящика, уникаючи дивитися дружині в очі. — Лесю, ну не починай. Ти ж знаєш, як мамі важко в селі. Вона вже літня жінка, суглоби болять, їй треба десь нормально помитися після городу. І племінниця моя, Зорянка, влітку там постійно. Хіба вони не заслуговують на комфорт? Душ — справжнє щастя на старості років. — А я? — Леся зробила крок вперед, і під її ногами жалібно скрипнула гнила підлога. — А я заслуговую жити в людських умовах? Подивися на ці стіни! Я вчора кут шпалер скотчем приклеювала, бо штукатурка сиплеться на голову. Романе, ми два роки відкладємо гроші на капітальний ремонт нашої квартири! Нашої, а не дачного будиночка твоєї матері! — Це потерпить, — жорстко відрізав чоловік. — Стіни нікуди не втечуть. А літо вже скоро. Я обіцяв мамі, що цього року вона буде жити як щаслива людина. Вона на цю дачу все життя поклала

Над старим Чортковом повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі костелу святого Станіслава та кам’яні стіни замку. У повітрі пахло…

Z Oksana

Ти хоч уявляєш, що ти накоїв? — я дивилася на свого чоловіка і просто не могла повірити, що він таке утнув. — Я хотів як краще для нас, Світлано, — тихо промовив він, нарешті повернувшись. — Мама сказала, що так буде надійніше. — Надійніше для кого? А як же я? Людина, яка п’ять років будувала цей дім по цеглинці, відкладаючи кожну копійку! Я ж відмовляла собі в усьому, Вадиме. Пам’ятаєш, як я два роки в одних чоботях ходила? Як ми на морі не були жодного разу, бо треба було на фундамент, на стіни, на дах? Я це робила, щоб у нашого сина був свій куточок! Вадим підійшов ближче, хотів торкнутися моєї руки, але я відсахнулася, наче від вогню. — Світланко, ну нічого ж не змінилося… Ми так само там живемо. Мама просто підстрахувала нас від податків, від якихось перевірок… Я засміялася. — Від податків? Ти серйозно? Ти оформив будинок на матір, бо вона так сказала? Ти вкрав у мене право на наш спільний дім! Все почалося так красиво, як у багатьох родинах. Ми познайомилися ще студентами, на третьому курсі. Ми мріяли про своє житло

— Ти хоч уявляєш, що ти накоїв? — я дивилася на свого чоловіка і просто не могла повірити, що він…

user2

Мамо, тату! Яке щастя! — голос доньки розкотився передпокоєм. — Ви як вчасно! Я якраз збиралася вам телефонувати, щоб запросити на «другу частину» мого свята. Проходьте швидше у вітальню! — Свято, — глухо відлунив Василь Іванович, повільно проходячи до кімнати. Він сів на краєчок стільця, не знімаючи старого пальта. — У нас, Даринко, свято закінчилося ще вчора ввечері. Коли ми дізналися новини. Стефанія Петрівна не сідала. — Де вони, доню? — запитала мати, не повертаючи голови. — Де ті гроші, які ми з батьком збирали для тебе понад п’ять років? Ті вісім тисяч доларів, які ми поклали тобі в конверт на ювілей? Дарина на мить заклякла біля кавомашини, але швидко повернула собі безтурботний вигляд. — Мамо, ну що за допити з порога? Я їх інвестувала! Причому так вдало, що ви зараз ахнете! Це проект усього мого життя! — Інвестувала? — Василь Іванович важко гупнув палицею по підлозі. — У що? У твою заборгованість по оренді офісу, яка вже пів року висить? Чи в ремонт, про який ти нила кожні вихідні, скаржачись, що в тебе шпалери відклеюються від сирості? — Краще, тату! Набагато краще! — Дарина схопила матір за руку й потягнула до виходу на лоджію. — Йдіть сюди, я покажу вам справжню свободу

Над закрутом Дністра, де місто Заліщики обіймає річка, немов коштовний камінь у срібній оправі, стояв вологий березневий туман. У повітрі…

Z Oksana

Ой, Ганнусе, ну чого ти відразу так офіційно? — родичка мого чоловіка, тітка Світлана, навіть не відірвала погляду від тарілки з моїми фірмовими голубцями. — Ми ж свої люди. Хіба рідні мають питати дозволу, щоб переступити поріг? На плиті доварювався борщ, у духовці допікалися пампушки з часником. Я тільки-но зняла шпильку з волосся, відчуваючи приємне полегшення від того, що робочий день закінчився, як у двері подзвонили. Дзвінок був довгий, вимогливий, зовсім не схожий на скромний стукіт сусіда чи швидкий сигнал кур’єра. Сергій, мій чоловік, щойно повернувся з роботи й ще не встиг навіть роззутися. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках пакет із хлібом. — Ганно, відчини! — гукнув він. Його голос звучав розгублено, навіть трохи перелякано. — Тут… е-е-е… гості в нас. Я вийшла в передпокій, поправляючи домашній одяг, і завмерла. Перед нами стояла пишна жінка в яскравому, майже неоновому пальті, від якої за кілометр пахло густими й дешевими парфумами. Поруч із нею стояв похмурий чоловік із величезною, затертою валізою, яка ледь протиснулася в наш вузький коридор. — Ну що, не впізнала? Я ж Світлана, тітка твого Сергія! Рідна сестра його батька! А це Віктор мій, чоловік. Племінничку, ну що ти стоїш, як не рідний? Помагай дядьку валізу нести, руки ж відпадуть! Не чекаючи запрошення, вона пройшла всередину, скинула взуття прямо посеред проходу — одну туфлю біля дверей, іншу майже під вішалкою — і впевненим кроком попрямувала на запах їжі

— Ой, Ганнусе, ну чого ти відразу так офіційно? — родичка мого чоловіка, тітка Світлана, навіть не відірвала погляду від…

user2