Поки були потрібні гроші на весілля та онуків бавити, то мама була найкраща, а тепер розбирайтеся, чия черга чергувати? Ця коротка фраза невістки, кинута в темному коридорі старої хрущовки одразу після похорону, змусила всіх замовкнути. Брати й сестри стояли, опустивши очі, і ніхто не наважувався подивитися на матір, яка сиділа в кутку кімнати в інвалідному візку. Кажуть, що батьки готові віддати своїм дітям усе до останньої крихти, але чи часто діти повертають бодай малу частину цього тепла, коли приходить старість? Марта Василівна та Степан Петрович прожили разом майже п’ятдесят років. Вони знали один одного з самого дитинства — виросли в одному мальовничому українському селищі, де разом ходили до школи, разом бігали вечорами на танці до місцевого клубу, а згодом, тримаючись за руки, поїхали підкорювати велике місто. Молоді, сповнені надій та планів, вони вірили, що зможуть звернути гори. Місто зустріло їх непривітно, але вони не боялися труднощів. Степан вивчився на зварювальника — мав золоті руки, про які згодом на заводі ходили легенди. Марта пішла навчатися на зв’язківця, влаштувалася на пошту. Невдовзі вони побралися. Перші роки сімейного життя минули в тісній кімнатці заводського гуртожитку. Кухня на десять сімей, спільний душ у підвалі, постійний шум — але вони були щасливі, бо мали одне одного
— Поки були потрібні гроші на весілля та онуків бавити, то мама була найкраща, а тепер розбирайтеся, чия черга чергувати?…