Українці Сьогодні

Моя тітка Галина ще кілька разів намагалася зателефонувати і повчити мене, мовляв, я «занадто багато собі дозволяю». Вона навіть натякнула, що я мала б купити житло батькам у місті, а сама залишитися в селі. Але я навчилася відповідати спокійно, без почуття провини: — Тітонько, мої батьки мають свій чудовий дім, де вони господарі. І вони щасливі, що я тепер маю свій. Кожна людина повинна мати місце, де вона — головна. Це не егоїзм, це нормальне життя. Одного вечора я сиділа на своєму балконі. Поруч стояв чайник з липовим чаєм. Місто повільно занурювалося в сутінки, запалювалися перші вогні. До мене завітала Елеонора — вона принесла домашні пиріжки з яблуками. Тепер ми були не просто сусідами, а справжніми подругами. — Знаєш, Мар’яно, — сказала вона, дивлячись на місто. — Я вчора вперше за довгий час сказала Вікторії «ні». Вона хотіла, щоб я приїхала до них на цілий тиждень, бо вони планують ремонт і їм треба, щоб хтось готував і прибирав за майстрами. А я сказала, що у мене свої плани — я йду на виставку квітів з жінками з мого нового будинку

— Ти збожеволіла, такі гроші віддавати чужим людям? — саме ці слова я почула

Життєві історії 0

Жіночко, ви не підкажете, маршрутка на Обухів уже була чи я знову все проґавив? — до зупинки підбіг захеканий чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят, у простій куртці, з потрiпаною спортивною сумкою через плече. Обличчя втомлене, але очі якісь аж занадто живі, допитливі. Світлана Миколаївна, яка звикла до дистанції та ідеального порядку в усьому, лише злегка здригнула плечем. Вона терпіти не могла отакої панібратської манери звертання, тому просто відвернулася, розглядаючи вогні вечірнього міста. Її пальто було бездоганно випрасуване, шарф пов’язаний за останньою модою, а шкіряні рукавички пахли дорогими парфумами. Вона виглядала як людина з іншого світу — світу офісів класу «А», засідань наглядових рад та вишуканих вечерь. — Та що ж ви мовчите? Мені б тільки знати: чекати далі чи вже шукати, де перекантуватися, — чоловік не відступав. Він важко зітхнув і опустив сумку на лавку поруч із жінкою. Світлана відчула легке роздратування

— Жіночко, ви не підкажете, маршрутка на Обухів уже була чи я знову все

Життєві історії 0

Добрий вечір, Марино. Пустиш? — запитала свекруха, тримаючи в руках два великі, важкі пакунки. Марина мовчки відступила, пропускаючи жінку в коридор. Вона вже підготувала себе до чергової лекції. «Ти мала бути хитрішою», «Чоловіка треба надихати», «Подивися, як ти виглядаєш». Галина Степанівна пройшла на кухню з таким виглядом, ніби вона тут господиня. Вона почала викладати з пакета продукти: домашній сир, відбірну яловичину, фрукти для Максимка, пакунок дорогої кави та навіть коробку цукерок. — Я знаю, що цей бовдур пішов, — без зайвих вступів сказала вона, сідаючи навпроти невістки. Марина опустила очі, розглядаючи тріщинку на столі. — І знаю, що він залишив вас майже без засобів. — Ми справляємося, — тихо збрехала Марина. — Не кажи дурниць, — зітхнула свекруха. — Я бачу твої руки. Ти знову почала гризти нігті, як тоді, коли Максимко народився. Марино, подивися на мене. Марина підняла погляд. В очах Галини Степанівни не було звичної холодності. Там була втома і… сором

— Ти мене не надихаєш, а тягнеш мене на дно своєю вічною побутовухою! —

Життєві історії 0

Марино! Ти зібралася на мамину дачу? — голос Андрія з кімнати був бадьорим. — Мама вже двічі дзвонила. Каже, сусіди вже картоплю посадили, а ми тільки розсаду веземо. Соромно перед людьми! Марина здригнулася. «Соромно перед людьми» — це було гасло їхньої сім’ї протягом двадцяти років. — Йду, Андрію, — тихо відповіла вона. На дачі свекруха дітей вже чекала роздратована. — Нарешті! — вигукнула вона замість привітання. — Сонце вже в зеніті, а ви тільки приїхали! Марино, бери відра, треба воду з колодязя наносити в бочку, бо душ порожній. Андрію, бери лопату, там біля паркану малина розрослася — треба викорчувати. Марина мовчки взяла відра. Вона знала: якщо заговорить — почнеться лекція про те, як важко жилося свекрусі в молоді роки і як молодь тепер розбалувана. Поки Андрій порався в саду, Марина пішла до теплиці. Повітря там було густим і гарячим. Вона почала висаджувати помідори, методично роблячи ямки, наливаючи воду, присипаючи коріння землею. «Раз, два, три, сорок два,» — рахувала вона саджанці. Вона згадала своє перше літо тут. Тоді вона була молодою, закоханою і хотіла сподобатися свекрусі. Вона думала, що спільна праця об’єднує. Стефанія Павлівна тоді сказала: «Ти, Мариночко, дівчина міська, нічого не вмієш. Але нічого, я з тебе людину зроблю». І «робила». Двадцять років поспіль

Канів зустрів травень соковитою зеленню та особливим, вологим повітрям, що підіймалося від Дніпра. Марина

Життєві історії 0

Невістко! Ти ще тут? — голос Варвари Степанівни пролунав над самою головою Оксани, наче грім. — Засиділася. Оксана повільно підняла голову. Свекруха стояла перед нею у бездоганному чорному костюмі, її обличчя було сухим і незворушним. У руках вона тримала велику шкіряну папку. — Доброго дня, Варваро Степанівно, — тихо промовила Оксана. — Я готую поминальний обід на дев’ять днів. — Обід? — свекруха презирливо пирхнула. — Тобі не про обіди треба думати, дорогенька, а про те, куди ти перевезеш свої манатки. Даю тобі термін до завтрашнього ранку. О дев’ятій я прийду з новими замками. Оксана відчула, як усередині все похололо. — Як це — куди перевезу? Я живу тут п’ять років. Ми з Дмитром купували ці меблі, ми робили цей ремонт. Це мій дім. — Твій дім? — Варвара Степанівна нахилилася до Оксани. — Оксано, давай без театру. Квартира оформлена на мене. Дмитро так вирішив ще до того, як привів тебе сюди з твого гуртожитку. Ти тут ніхто. Офіційно — просто квартирантка, якій дозволили пожити з милості

Сміла того ранку здавалася сірою і непривітною. Дрібний травневий дощ сіявся над містом, змиваючи

Життєві історії 0

Надійко, я вдома! — весело гукнув Василь із коридору. — Уявляєш, на ринку такі ціни на запчастини, просто жах. Ледве знайшов те, що треба. А ще хліб купив, як ти просила, теплий ще… Він зайшов у коридор і зупинився. Двері в комірчину були відчинені навстіж. На підлозі сиділа його дружина, а поруч лежала відкрита металева скринька. Василь застиг. Пакет із хлібом вислизнув із його рук і впав на підлогу з м’яким звуком. Його обличчя, яке ще секунду тому було червоним від вуличної прохолоди, вмить зблідло і стало сірим, мов попіл. — Це на запчастини відкладав? — тихо запитала Надія, не піднімаючи очей. Вона підняла один із листів. — Чи на ту веранду, про яку тут написано? Блакитна плитка, Василю? Ти ж завжди казав, що терпіти не можеш блакитний колір. Василь мовчав. Він притулився плечем до одвірка, ніби шукаючи опори. Його очі бігали по кімнаті, шукаючи виправдання, але скринька була надто красномовною. — Нащо ти туди полізла? — нарешті вичавив він із себе. Голос був сухим і чужим. — Ти не мала сюди лізти, Надіє. Це не твоя справа

— Вирішила нарешті викинути цей мотлох, а викинула власне життя, — сказала Надія, тримаючи

Життєві історії 0

Послухай, — голос Павла став серйознішим, він відставив чашку. — Спочатку тобі не подобалося, що я при тобі розмовляю, ти казала, що я фліртую. Я почав виходити в іншу кімнату, щоб не дратувати тебе. Тепер тобі це не подобається. Як мені бути? Це мої діти, і, будьмо чесними, ти їм не дуже рада. Ти завжди стаєш холодною, коли вони приходять. Вікторія зніяковіла. Це була правда. Вона не відчувала до хлопців великої симпатії. Вони були галасливими, неслухняними і постійно вимагали уваги Павла, якої їй самій бракувало. Вона хотіла тихих вечорів удвох, а отримувала розповіді про розбиті коліна та шкільні бійки. — Ти ж знала про дітей і про колишню дружину. Навіщо знову ці допити? Це виснажує, Віко. Я просто хочу спокою вдома, — Павло незадоволено підвівся з-за столу і пішов у спальню, залишивши її наодинці з брудним посудом. Вранці Вікторія зазвичай відчувала провину. Вона дивилася на сплячого Павла і думала, що, можливо, справді занадто тисне на нього. По дорозі на роботу вона переконувала себе, що він чесний з нею, що він завжди повертається додому, що він обрав її. І до наступного дзвінка все ніби налагоджувалося

— Ти справді віриш, що можна двадцять хвилин обговорювати лише шкільні оцінки та колір

Життєві історії 0

Ну що ж… Твоя правда, мабуть. Поспішила я з тими повідомленнями. Треба було спочатку сісти вчотирьох — я з батьком і ви з Павлом — і поговорити по-людськи. Просто так хотілося свята… Таня пішла, так і не випивши чаю, який Марина запропонувала наприкінці розмови. Але коли двері зачинилися, у хаті вперше за довгий час стало легко дихати. Повітря більше не було «густим» від недомовок. Увечері Павло прийшов з роботи не з порожніми руками. У нього в руках був невеликий букет простих польових квітів. Він поклав їх на стіл і просто обійняв дружину, притулившись чолом до її плеча. — Мама дзвонила. Сказала, що весілля зроблять скромнішим. Орендують невелике кафе біля дому, запросять тільки найближчих. Таня спочатку дулася, навіть поплакала трохи, а потім заспокоїлася. Каже, що насправді вона просто хоче бути з нареченим, а не перед сусідами виступати

— Ти розумієш, що ми вже все пообіцяли, і тепер відступати просто соромно перед

Життєві історії 0

А салат? Ой, і салат з капустою! — Марина не зупинялася. — Ганнусю, ти ж така господиня. У тебе завжди все таке свіже, таке смачне. Не те що в мене — вічно все пригорає. — Слухай, Віталію, — почала Ганна, коли гості вже майже зібралися йти з повними сумками, а кухня виглядала так, ніби через неї пройшов невеликий ураган. — А коли ви плануєте полагодити свою плиту? Бо минулого разу була проблема з духовкою, а до того — з краном. Мені просто цікаво, як довго ваша техніка буде виходити з ладу саме перед вечерею? Віталій на мить завмер, взуваючи кросівки. Його обличчя вмить змінилося — добродушна маска злетіла, поступившись місцем ображеному виразу. — Ганно, ну що ти за людина така дріб’язкова? — з гіркотою в голосі сказав він. — Ми ж сім’я. Одна кров. Сьогодні ми у вас поїли, завтра ви до нас прийдете… коли-небудь, як у нас все налагодиться. Невже тобі шкода трохи картоплі для рідних людей? Ти ж бачиш, ми не для себе — для дітей стараємося. — Справа не в картоплі, Віталію, — тихо, але твердо сказала Ганна. — Справа в повазі до нашого часу і нашої праці. Ти навіть не запитав, чи є в нас зайве. Ти просто прийшов і взяв те, що я готувала для свого чоловіка. Ви навіть не попередили, що прийдете

— Ми ж родина, Ганнусю, невже тобі шкода для рідного племінника тарілки супу? —

Життєві історії 0

Ой, Лесю, — гукала Вікторія з коридору, — ми так поспішали, що навіть не пообідали. У тебе там залишилося щось у холодильнику? Ми не вибагливі, нам аби щось перекусити. «Аби щось» зазвичай перетворювалося на повноцінну вечерю з трьох страв, яку Леся мала готувати після восьми годин в офісі. Ванна кімната займалася на пів вечора — Вікторія обожнювала приймати довгі ванни з піною, яку Леся купувала для своїх рідкісних моментів відпочинку. Коли ж гості нарешті виходили з ванної, рушники лежали мокрою купою на підлозі, а полиці з косметикою виглядали так, ніби по них пройшовся буревій. — Я не проти гостей, Романе, — нарешті тихо сказала Леся, зупинивши руку з ганчіркою. — Але чому вони ніколи не питають? Просто ставлять перед фактом. Чому ми маємо підлаштовувати свої плани, скасовувати вечори, бігти в магазин за делікатесами, бо «гості на порозі»? Чоловік лише знизав плечима. Він мав на це одну універсальну відповідь, яка діяла на Лесю як червона ганчірка на бика: — Вони ж не зі зла. У Віки зараз важкий період. Кредит за машину, на роботі начальник прискіпується… Їм треба трохи розвіятися, змінити обстановку. Хіба тобі шкода тарілки супу? — Справа не в супі, Романе. Справа в повазі до нашого простору, — Леся відвернулася до вікна

— Збирайте речі, я вдруге повторювати не буду, — голос Лесі не здригнувся, хоча