Navigate
X

Це зовсім інше! — втрутився Богдан. — Медицина — це серйозно, а весілля… це ж радість! Ти просто перетворилася на машину для заробляння грошей. Невже в тобі не залишилося нічого людського? Христина подивилася на них обох. Вона бачила двох людей, які були щиро переконані у своїй правоті. Вони не бачили в ній людину з власними бажаннями — вони бачили зручний інструмент, який раптом зламався. — Знаєте, що я зрозуміла за цю годину? — тихо сказала Христина. — Ви обоє говорите про сім’ю, але жоден з вас не запитав: «Христю, як ти почуваєшся? Чи є в тебе сили на це?». Ви прийшли сюди вимагати. Ви вважаєте, що мій час — це ваша власність лише тому, що у нас подібні прізвища в паспортах. Вона зробила паузу, відчуваючи дивну легкість. — Моя пропозиція більше не діє. Я не буду організовувати твоє весілля, Ярино. Навіть за потрійний гонорар. Я просто хочу, щоб ви зараз пішли. Мені потрібно підготуватися до своєї відпустки. Ярина відкрила рот від здивування, хотіла щось сказати, але побачивши крижаний спокій в очах Христини, лише презирливо пирхнула

Вечірнє світло м’яко лягало на підвіконня, заставлене горщиками з сукулентами. Христина стояла біля вікна, спостерігаючи, як місто повільно занурюється у…

user2

Маріє, а де наш обід? — голос чоловіка пролунав гучно, звично вимогливо. — Сьогодні ж середа. У нас щосереди червоний борщ із квасолею. Це ж традиція! Марія стояла біля вікна. Вона дивилася, як вітер хитав гіллям старого каштана у дворі. Її обличчя, поцятковане дрібними зморшками, які вона звикла називати «променями життя», було незвично спокійним. — Немає борщу, Павле. І не буде. — Як це «не буде»? — він розгублено поправив окуляри. — Ти що, занедужала? Чи, Боже борони, газ відключили? — Тридцять три роки, Павле, — вона нарешті обернулася. — Рівно стільки, скільки ми під одним дахом. Понеділок — грибна юшка, середа — борщ, п’ятниця — вареники. Я вивчила цей графік краще, ніж розклад маршруток. Знаєш, я раптом зрозуміла, що цей графік викреслив мене саму. Мені просто це набридло. Павло грюкнув дверцятами холодильника так, що він аж задзвенів

Ранок у невеликому містечку на Поділлі зазвичай починався з гуркоту старого дизельного автобуса під вікнами та незмінного аромату засмажки, що…

Z Oksana

Дві тисячі євро! — він мало не плаче. — Ти здуріла? Це ж дах! Це ж майже вся металочерепиця! Нащо тобі ті шмотки? Ти куди в них збираєшся ходити — до корів? Чи, може, вже коханця там собі в тій Італії знайшла? Я спокійно поставила пакети на стіл. — Дах у тебе вже є, Василю. У тої Альони, кажуть, непогана хата. Можеш переїжджати туди прямо зараз. Він замовк на півслові. Повітря в кімнаті стало густим і липким. Його обличчя з червоного стало попелястим. — Ти про що… Яка Альона? Це все плітки, Надю. Ти що, через язики бабські гроші на вітер викидаєш? — Це не на вітер. Це на мене. За п’ять років я віддала тобі й твоїй мамі п’ятдесят тисяч євро. П’ятдесят. Тисяч. Я купила вам спокій, я купила синам навчання, я купила тобі машину. А собі я нічого не придбала. Тепер я купила собі право бути красивою. І це тільки початок

Шурхіт паперових пакетів і невловимий запах дорогої парфумерії у вітальні розірвали звичну тишу нашого дому. Мій чоловік, Василь, стояв у…

user2

Ніколи нічого ні в кого не пропадало, а тут раптом саме наша сумка «загубилася», — фиркнула невістка, навіть не торкнувшись чаю, який я приготувала. — Ви просто вирішили зекономити, мамо. Скажіть правду, нам же не п’ять років. Будова ж важливіша за дітей. Пройшло вже кілька днів. Христина прибігає щодня, допомагає мені розбирати ті речі, що залишилися, тішиться кожній дрібниці. Вона бачить, як мені важко. А син… Ярослав навіть не зателефонував після тієї сцени у дворі. Я знаю, що Світлана накрутила його. Вона вміє це робити. Зараз я сиджу на своєму недобудованому другому поверсі. Майстри пішли, навколо тиша, лише пахне свіжою деревиною та цементом. Поруч зі мною лежать порожні коробки з-під італійського печива, яке ми з’їли з Христиною. Я дивлюся на них і думаю: невже дванадцять років мого життя, мого болю в спині, моїх сліз у подушку ночами вартують менше, ніж одна нещасна сумка з парфумами

— Та так і скажіть: не було ніякої сумки! Просто вигадали історію, щоб не зізнаватися, що для нас пошкодували. А…

user2

Двадцять вісім тисяч гривень,— прошепотіла Іванка, відчуваючи, як серце починає битися швидше. — Ганно Степанівно, ви можете пояснити, що це за витрати в магазині антикваріату? Свекруха сиділа у вітальні в глибокому кріслі, повільно гортаючи сторінки глянцевого журналу. Вона навіть не підняла погляду, лише злегка поправила свою ідеальну укладку. — Іванко, не роби з цього трагедії. Це була інвестиція в затишок. Я придбала чудову порцелянову статуетку пастушки. Вона ідеально пасує до нашого серванта. Ти ж сама казала, що нам бракує витонченості в інтер’єрі. — Інвестиція?! — Іванка нарешті зайшла до кімнати, ледь стримуючи крик. — Це мої гроші на стоматолога! Ви знали, що мені завтра ставити брекети, на які я збирала пів року! Яка пастушка, Ганно Степанівно? Ви зняли ці гроші з моєї додаткової картки, яку я дала вам на ліки та продукти! З кухні вийшов Роман. Він дивився на матір і на дружину і не знав на чию сторону стати

Вечір у Львові дихав прохолодою, але в квартирі на вулиці Коновальця було спекотно від напруги. Іванка стояла в коридорі, досі…

Z Oksana

Степане, ти тільки не сердься, — заявила теща, коли він зайшов на кухню по воду. — Ми тут з дівчатами порадилися. Треба вам шпалери переклеїти. Оці ваші сірі стіни — це ж як у лікарні. Треба щось веселеньке, з квіточками, щоб око радувало. Ми вже й магазин пригледіли, завтра зранку поїдемо вибирати. Степан поставив чашку на стіл. Повільно. Дуже повільно. — Ми робили ремонт три місяці тому. Ми наймали дизайнера. Нам подобаються ці стіни. — Дизайнер — то для тих, у кого свого смаку немає! — махнула рукою Любов Іванівна. — Мати знає краще, що доньці треба для щастя. Степан з великим подивом глянув на дружину, чекав, що вона стане на його сторону

Суботній ранок у Києві зазвичай починався для Степана з аромату свіжої меленої кави та тиші, яку порушувало лише віддалене гуркотіння…

Z Oksana

Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму пилинку зі свого дорогого вовняного пальта. Минуло дев’ять днів. Маму провели в останню дорогу, очі від сліз висохли. — Що закінчувати, Людмило? — Олег розгублено озирався навколо. Ця двокімнатна квартира на Оболоні була його всесвітом. Ось мамине крісло, де вона роками плела шкарпетки. Ось старий фікус, що впирався листям у стелю. Повітря досі зберігало ледь відчутний запах лаванди та м’ятних маминих крапель, що назавжди в’ївся в ці стіни. — Ми ж просто сидимо, згадуємо. — Згадуємо ми вже другий тиждень. Пора думати про майбутнє. Я вже знайшла покупців на мамину квартиру. Молода пара, готові вийти на угоду хоч завтра. Гроші на руки. Олег мало не поперхнувся кавою. — Як знайшла? Коли? Ми ж навіть не обговорили. — А нащо тягнути? — відрізала сестра. — Ти у своєму Львові, у тебе там кар’єра, сім’я. У мене тут свої клопоти. Квартира стоятиме пусткою, рахунки за опалення будуть космічні. А гроші зайвими не бувають. Тобі треба добудовувати свій котедж, мені — доньку до університету готувати. Все логічно

— Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму…

Z Oksana

Галю! Слухай, я тут щойно розмовляв із хлопцями. Завтра ж перше січня, вихідний. Давай влаштуємо справжнє родинне свято! Запросимо Сергія з дружиною, кума Миколу, мою сестру Вікторію з її галасливою юрбою. Ну і маму, звісно. Вона вже натякала, що сумує за нашими посиденьками. Галина повільно поклала рушник на стіл. — Даниле, ти жартуєш? Я два дні не виходжу з кухні. У мене ноги набрякли так, що я ледь у капці влажу. — Ну що ти починаєш? — Данило розчаровано скривився. — Новий рік українців — це ж про гостинність, про рідних! Тобі що, важко накрити ще кілька тарілок? У тебе все горить у руках. Зробиш пару нових салатів, спечеш той свій фірмовий пиріг з вишнею. Це ж дрібниці. — Дрібниці? Це не дрібниці, це ще один робочий день без права на перепочинок. — Ой, не роби з мухи слона. Ми ж сім’я. Треба триматися разом, а ти вічно про свій комфорт дбаєш. Не будь такою нудною, Галю. Це ж свято! Він вийшов з кухні, вже голосно вітаючи кума в слухавку, а Галина залишилася стояти серед брудного посуду

Аромат запеченої з яблуками качки та пряної буженини наповнював квартиру на лівому березі Дніпра вже третю годину поспіль. Галина витерла…

Z Oksana

Тарасе! Що відбувається? Де наші заощадження? Куди зникли гроші з картки? Олена натиснула на гучний зв’язок і поклала телефон на стіл. З динаміка почулося незграбне сопіння, а потім — шум міської вулиці. — Оленко, сонечко, ти тільки не хвилюйся. Я все поясню, як повернуся. Це інвестиція. Розумієш? Надзвичайна можливість, яка випадає раз на життя. — Інвестиція?! — Олена мало не випустила слухавку. — Ми два роки відмовляли собі в елементарному! Я ходила в одному пальті три зими! Ми збирали ці гроші на навчання Михайла в Могилянці та на стоматолога для Наталочки! Ти хоч уявляєш, скільки коштують брекети?! У відповідь — лише важке зітхання. — Я купив землю, Олено. На Одещині. Маленький клаптик, але прямо біля лиману, майже біля самого моря. Пам’ятаєш, як ми задивлялися на такі будиночки, коли їздили в Затоку десять років тому. Олена ледь не впала

Вечірній Івано-Франківськ повільно розчинявся у сизих сутінках. Олена стояла посеред кухні, де ще витав аромат нещодавно звареної кави, але її…

Z Oksana

Синку, тут насос зламався. Води немає. Мати не може посуд помити, плаче. Приїдь, глянь, ти ж знаєш, де там що підкрутити, — подзвонив батько з дачі. — Тату, виклич майстра. В інтернеті повно оголошень. — Та вони ж гроші за виклик беруть! І за ремонт. А у нас пенсія. — Ви ж хотіли дачу для Софії. Нехай вона викличе. — Сергію, ти ж дорослий чоловік, маєш зрозуміти. Софійці ця дача зараз просто життєво необхідна, — підказувала мати. Сергій вимкнув телефон

Сергій витер піт із лоба засмаглою, порепаною від важкої праці рукою. Повітря навколо було густим і нерухомим, наповненим солодким ароматом…

Z Oksana