Navigate
X

Тобі вже сорок шість. Діти дорослі, чоловік пішов до іншої, а ти продовжуєш робити вигляд, що в тебе все прекрасно. Кому ти зараз цікава? Хто підтримає, коли сили закінчаться? Олена спокійно поставила горнятко на підвіконня. Надворі повільно падав сніг. Ці великі білі лапаті пластівці вкривали стару яблуню, яку вони садили разом з колишнім чоловіком ще п’ятнадцять років тому. Вона любила цю кухню в їхній старій квартирі. Тут вона заколисувала старшу доньку, тут святкували маленькі перемоги сина. А тепер ця кімната стала місцем, де Марія Іванівна регулярно проводила свої «сеанси виховання». — Мені не потрібно, щоб хтось на мене дивився так, як ви це маєте на увазі, — відповіла Олена. — І допомога мені не потрібна. Я даю собі раду. Свекруха зневажливо хмикнула. Вона завжди так робила, коли не знаходила вагомих аргументів. — Даєш собі раду? Поглянь на себе! Сама в цих стінах, як у пустелі. Донька поїхала в іншу область, син на навчанні, а ти сидиш тут і… що? Шиєш якісь дитячі костюмчики? Викладаєш їх у свій маленький профіль? Хіба це робота для жінки твого віку

— То ви справді думаєте, що після сорока життя жінки — це лише очікування пенсії та догляд за розсадою? —…

user2

Тю, Олено, ти що, з собою цей старий сервант на той світ забереш? — ці слова племінника пролунали на моїй затишній кухні так буденно, ніби він питав про погоду, а не вирішував долю мого життя. Я ледь не випустила з рук тарілку, яку саме витирала. — Максиме, ти про що? — я нарешті знайшла голос, намагаючись вгамувати дивне хвилювання, що піднялося в грудях. — Та я про будинок твій, — продовжив він, підливаючи собі ще чаю, наче він тут уже господар. — Сама ж бачиш, Олено Степанівно, роки йдуть. Не ображайся, але ти не молодшаєш. Тобі важко тут одній. Город величезний, сад потребує догляду, дах он у кутку в сінях підтікає — Михайло покійний латав, а воно знову проситься. Хто тобі допоможе? Я відчула, як пальці самі собою почали зминати край фартуха. Його слова були дошкульні. — Я ще даю собі раду, Максиме. І сусіди допомагають, якщо щось важке треба

— Тю, Олено, ти що, з собою цей старий сервант на той світ забереш? — ці слова племінника пролунали на…

user2

Надька? Це ти? — голос був хриплим, але до болю знайомим. — Ну ти даєш! Надія зупинилася. Серце пропустило удар. — Сашко? Він вистрибнув із машини. Це вже не був той гнучкий хлопчик. Перед нею стояв міцний чоловік, від якого пахло димом та лісом. — Ну, привіт, столична пані. Очам не вірю. Скільки років? Двадцять? Чи ціле життя? — він підійшов ближче, розглядаючи її з якоюсь гіркою посмішкою. — Двадцять два, — уточнила Надія. — Розказуй, як ти? — запитала вона. — Та що. Живу. Таксую, вожу туристів у гори, взимку снігоходи в оренду здаю. Все як у всіх. Дружина Мар’яна, дітей немає, не склалося якось. А ти, чути було, велика начальниця тепер? — Можна і так сказати, — кивнула Надія. — Але зараз я просто хочу розібратися з хатою і поїхати. — Поїхати — то найлегше. А залишитися, подивитися в очі минулому — на це сміливість треба. Протягом наступного тижня Сашко почав з’являтися в її житті дедалі частіше. А потім сказав, що подає на розлучення і став проситися до Надії в Київ. — Ти з глузду з’їхав? Що ти будеш робити в Києві? Там зовсім інше життя! — здивувалася вона

Яремче, що розкинулося серед величних Карпатських гір, завжди світле та має особливе свіже повітря. Це місце, де повітря настільки чисте,…

Z Oksana

Скажу тобі відверто, Олено, — Галина Петрівна, майбутня свекруха, повільно відклала срібну виделку і впритул подивилася на майбутню невістку, — ти нам абсолютно не підходиш. Нашій родині потрібна інша жінка. Олена здригнулася, але змусила себе посміхнутися. — Можливо, вам я і не підходжу, — нарешті тихо, але твердо промовила Олена, намагаючись не дати голосу здригнутися, — проте я збираюся будувати життя з вашим сином, а не з вами. Хіба не наші почуття мають бути вирішальними? — Мамо, ну навіщо ти починаєш, — нарешті витиснув із себе Микола, важко зітхнувши. — Ми просто зібралися познайомитися ближче, а ти вже виносиш якісь вироки. Дай людині шанс. — Я просто називаю речі своїми іменами, — Галина Петрівна незворушно зробила ковток мінеральної води і продовжила порпатися в салаті. — Навіщо витрачати час на ілюзії, якщо фінал і так зрозумілий? Олені варто було б ще тоді, у ту саму хвилину, задуматися над словами майбутньої свекрухи. Але вона була закохана, а закоханість — це найкраща ширма від реальності. Вона вирішила ігнорувати цю холодну жінку, просто уникати її

Вишгород, що розкинулося на пагорбах поблизу Київського моря вражає своєю красою. Тут час ніби уповільнюється, а кожен вечір наповнений ароматом…

Z Oksana

Батьки Аліни готувалися так, ніби чекали королівську родину. Мама, Марія Іванівна, три дні не виходила з кухні. Вона готувала фірмові голубці, пекла пироги з вишнями та м’ясом, дістала найкращу скатертину, яку зберігала для особливого випадку. Тато, поважний і мовчазний чоловік, начистив взуття до блиску і кілька разів перевіряв, чи вистачить усім місця за великим столом. У домі пахло свіжою випічкою та надією. Аліна вдягла свою найкращу сукню кольору небесної блакиті й раз у раз поглядала у вікно. Але в призначений час на порозі з’явився лише Павло. Один. Без сватів, без квітів, із поглядом, опущеним до самої землі. Він не заходив до хати, стояв на порозі, немов чужий. Його плечі були напружені, а руки ховалися в кишенях куртки. — Павле? А де твої рідні? — запитала Аліна, відчуваючи, як легка тривога огортає її плечі. Павло підняв очі, і в них не було тієї любові, яку вона бачила раніше. Там був лише тягар. — Нашого весілля не буде, Аліно

Для Аліни все почалося з весняного сонця, що заплуталося в кронах старих лип. Тоді, п’ятнадцять років тому, вона була шалено…

user2

Рито, йди вже додому. З’їж щось. Я хочу в палаті поспати, — пробурмотів Андрій. — Я тобі морс принесла. Ягідний, ти ж любиш, — мовила дружина. — Потім. Залиш на тумбочці. Вона вийшла, дійшла до кінця коридору і сіла на банкетку біля великого фікуса. Витягла телефон, щоб подзвонити доньці, і раптом згадала: забула в палаті свої окуляри для читання. Вона повернулася тихо, не бажаючи знову турбувати Андрія. Двері були прочинені лише на товщину долоні. Маргарита вже хотіла штовхнути їх, але застигла, почувши голос чоловіка. Він був зовсім іншим — не втомленим, не хворим, а якимось грайливим. — Та ні, не зараз. Вона щойно пішла. Я ж кажу тобі — потерпи до вересня. Ну що ти як маленька, їй-богу. Мене після операції на сувору дієту посадять, нічого важкого не можна, стреси протипоказані. Дружина мені парові котлетки крутитиме, ліки по годинах даватиме, пилинки здуватиме. А до вересня я повністю оклигаю — і одразу до тебе. Не ти ж зі мною по лікарнях таскатися будеш, сонце. Та люблю я тебе, люблю, не починай. Маргарита стояла в холодному коридорі і не знала, що робити: рятувати чоловіка чи тікати від нього

Буча, що під Києвом, завжди була затишною, хоча пережити там багато довелося. Весна тут завжди особлива: повітря наповнене ароматом молодих…

Z Oksana

Галю, ти що, здуріла? — кричала мені в слухавку сестра. — Ти ж майже все відправила! Залиш собі хоч на фрукти! — Мені нічого не треба, — відповідала я з усмішкою. — Головне, щоб діти не бідували. Минали роки. Останнім часом зарплата трохи впала, виходило десь тисяча двісті за місяць. Але я все одно справно відправляла додому левову частку. Чоловіка мого не стало давно, ще до мого від’їзду, тож я була єдиною опорою для сім’ї. Сини виросли, змужніли. Михайлові вже сорок, Володимиру — тридцять сім. Вони телефонували мені щотижня, але розмови ставали дедалі коротшими. — Привіт, мамо. Як здоров’я? — Дякую, синку, потроху. Як ви? — Та добре все. Тільки от машина зламалася, треба ремонт. І дітям до школи купити всього… Ти зможеш цього місяця трохи більше скинути? І я скидала. Я віддавала їм майже все, залишаючи собі лише на скромну їжу та оренду ліжка в маленькій квартирці, яку ми знімали з подругами по нещастю. Я думала, що вони цінують мою працю. Я уявляла, як приїду додому, і вони скажуть: «Мамо, дякуємо за все, тепер твоя черга відпочивати»

Двадцять років тому я закрила двері рідної хати й поїхала в невідомість. Мої сини підростали, а в кишенях гуляв вітер.…

user2

Чоловіче! Ти знову мовчиш? — голос Наталі розрізав тишу. — Я тобі вже пів години товкмачу: нам потрібні гроші! Скільки можна жити «від зарплати до зарплати»? Дмитро повільно підняв голову. — Наталю, я й так майже не буваю вдома. Ми закриваємо всі потреби, діти одягнені, їжа є. — Їжа? — вона саркастично посміхнулася. — Ти називаєш це життям? Ось подивися на Вікторію та її Славка. Він на трьох роботах працює, зате вони щойно повернулися з Мальдів! А сукні в неї? Щоразу нова, бренд на бренді! А ми що? Один раз у житті в тому нещасному Єгипті були, і то за акцією! Про машину я взагалі мовчу — наш старий «Ланос» скоро розсиплеться на ходу. Дмитро тяжко зітхнув. — Славко бачить свою сім’ю раз на місяць, Наталю. Ти цього хочеш? Щоб я просто приносив папірці й не знав, як звуть моїх дітей? — Я хочу, щоб ти був чоловіком! — вона вдарила долонею по столу. — Чоловік має бути кам’яною стіною, фінансовою опорою. А ти став якимось кволим. Може, тобі варто підшукати щось вечорами? Он, сусіди казали, на склад потрібні вантажники на нічні зміни. Дмитро відчув, як усередині щось обривається. — А знаєш що, Наталю. Може, тобі варто влаштуватися на роботу? Дружина завмерла від почутого

У мальовничому містечку Коломия, де кожен камінь дихає історією, а родинні цінності зазвичай стоять понад усе, завжди відчуття тепла і…

Z Oksana

Син від мене слухавку не бере вже кілька днів. Хвилююся я, Тамаро, як би чого не сталося, — я нервово перебираю пальцями край фартуха, дивлячись на мерехтливий екран телефона. Моя сестра Тамара, яку я лише рік тому забрала до себе в Італію, важко зітхає. Вона зараз сидить у затишному кріслі вітальні тієї сеньйори, яку доглядає. Ми часто зідзвонюємося по відеозв’язку, щоб просто відчути, що ми не самі в цій чужій країні. — Не накручуй себе, Катерино. Все у них добре, — каже Тамара, поправляючи окуляри. — Просто у них до тебе претензії, і вони з невісткою так свій протест висловлюють. — Який ще протест? — я завмираю на місці. Пляшка з миючим засобом ледь не випадає з рук. — Ти щось знаєш, Тамаро? Не мовчи, кажи як є. Сестра завагалася. Вона відвела погляд у бік вікна, де за склом виднілися доглянуті італійські сади. Потім все ж таки наважилася. Виявилося, невістка Ольга в розмові з донькою Тамари була дуже емоційною. Вона ледь не плакала від обурення. Мовляв, я, «багата італійська бабуся», привезла на хрестини онука всього двісті євро. «Як на сміх», — передала сестра слова невістки

— Син від мене слухавку не бере вже кілька днів. Хвилююся я, Тамаро, як би чого не сталося, — я…

user2

Сергію, ти чув? Мати твоя завтра електричкою приїжджає, — кинула Віра чоловікові. — Треба на станції зустріти, сумки там тяжкі будуть, вона ж порожньою ніколи не їде. Сергій навіть не ворухнувся. — Не вийде, Вір. Ми з кумом ще тиждень тому на щуку домовилися. Рано-вранці виїжджаємо, поки кльов є. Віра зупинилася. — Зачекай. Але ж я завтра в зміну на пекарню! Я ж казала тобі, що заступаю замість Людки, бо в неї дитина захворіла. Сергій розгнівався. — Ой, почалося! Вічно ти щось навигадуєш, а мені потім плани міняти? Не казала ти мені нічого про зміну. — Казала, Сергію. Вчора за вечерею, і сьогодні вранці теж, — вона помітила, як його брови напружилися. — Ти їдеш зустрічати свою матір, і крапка, — голос Віри став твердішим. — А я кажу — риболовля! — Сергій різко підвівся, жбурнув пульт на диван і вийшов на балкон, гупнувши дверима. — Сергію, я не повинна кидати роботу через твої забаганки! Це твоя мати, не моя! — крикнула вона, відчуваючи, як гнів піднімається до горла. — Ти жінка! — вигукнув він у відповідь. — Твоя справа — дім, гості та щоб чоловік був задоволений. А ти тільки нерви тріпаєш

На березі тихої річки, де розкинулося мальовниче селище Шишаки, осінь завжди пахне димом від багать та мокрим чорноземом. У цьому…

Z Oksana