Navigate
X

Може, нам варто розійтися? – запропонувала Марія. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Я вже давно думаю поїхати за кордон. Чула, що в Італії можна добре заробити. Іван лише кивнув. Йому було боляче чути ці слова, але, по правді, він і сам про це думав. Через місяць Марія поїхала. Її проводжав син, бо Іван не наважився. Він залишився вдома, з тією ж тишею й самотністю. Перші дні навіть було трохи легко: ніхто не дорікав, не вимагав уваги. Він їв, коли хотів, дивився телевізор, працював у саду. Але вже за тиждень почав відчувати дивний тягар. Увечері, коли сідав за стіл, дивився на порожнє місце навпроти й ловив себе на думці: «А от Марія завжди ставила тут салат… А Марія не любила цей серіал… А Марія в цей час дзвонила дітям». Тиша ставала нестерпною

У хаті було тихо. Надто тихо, як для подружжя, яке прожило разом двадцять років. Колись тут дзвеніли дитячі голоси, гримали…

user2

Марина навчилася жити “правильним життям”. Ранки з кавою, робота, вечори з чоловіком і дитиною. Вона вдячна долі, але в душі залишалася якась тінь – ніби її серце спало, ніби воно не було задіяне у цьому шлюбі повністю. Коли Софійці виповнилося три роки, в їхній відділ на роботі прийшов новий інженер – Олег. Він був зовсім інший, ніж Андрій. Гучний сміх, живі очі, жестикуляція. Здавалося, що з ним оживало повітря. Він міг просто підійти й розповісти щось смішне – і цілий офіс сміявся. А Марина раптом відчула, що її серце, яке довгі роки спало, почало прокидатися. – Доброго ранку, Маринко! – з усмішкою казав Олег, коли заходив

Марині вже було двадцять дев’ять, коли вона зважилася на шлюб. До того часу подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, ділилися…

user2

У офісі Петра працювала молода дівчина – Маринка. Весела, амбітна, завжди вбрана зі смаком. Вона вміла підкреслити свою красу і знала, як дивитися так, щоб чоловік відчував себе особливим. Спершу це була просто увага: каву принесла, похвалила за новий костюм, щось пожартувала. Петро відчував, як його самолюбство росте, як він ніби молодшає поруч із нею. – Петре Івановичу, – якось сказала вона з посмішкою, – ви зовсім не виглядаєте на свій вік. У вас енергії більше, ніж у багатьох моїх знайомих хлопців. Такі слова гріли його серце. І поступово він почав піддаватися цій увазі. Декілька спільних вечерь після роботи, пізніше – таємні зустрічі. Олена відчувала, що чоловік змінюється, але мовчала. Лише очі її стали ще сумнішими, а руки тремтіли, коли вона ставила на стіл вечерю

Петро з Оленою прожили разом п’ятнадцять років. Звичайна родина, без гучних історій, без скандалів. Одне лише боліло їм обом –…

user2

Марія надсилала гроші додому, діти купували собі все, що треба, чоловік збудував літню кухню. А вона вчилася нового життя: жити не тільки для інших, а й для себе. Іноді їй було боляче, що вдома цього ніхто не розуміє. Коли дзвонила, то чула: – Мамо, ти гроші вислала? – Маріє, треба ще на ремонт. А про неї саму ніхто не питав. Але тут, в Італії, сеньйора Лучія кожного ранку питала: – Як ти спала? Що снилося? І ці прості слова давали більше тепла, ніж усе, що вона чула роками від рідних

Марія ніколи не думала про себе. Її життя до сорока років – це було життя для інших. Спершу вона була…

user2

Якби мені хтось сказав двадцять років тому, що ми з тобою будемо разом, я б не повірила. – А я завжди вірив, що ще зустріну таку жінку як ти, – усміхнувся Михайло. – Бо серце підказало ще тоді, на весіллі. Вони трималися за руки й мовчали. Тиша була наповнена вдячністю. Щастя можна знайти у будь-якому віці. Діти, сусіди, пересуди – все це другорядне. Головне, щоб люди мали поруч того, з ким добре мовчати, сміятися й дивитися на захід сонця. Бо старість без любові – то справжня самотність

У селі всі знали Ольгу. Колись гарна, чепурна жінка, з охайним подвір’ям і дзвінким сміхом. Але життя її розкидало далеко…

user2

Гості бачили картинку злагоди, але після застілля Олена могла годинами дорікати чоловіку: – Ти бачив, як вона на мене дивилася? Ти бачив? А мама, залишившись сама, тихо повторювала: – Не та жінка тобі, синку, дісталася… Не та. Одного разу Богдан не витримав. – Досить! – гримнув він у розмові з Оленою. – Ти постійно говориш мені проти мами, а мама – проти тебе! Я вже не знаю, кому вірити. Я ходжу між вами, як між двома вогнями! Олена заплакала. – А ти хіба не бачиш, що я стараюся? Я ж не ворог їй! Але вона мене не прийняла від початку. На наступний день Богдан поїхав до матері

Богдан завжди мріяв про спокійну сім’ю, де панує злагода. Коли він одружився з Оленою, йому здавалося, що все так і…

user2

Софія намагалася стримуватись. Але щоразу, коли бачила, як чоловік біжить виконувати будь-яку примху матері, в її душі зростало невдоволення. Потім народився син Артем. І все повторилося знову: дитині треба – а Віктор каже, що спочатку мама. – Мамі треба санаторій для здоров’я, – пояснював він. – Діти й так мають усе необхідне. Але Софія знала, що це не так. Діти виростали, потреб було більше, а гроші кудись зникали. Одного вечора, коли Артемові було вже п’ять, а Марійці – вісім, Софія наважилася сказати правду. – Вікторе, я більше так не можу. У нас є сім’я. Наші діти – це теж твої діти, не тільки мама. Я не хочу бути другою після неї. Віктор здивовано глянув на дружину. – Софіє, ти перебільшуєш. Мамі ж треба допомагати. Вона ж одна

Софія довго мріяла про своє щастя. Вона вийшла заміж у 27 років, думаючи, що нарешті знайшла людину, з якою зможе…

user2

З часом Ніна все більше почувалася чужою у власній сім’ї. Вночі плакала, щоб Ігор не бачив. А він дедалі частіше переписувався з мамою. Крапля переповнила чашу одного дощового дня. Ніна взяла телефон чоловіка, що лежав на столі, аби відправити фото дитині в садочок. І випадково висвітився екран із повідомленням від Світлани Олексіївни: «Синку, подивись на неї. Вона ніколи не стане тобі підтримкою. Вона лінива і байдужа. Вона не любить тебе так, як мама любить». У Ніни тремтіли руки. Сльози заливали очі. Вона вже не мала сили боротися. Того ж вечора зібрала речі дитини, склала в сумку кілька найнеобхідніших речей і сказала Ігорю: – Я їду до мами

Світлана Олексіївна завжди пишалася своїм сином Ігорем. Високий, красивий, освічений, роботящий – у ньому вона бачила втілення всіх своїх мрій.…

user2

Мамо, ну чого ти досі тримаєш ці старі килими? – обурювалася Валентина. – Тут усе пахне минулим століттям. Ти б уже продала цю квартиру й переїхала до мене в Київ. – Доню, я не хочу переїжджати. Тут мої сусіди, знайомі, моя церква. А ті килими… то пам’ять. – Пам’ять пам’яттю, але жити треба сучасно, – різала донька. Ганна лише зітхала. Вона знала: Валя любить її, але більше – по-своєму, холодно й практично. Одного разу Ганна впала на кухні. Пошкодила руку. Микола прибіг перший, оформив лікарню, ночував біля матері. Валентина приїхала через три дні, привезла дорогі ліки й одразу почала радити: – Треба думати, що далі. Квартира велика, мамі важко самій. Може, краще продати й поділити гроші

Ганні Степанівні було вже за сімдесят. Жінка мала двох дітей – доньку Валентину й сина Миколу. Чоловік давно помер, і…

user2

Минуло кілька тижнів. Іванові треба було копати криницю. Хто ж допоміг? Звісно, Андрій. Вони пліч-о-пліч працювали кілька днів. Та коли Олена дізналася, зчинила сварку: – Ти знову все кидаєш і біжиш до Івана! А в нас діти без догляду! Наче в нього важливіше! Андрій сперечався: – Це ж брат мій! Хто йому допоможе, як не я? – Та хай собі найме когось! Ти ж не раб у нього! – різко відрізала Олена. Так поволі жінки розпалювали вогонь, іскра за іскрою. Найгірше було тоді, коли у батьківському домі зайшлося про спадщину. Хата була велика, і обидві сім’ї почали натякати, кому ж вона дістанеться

Іван та Андрій були рідними братами, різниця між ними – лише два роки. Вони зростали у невеличкому селі, де хата…

user2