Navigate
X

Мамо! Та що я тобі зробила таке? — ледь не заплакала донька Леся. — За що ти так мого чоловіка Андрія ненавидиш? Він же людина хороша, не п’є, не гуляє, нас любить. Галина Степанівна відвернулася, витираючи обличчя краєм хустки. — Люди хороші картоплю копати допомагають. А цей. Подивися на сусідів. У людей зяті як зяті, а в мене — недорозуміння якесь у краватці. Телефон знову завібрував. Цього разу Андрій телефонував. Леся відійшла на кілька метрів до старої яблуні. — Так, Андрію. Ні, все добре. Ні, не кажи так,— шепотіла вона. — Дай-но мені слухавку! — раптом пролунав різкий голос матері. Вона вихопила телефон. — Ало! Зятьок дорогий? Вирішив перевірити, чи жива ще теща? На городі запала така тиша, що було чути, як десь на іншому кінці Ковалівки гавкає старий собака. Леся застигла. — Що ти кажеш? — голос матері здригнувся від обурення. — Гроші пропонуєш? Знову? Ти думаєш, Андрію, що матір твоєї дружини можна купити, як той шматок ковбаси в супермаркеті? Ти мені тут про «ефективність» не розповідай! Ефективність — це коли в тебе погріб повний! Вона кинула телефон

Осінь у Ковалівці завжди пахла однаково: вогким листям, солодким димом від багать та передосінньою тривогою. Галина Степанівна, жінка з мозолистими…

Z Oksana

Наталю, ти знову вгатила стільки цукру! — Ганна Петрівна, свекруха, поставила порцелянову чашку. — Я ж тобі вранці, перед твоїм виходом на ринок «Урожай», чітко сказала: одну ложечку. Без гірки! Хіба це так важко запам’ятати дорослій жінці? Наталя стояла спиною до свекрухи. Вона не здригнулася від звуку порцеляни, не обернулася на різкий тон. — Ти мене чуєш, я питаю? — голос свекрухи став сердитим. — Чую, мамо, — спокійно, майже мелодійно відповіла невістка, не перериваючи свого заняття. — То чому ти мовчиш? Набрала в рот води? Чи, може, ти вважаєш, що я вже зовсім з розуму вижила і мої прохання в цьому домі нічого не варті? Ти ж знаєш, що мені не можна солодкого? Для чого ти зробила так

Вінниця повільно занурювалася у вечірні сутінки. Старі каштани під вікнами трикімнатної квартири на Пирогова тихо шелестіли листом, ніби обговорюючи побачене…

Z Oksana

Оксано! Йди-но сюди на хвилину! — голос чоловіка був сердитим. Оксана, побачивши кредитні карти на столі, зблідла. — Дмитре, ти що, по сумках моїх нишпориш? — вона спробувала виправдатися, але голос зрадницьки здригнувся. — Я шукав квитанцію за світло, яку ти нібито оплатила, — Дмитро був розгублений. — А знайшов це. «Кредитний ліміт — 50 тисяч», «Миттєва розстрочка». Скільки їх у тебе насправді цих кредитних карток? Одна? Дві? Чи ти вирішила зібрати колекцію всіх банків України? Оксана підійшла до столу, але не сіла. — Це не те, що ти собі вигадав. Усе під контролем, Дмитре. Я все виплачую вчасно. — Під контролем? Ти кажеш мені про контроль, коли в нас борг за комуналку за два місяці, а ти купуєш собі нові парфуми, ціна яких дорівнює половині моєї премії? Оксано, ми в ямі! Це не контроль, це фінансове ярмо на нашій сім’ї

Тростянець засинав під тихий шепіт дерев у парку імені Чайковського. У квартирі Дмитра та Оксани панував звичний затишок, але повітря…

Z Oksana

Тетяно Миколаївно, я вас дуже прошу, ну куди ж я піду за два дні? — голос Оксани тремтів. — Я ж справно платила оренду, нічого не ламала. — Оксанко, дитино, я все розумію, — лунав у слухавці сухий голос господарки квартири. — Але з Польщі повертається моя донька з онуком. Їм треба десь жити. Гроші за залишок тижня я тобі поверну, але в суботу вранці ти маєш звільнити кімнату. Вибач, життя таке. Дівчина повільно опустила руку. В очах запекли сльози. Це був повний крах. Останні заощадження вона відправила тиждень тому батькам у село. В гаманці залишалося кількасот гривень, а в душі — порожнеча. — Знову якісь негаразди, Оксано? — пані Марія, власниця магазину, зупинилася. — Гірше не придумаєш, Маріє Іванівно. Мене з житла виселяють. І саме зараз, коли я залишилася без роботи

Опішня зустріла Оксану туманом, який густо стелився пагорбами, приховуючи під собою гончарні майстерні та старі сади. Але дівчині було не…

Z Oksana

Маріє, біда! Все пропало! — Степан, чоловік, влетів на кухню з блідим обличчям. Марія випустила ложку з борщем. — Що ти горлаєш на все подвір’я? Яка біда? Знову кролі втекли? — Гірше, Маріє. Гроші! Наші гроші на Трускавець! — Степан перевернув банку догори дном. Звідти не випало нічого, окрім самотнього лаврового листка, який затесався туди невідомо як. — Порожньо! Як у казенному гаманці! Марія важко опустилася на табурет, відчуваючи, як серце починає вибивати неритмічну чечітку. — Не мели дурниць, Степане. Ти ж сам минулої неділі перераховував. Було вісімдесят шість тисяч. Ми ж два роки з кожної пенсії відкладали, я на базарі сиром торгувала, щоб хоч раз у житті ті кляті води попити, печінку підлікувати. Вона вихопила банку, зазирнула всередину. — Оце тобі й оздоровлення, — процідила вона крізь зуби. — За три дні квитки купувати, а в нас тільки дірка від бублика. Де гроші, Степане? Хто їм ноги зробив

Червневий вечір у Миргороді видався лагідним. Сонце повільно котилося за обрій, забарвлюючи білі стіни хати Степана та Марії в ніжно-рожевий…

Z Oksana

Тьотю Ганно, ну скільки можна дивитися? Підписуйте швидше, — Андрій, племінник, підганяв із хижим поглядом. Ганна Петрівна повільно поглянула на нього. — Почекай, Андрію, — Надія, його сестра, різко вихопила документи з рук брата. — Ти що мені вчора казав? Що ціна буде ринкова! А тут що? Тринадцять тисяч доларів за три кімнати в центрі міста? Ти при своєму розумі? Це ж ціна гаража на околиці! — Надю, не роби з мене ворога народу, — огризнувся Андрій. — Квартира в аварійному стані. Стіни сиплються, сусіди — самі знаєте, зверху затопили два роки тому, цвіль по кутах. Хто її купить за повну вартість? Покупець — мій кум, бере «як є», без зайвих питань. А нам час дорожче. — А мені куди, Андрійку? — Ганна Петрівна захвилювалася. — Ганно Петрівно, ну будьте ж розсудливою! — Андрій примирливо схилився над нею. — Вам сімдесят шість. Ноги ледь ходять, серце пустує. Хто вам хліба принесе на третій поверх без ліфта? Хто тиск поміряє о другій годині ночі? Ми з Надею маємо свої сім’ї, роботу. Ми не можемо розірватися. — Я ж ніколи нічого не просила, — старенька ледь не плакала. — Я сама помаленьку. Сусідка ось, Людочка, іноді заходить. — Людочка? Та Людочка завтра переїде, і ви тут одна в стінах закриєтесь? Ми все вирішили. У передмісті, біля Острога, є такий заклад. «Святий Пантелеймон». Там природа, річка, свіже повітря. Лікарі цілодобово. Чим вам погано

Весна в Рівному завжди починалася раптово: вчора ще лежав сірий сніг, а сьогодні сонце вже нещадно випалювало залишки криги на…

Z Oksana

Через тиждень у двері квартири подзвонили. На порозі стояв водій Артема з величезною коробкою. — Це від пана Артема. Він сказав, що ви згадували про випускний. Тут невеликий подарунок для «казкової дівчинки». У коробці лежав відріз неймовірної сріблястої тканини, що нагадувала зоряне небо, і візитка відомої в місті кравчині пані Ольги з приміткою: «Все вже оплачено. Ви заслуговуєте на найкраще». Ніна спочатку хотіла повернути подарунок, але пані Ольга, яка виявилася давньою подругою Артема, переконала її: — Дитинко, він робить це не з жалості. Він просто вдячний. Дай собі шанс побути принцесою хоча б один вечір. Настав день випускного. Біля школи зібрався ледь не весь район. Дівчата в пишних сукнях нагадували зграйки яскравих тропічних птахів. Христина була в центрі уваги: сукня від італійського дизайнера, прикраси з діамантами, зачіска, над якою стилісти працювали п’ять годин. — Ну що, де наша зірка секонд-хенду? — Христина перевіряла макіяж у маленькому дзеркальці. — Вже початок, а Новікової немає. Мабуть, шпилька на спідниці таки зламалася в останній момент. Раптом натовп зашумів

Травневе сонце безжально заливало шкільний коридор, висвітлюючи кожну порошинку в повітрі та кожну подряпину на старих туфлях Ніни. Вона намагалася…

user2

Олено, це несправедливо! Я ж не гуляю, не витрачаю гроші на дурниці. Я вдома, я з тобою! — Ти не зі мною, Павле. Тебе тут немає вже пів року. Тут є лише твоя оболонка, яка займає місце на дивані. Я йду. Це слово — «йду» — прозвучало як постріл у тиші. Павло спочатку не повірив. Він думав, це звичайна жіноча емоція. Поплаче і заспокоїться. Але Олена не плакала. Вона дістала велику валізу і почала спокійно складати речі. Не кричала, не розбивала посуд. Це було найстрашніше. — Почекай! — Павло вскочив на ноги. — Куди ти підеш? На ніч дивлячись? Давай поговоримо. Я все зрозумів. Завтра зранку я піду в те агентство, про яке ти казала. Клянуся! Вона зупинилася з оберемком суконь у руках. Подивилася на нього так, наче бачила вперше. — Знаєш, у чому різниця між нами? Я роблю, а ти обіцяєш. Ти клянешся мені цим «завтра» вже кілька місяців. Тобі не страшно було втратити повагу до себе, тобі стало страшно тільки тоді, коли ти зрозумів, що «санаторій» зачиняється. — Це не так! Я кохаю тебе! — Кохання — це дія, Павле. Це коли ти дбаєш про людину, коли ти хочеш полегшити її життя, а не зробити його складнішим

— Ти ж розумієш, що я більше не можу бути твоїм єдиним джерелом енергії, Павло? — ці слова Олени прозвучали…

user2

Я зустрів іншу. Її звати Ілона. Вона… інша. З нею легко. Розумієш? Вона не питає, чому я затримався, не вимагає звітів. З нею я не почуваюся так, ніби винен комусь за кожен свій крок. Вона надихає, Світлано. Вона — як ковток свіжого повітря, а тут мені душно. Віталій зітхнув, відклав телефон і встав. — Надихає? — Світлана відчула, як до горла підступає клубок. — А я, значить, за десять років тільки обтяжувала? Наші спільні плани, те, як ми вибудовували цей побут, як купували цю квартиру в кредит, відмовляючи собі в усьому… Це все — порожній звук? Віталій почав ходити по кімнаті, збираючи якісь дрібниці: зарядку від ноутбука, годинник, парфуми. Його рухи були чіткими, заздалегідь продуманими. — Не треба сцен. Ми дорослі люди. Я вже зібрав частину речей, вони в багажнику. Решту заберу пізніше. Поки що поживу в неї. Так буде краще для всіх. Тобі теж треба відпочити від мене. — Для всіх — це для тебе й Ілони? — вигукнула вона, але він уже виходив у коридор. — Пробач, — кинув він через плече. Двері зачинилися з легким, майже делікатним клацанням. Світлана опустилася на стілець посеред порожньої кухні

Вечір вівторка видався непростим. Світлана вже втретє підігрівала вечерю. На плиті парував борщ — за її фірмовим рецептом, з квасолею…

user2

Олеже, я тут подумала… Може, я справді була занадто різкою. Сваритися з ріднею через речі — це нерозумно. Я зроблю Марині сюрприз на ювілей. Подарую їй шубу. — Іринко! Ти золото! — зрадів чоловік. — Я знав, що ти в мене найкраща! Прямо зараз мамі подзвоню! — Ні-ні, зачекай! — зупинила його Ірина. — Не кажи, що саме я подарую. Хай буде сюрприз. Скажи просто: питання з подарунком вирішене, це буде справжнє хутро, дуже тепле і якісне. Наступні кілька днів Ірина провела в пошуках на сайтах оголошень. Їй не потрібна була норка. Вона шукала дещо монументальне. Щось, що нагадувало б про велич радянської легкої промисловості. І ось вона знайшла її. Оголошення було коротким: «Продам шубу з натурального мутону. Стан ідеальний, зберігалася в шафі, моль не бачила. Важка, але дуже тепла. Майже вічна річ»

— Ну дай хоч поміряти, тобі що, шкода? Всього на хвилинку, я тільки перед дзеркалом покручуся і зніму! — голос…

user2