Navigate
X

Ну що, Алісо, готуй валізи! — З гордістю, але гіркотою сказав чоловік. — Я знайшов ідеальний варіант. Наше море, Затока, база відпочинку «Промінь». Все організовано, а ціна — просто даром! «Даром» виявилася стара дерев’яна база, побудована ще в ті часи, коли холодильник вважався розкішшю, а телевізор був один на весь поверх. База стояла зовсім не біля пляжу, а біля галасливої залізничної колії. До моря треба було йти сорок хвилин через ринок, пил та розпечений асфальт. — Зате там свій душ на блок, — бадьоро звітував Андрій у маршрутці, поки вони їхали від вокзалу. — І харчування включене в їдальні. Головне — це режим і система. Ми не витратимо жодної зайвої гривні. Ось наш невеличкий бюджет, тридцять тисяч гривень, — промовив він із вогником в очах. — План такий: витратити лише половину. А за зекономлене купимо новий акумулятор для машини. Ти ж хочеш, щоб ми взимку заводилися без проблем

Миргород — місто тиші, цілющих вод та спокою. Тут люди звикли жити розмірено, а кожен приїжджий знає, що кожна гривня…

Z Oksana

Ти з глузду з’їхала, Олено! За що ти так з мамою моєю? — голос Тараса пролунав сердито. — Чому платіж за ліки відхилено? Олена повільно повернулася. Чоловік стояв у дверях кухні, розхристаний, з обличчям, червоним від обурення. — Бо на рахунку нуль, Тарасе. Навіть не нуль, а мінус, якщо врахувати комісію за обслуговування, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася втома. — Як це нуль? Куди ти поділа гроші? Ти що, знову на свої дурні маски для обличчя витратилася? Мати ледве дихає, а ти тут красу наводиш? Олена гірко посміхнулася, дивлячись на свої натруджені руки. — Тарасе, останню косметику я купувала на розпродажі ще рік тому. А твоїй мамі ми минулого місяця купили “вітаміни для серця” за три тисячі гривень. Ті самі, що порадила її сусідка. Ти розумієш, що це — велика частина моєї зарплати? — Три тисяч — це дрібниці, коли йдеться про рідну матір! Ми — сім’я! Чи ти вже забула, що це означає

Ранок у Вінниці видався напрочуд туманним. Олена стояла біля вікна їхньої квартири на Вишенці, дивлячись, як перші трамваї розрізають сиву…

Z Oksana

Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість, — голос доньки з кухні звучав так буденно, ніби вона обговорювала купівлю нового віника. — Хоч якась користь від пенсіонерів. Економія — кілька тисяч на місяць! І на лікарняні не треба йти. Я завмерла в коридорі, притиснувши до себе кошик із дитячою білизною. Спина, яка нила від самого ранку після гри в «коника» з чотирирічними двійнятами, вмить задерев’яніла. — Ну не знаю, Іро, — протягнула її подруга. — Моя мама одразу сказала: «Я своїх виростила, тепер хочу пожити для себе». Приходимо до неї тільки на пироги по вихідних. — Це егоїзм, я вважаю, — відрізала моя донька. — Навіщо тоді сім’я? Мама на пенсії, їй нудно. Що їй, серіали дивитися? А так вона при ділі, відчуває себе потрібною. І мені зручно: я кар’єру будую, ми кредит за квартиру виплачуємо. Ти ціни на нянь бачила? Це ж шалені гроші. А тут — рідна бабуся, безкоштовно, ще й нагодує всіх

— Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість, — голос доньки з кухні звучав…

user2

Петре, вставай! — гукнула вона, вимикаючи праску. — Сьогодні великий день. Тобі треба поголитися і не забути про краватку. Петро Михайлович розплющив одне око. — Маріє, а може, ну його, той ресторан? Може, просто підемо в парк, посидимо на лавці, з’їмо морозива? — Яке морозиво, Петре? Тридцять гостей! Твоя сестра з села вже, мабуть, на вокзалі стоїть з кошиком яєць і кролем. Ресторан «Кришталь» чекає на нас о сьомій. Гроші відкладені, меню узгоджене. Рухайся! Ближче до обіду квартира наповнилася метушнею. Марія Степанівна крутилася біля дзеркала. Вона поправляла срібну брошку, яку Петро подарував їй на срібне весілля. — А ви впевнені, що нам взагалі варто було це затівати у такому віці? — Петро Михайлович стояв посеред вітальні, розгублено тримаючи в руках парадну краватку, яку ніяк не міг зав’язати. Його пальці, звиклі до гайкових ключів та молотка, ніяк не слухалися шовкової тканини. Марія Степанівна навіть не обернулася. — Не кажи дурниць, Петре. Шістдесят років буває раз у житті

Субота почалася з прасування. Марія Степанівна ще вдосвіта розклала на дивані свою темно-синю сукню — ту саму, яку купила спеціально…

user2

Мамо! Ну ти знову за своє? — голос її сина, Миколи, порушив тишу вітальні. — Я тобі вже вдесяте пояснюю: це нелогічно! Тобі сімдесят два роки, навіщо тобі ці сімдесят квадратів? Тут же опалення взимку коштує як крило літака! Марія Михайлівна повільно повернула голову. Микола, успішний на вигляд чоловік у дорогому костюмі, нетерпляче постукував пальцями по дорогому смартфону. Він не дивився на матір, його погляд блукав по стінах, наче він уже заміряв їх для продажу. — Мені тут добре, Колю, — тихо відповіла вона, поправляючи стару мереживну серветку на столі. — Тут твій батько кожну поличку власноруч прибивав. Тут ви з Оксанкою вчилися ходити. — Ой, почалося! Спогади, полички, — Микола нарешті підвів очі, і в них не було ні краплі тепла. — Мамо, спустися на землю. У мене бізнес потребує вливань, інакше все піде прахом. А в Оксани Марічка до університету вступає у Львові, ти хоч знаєш, які там зараз ціни на навчання? А гуртожитки? Їй квартира потрібна, вона, бачте, лиш про себе думає

Місто Трускавець завжди славилося своїм спокоєм. Тут, серед шелесту вікових парків та приглушеного гомону відпочивальників біля бюветів, час ніби сповільнював…

Z Oksana

Яке розлучення, Марино? Ми ж стільки років разом… Я просто хотів, щоб було як раніше. Щоб був затишок. — Затишок роблять усі, хто живе в домі, а не одна жінка, яка вже ледь тримається на ногах, — відрізала вона. — Я не прислуга. І якщо ви хочете нормальної їжі, то ви будете допомагати. Разом зі мною. Розмову перебив дзвінок телефону. Це була мама Михайла, Тамара Петрівна. Він відповів і ввімкнув гучний зв’язок. — Михайлику, синку, що там у вас коїться? — закричала свекруха. — Денис дзвонив, каже, що Марина його голодом морить, дитина бліда ходить! Вона що, зовсім з розуму вижила? Марина наблизилася до телефону. — Доброго ранку, Тамаро Петрівно. З розумом у мене все гаразд. Просто я більше не працюю безкоштовною куховаркою. Вашому синові за п’ятдесят, вашому онуку двадцять два. Якщо вони не можуть самі собі кашу зварити, то це ви їх так виховали. Я тут ні до чого. Тепер вони вчаться бути самостійними. Якщо вам їх шкода — приїжджайте і готуйте самі. А в мене сьогодні вихідний

— А ти колись думала, що ми просто звикли одне до одного, як старі капці, які вже давно пора викинути,…

user2

Мирославо! Не стій як вкопана, зустрічай гостей! — голос Тараса, чоловіка, звучав бадьоро, але в очах бігали тривожні іскорки. — Мати поживе в нас трохи, поки в Ігоря, мого брата, в новобудові ремонт не закінчать. Пару тижнів — і все владнається. Мирослава відступила назад, відчуваючи, як повітря в коридорі раптом стало надто густим. Вона трималася за одвірок, намагаючись опанувати себе. — Пару тижнів? Тарасе, ми ж не домовлялися про це. Чому ти не попередив мене заздалегідь? У нас же плани на вихідні, та й взагалі. — Попередити?! — Тарас різко обірвав її, кинувши баули на підлогу з гучним звуком металу об плитку. — Мати продала свою квартиру, щоб допомогти Ігореві з бізнесом! Тепер їй ніде голову прихилити, а ти мені про плани на вихідні? Де твоя совість, Мирославо

Містечко Жовква, що на Львівщині, зустрічало осінь пронизливим вітром та запахом мокрого листя, яке густо вкривало бруківку старого центру. Мирослава…

Z Oksana

Слухай, Ромчику, — сказав Матвій якось увечері, коли вони сиділи в маленькій орендованій кімнатці гуртожитку при заводі. — Ти телефон з рук не випускаєш. Ти хоч їси іноді без того, щоб на екрані була твоя дівчина? Ви як ті папужки-нерозлучники. Вона тобі ще не сниться щогодини? Роман відірвався від написання повідомлення «Я вже вдома, лягаю спати, люблю тебе» і серйозно подивився на колегу. — Сниться, Матвію. І це найкраща частина мого дня. Бо тут тільки бетон, проводи і твій буркіт. А там — вона. Мatвій зітхнув і пом’якшав. — Цінуй це, хлопче. Не кожному щастить знайти таку людину, до якої хочеться летіти крізь стіни. Тим часом Олеся намагалася жити «нормальним» життям. Вона купила ялинку — невелику, штучну, але пухнасту. Наряджала її сама, увімкнувши на фоні старі різдвяні пісні. Кожна іграшка була маленькою історією. Ось ця куля з оленем — вони купили її минулого тижня в супермаркеті, сміючись над тим, який у оленя смішний ніс. А ось цей солом’яний ангел — подарунок мами. Вона зробила фото ялинки й відправила Роману

Грудень увірвався в місто зненацька, розсипаючи по асфальту першу білу крупу. Олеся стояла біля вікна їхньої невеликої орендованої квартири на…

user2

Галино Степанівно, вибачте, що турбую. У мене тут… таке діло. Я пиріг пекла, і в мене духовка щось барахлить. Хотіла вас пригостити, ви ж завжди мені підказуєте з рецептами. Вона протягнула мені ще теплу тарілку, накриту рушником. — Ой, Марічко, дякую! Заходьте хоч на хвилину, — я відступила, пропускаючи її. Вона зайшла, глянула на мій накритий стіл, на мою синю сукню. — Ой, ви чекаєте когось? Вибачте, я завадила! — Та нікого я не чекаю, — раптом чесно сказала я. — Просто вирішила сама для себе зробити свято. Не хочеться в халаті зустрічати Новий рік. Марія зупинилася. В її очах я побачила щось схоже на моє власне почуття — таку ж приховану самотність, хоч у неї й була сім’я

— А ви впевнені, що вам потрібна ціла пачка солі й стільки масла, Галино Степанівно? Ви ж одна, куди воно…

user2

Оксано, ти при тямі взагалі? — у квартиру увірвалася родичка. — Яке розлучення? Тобі вже під сорок, не дівчисько! Хто на тебе таку подивиться? — Тамара гупала підборами по паркету, наче намагалася його пробити. Оксана відклала кухонну лопатку. Вона повільно повернулася до тітки, намагаючись зберегти хоча б крихту спокою. — Добрий вечір, тітко Тамаро. Дякую, що зайшли без стуку, як завжди. Може, кави? — Не до кави мені! — Тамара плюхнулася на стілець, від чого той жалібно скрипнув під її вагою. — Галина з третього під’їзду вчора бачила тебе біля юридичної контори. Вона мені все детально про вас розказала! Ти що, ганьби на родину хочеш накликати? Що люди скажуть, коли дізнаються, що ти, зразкова дружина, пішла від свого чоловіка

Місто Вінниця, з її затишними парками та неспішним ритмом життя на берегах Південного Бугу, завжди здавалося Оксані місцем, де можна…

Z Oksana