Що ти сказав? — дружина не могла повірити в почуте. — Я сказав, Кариню, що твої заощадження, — він почав знову, але вже значно тихіше, уникаючи її погляду, — могли б стати порятунком. Моїм батькам зараз дуже сутужно. З банку телефонують, хочуть виставити квартиру на аукціон, якщо не внести хоча б половину боргу протягом двох тижнів. Карина дивилася на нього, не кліпаючи. У голові, наче кадри хроніки, прокручувалися останні місяці: його раптові поїздки до батьків «полагодити кран», довгі шепотіння з матір’ю в коридорі, її власне здивування, чому ремонт у хаті свекрів триває вічність, хоча Сергій запевняв, що «там лишилися дрібниці». — А скільки саме це — «хоча б половина»? — запитала вона, відчуваючи, як у горлі пересихає. Сергій відвів погляд до вікна. Над містом густішали сутінки, перші ліхтарі на площі Відродження почали мерехтіти. — Двісті п’ятдесят тисяч гривень, — відповів він майже пошепки. — Може, трохи більше з пені та відсотками. Двісті п’ятдесят тисяч. Карина відчула, як всередині все холоне. Це була не просто цифра. Це була сума, яка майже до копійки збігалася з її особистим рахунком, який вона наповнювала останні чимало років
Коломия у травні неймовірна. Повітря просякнуте ароматом квітучих каштанів, а десь вдалині чути лагідний шум річки Прут. Карина завжди любила…