Моя тітка Галина ще кілька разів намагалася зателефонувати і повчити мене, мовляв, я «занадто багато собі дозволяю». Вона навіть натякнула, що я мала б купити житло батькам у місті, а сама залишитися в селі. Але я навчилася відповідати спокійно, без почуття провини: — Тітонько, мої батьки мають свій чудовий дім, де вони господарі. І вони щасливі, що я тепер маю свій. Кожна людина повинна мати місце, де вона — головна. Це не егоїзм, це нормальне життя. Одного вечора я сиділа на своєму балконі. Поруч стояв чайник з липовим чаєм. Місто повільно занурювалося в сутінки, запалювалися перші вогні. До мене завітала Елеонора — вона принесла домашні пиріжки з яблуками. Тепер ми були не просто сусідами, а справжніми подругами. — Знаєш, Мар’яно, — сказала вона, дивлячись на місто. — Я вчора вперше за довгий час сказала Вікторії «ні». Вона хотіла, щоб я приїхала до них на цілий тиждень, бо вони планують ремонт і їм треба, щоб хтось готував і прибирав за майстрами. А я сказала, що у мене свої плани — я йду на виставку квітів з жінками з мого нового будинку
— Ти збожеволіла, такі гроші віддавати чужим людям? — саме ці слова я почула від своєї тітки Галини замість привітання…