Двері хоч за собою щільно притисни, Богдане! — важко мовила Ганна. — Чи ти думаєш, що мені газ задарма дають, щоб я вулицю гріла? Колишній її чоловік завмер на порозі, він не був той красень, що колись. Тепер перед нею стояв літній чоловік із потертою валізою та втомленими очима. — Не виженеш на ніч дивлячись? — Богдан обережно переступив поріг. — А куди тебе гнати? Дощ такий, що й пса добрий господар не випустить. Переночуєш, а зранку забирай своє шмаття і рушай далі. Грошей наскладав же, мабуть, на власні хороми за стільки років по світах? Богдан поставив валізу біля стіни і важко опустився на стілець. — Нема мені чого забирати, Ганнусю. Тільки це старе барахло у валізі. І йти мені нікуди. Не залишилося в мене нікого. Сам я. — А де ж твоя та, що молодша була? Та, через яку ти життя наше під три чорти пустив? — Нема її давно. Покинула вона мене ще тоді, як ти листи мені перестала писати
Осінь у Стрию завжди пахла вогким листям каштанів та димом із пічних труб старого сектора. Ганна саме зачиняла вікно на…