У нас на вихідних поїздка до моїх батьків. Ми вже двічі відкладали через твої «мігрені». Цього разу їдемо без варіантів. Мати приготує обід, батько чекає. Досить уже цих комедій. Я заплющила очі, уявляючи цей візит. Поїздка до Галини Степанівни — це завжди іспит, який я провалюю ще на порозі. Це тихі запитання про те, чому за три роки шлюбу в нас так і не з’явилося дітей. Це розповіді про доньку їхньої сусідки, яка «і працює, і хату тримає, і п’ятьох народила, і виглядає як дівчинка». — Мати й так каже, що ти мене не любиш, — кинув Павло, одягаючи куртку. — Що в тебе погляд холодний, як у снігової королеви. А якщо вона дізнається, що ти знову «вмираєш» — вона мене живцем з’їсть за те, що я вибрав таку дружину. Яке там твоє лікування? Кажи назву, я сходжу в аптеку, бо жити з цим твоїм скигленням неможливо. Я прошепотіла назву дорогих італійських ліків від мігрені. Павло зітхнув так важко, ніби я попросила його принести мені місяць із неба, і вийшов, навмисне голосно гримнувши дверима. Павло не пішов одразу в аптеку. Йому треба було «випустити пару». Він набрав свого кума Тараса, і вже за п’ятнадцять хвилин вони сиділи в напівтемному барі неподалік. Перед ними стояли два келихи темного пива та тарілка з гострими крильцями
— Коли чоловік сказав, що я схожа на стару бабусю в свої тридцять сім, я вперше за три роки шлюбу…