Navigate
X

Галко? Боже мій, Галю, це ти? — голос, що пролунав за спиною, змусив її здригнутися. Цей тембр вона впізнала б із тисячі. Голос людини, яка двадцять років була її всесвітом, а потім стала її найбільшим болем. Вона повільно повернула голову. Перед нею стояв Віктор. Він виглядав бездоганно. Поруч із ним стояла жінка — тендітна блондинка з короткою стрижкою, одягнена в елегантну шовкову сукню. Це була Наталія. Та сама жінка, чия поява два роки тому перетворила життя Галини на руїни. — Вікторе, — ледь чутно промовила Галина. — Наталочко, познайомся — це Галина, моя колишня дружина, — Віктор вимовив це з такою легкістю, наче представляв колегу по роботі. — А це Наталія, моя дружина. Ми тут у весільній подорожі, уявляєш? Наталія простягнула руку, але в її очах Галина побачила не зверхність, а дивну, ледь помітну розгубленість. — Дуже приємно, — прошепотіла Наталія, і Галина відчула подив. — Який збіг! — Віктор сяяв, наче мідний п’ятак. — А ти що тут робиш, Галко? Теж відпочиваєш? Сама? — Сама, — сухо відповіла Галина

Вечірній Чорноморськ дихав теплом розігрітого за день піску та солодким ароматом квітучих акацій. Галина сиділа за столиком у затишній ресторації…

Z Oksana

Та нащо мені ця дитина зараз, — кинула Надія своїй старшій доньці Олені, навіть не дивлячись у її бік. — Це твій батько спадкоємця захотів, марив ним! А тут раз — і знову дівчинка. Мені зараз ці пелюшки-соски як кістка в горлі, своїх проблем вистачає. Твій тато коханку завів, мені треба його в сім’ю повертати, а не з немовлям вовтузитися! Олена відчинила двері квартири й одразу опинилася в епіцентрі чергового сімейного шторму. Повітря в коридорі було густим від образ, а слова літали гостріше за будь-які уламки. — Забирай своє маля і йди світ за очі! — гримів голос батька з кухні. — Це твоя донька, от і займайся нею! Квартира взагалі на мене оформлена, так що збирай речі й котися куди хочеш! — верещала мати у відповідь. Олену це вже не зачіпало. Скільки вона себе пам’ятала, батьки постійно з’ясовували стосунки

Буває так, що рідні люди стають найбільш чужими, а справжня сім'я будується не на документах, а на бажанні захистити того,…

user2

Мамо, я тебе питаю востаннє: де гроші? — голос Ірини, доньки, тремтів від обурення. Галина Василівна витирала чисті руки об фартух, намагаючись не дивитися доньці в очі. Їй було соромно, але ще більше їй хотілося захистити свою ілюзію щастя. — Віктору знадобилося. Він недобре себе почував. Він казав, що це на переоформлення документів. Сказав, що віддасть із першої ж зарплати, як тільки вийде на ту нову фірму. — На яку фірму, мамо?! Ти вже третій день до аптеки не пішла! Ти розумієш, що так не можна — це не жарти? Ти себе зовсім втомити хочеш через цього співмешканця? — Не смій так на нього казати! — Галина Михайлівна різко підняла голову. — Віктор — інтелігентна людина. Він про мене піклується так, як ви з Миколою за десять років не піклувалися. Він хоча б розмовляє зі мною, а не просто привозить торби з харчами і біжить у своїх справах! У коридорі почувся звук ключа. Двері відчинилися, і до квартири зайшов Віктор Петрович. — Вікторе Петровичу, — холодно почала Ірина. — Куди поділися вісім тисяч гривень із маминого конверта? Ті самі, за які я мала купити їй ліки

Над старими панельками спального району Києва повільно западали сутінки, огортаючи будинки сірим вологим маревом. Галина Василівна сиділа на кухні, втупившись…

Z Oksana

Гроші дали, Валеро, — сказала Антоніна. Чоловік пожвавішав. Він вимкнув телевізор і прийшов на кухню, потираючи руки. — О! Ну нарешті. То що, завтра поїдемо подивимося ті запчастини, про які я казав? І дах на гаражі треба підлатати, поки відлига. Та й дітям треба підкинути, вони там щось про ремонт на кухні заїкалися. Він уже розписав кожну копійку. Він уже «проїв» її безсонні ночі, її стреси на роботі та її втому. — Я купила путівку, Валеро, — спокійно перервала його Тоня. — Куди? Нам? У Трускавець? — він здивовано підняв брови. — Та нащо воно зараз, гроші витрачати… Можна ж вдома відпочити, телевізор подивитися. — Мені, Валеро. Я їду одна. У Карпати. На два тижні

«Любов закінчується там, де починається спільний побут і одна на двох картка для виплат», — любила повторювати Антоніна, але сама…

user2

— Олесю, ми вирішили вас провідати! — проголосила свекруха, заходячи в коридор. — А то ви зовсім про батьків забули, не дзвоните, не заходите. На порозі стояла вся «делегація». Тамара Іванівна з величезною сумкою, з якої стирчав хвіст замороженої курки. Сергій із пляшкою чогось міцного. Олена з порожніми руками, але з дуже прискіпливим поглядом. Олеся натягнула халат, видавила усмішку й пішла на кухню ставити чайник. Дмитро, почувши голоси, вискочив із кімнати, миттєво забувши про їхні плани на піцу та прогулянку. — О, які люди! — зрадів він. — Проходьте, сідайте! Поки вони розсідалися, Тамара Іванівна виклала курку на стіл. — Ось, Олесю, курку принесла. Сільська, свіжа. Запечеш із картопелькою? А ми поки новини обговоримо. Олеся завмерла біля плити. Курка. Знову. Це вже був не просто продукт, це був символ її нескінченної зміни на кухні. Вони приносять продукти, а вона має перетворити їх на свято, поки вони відпочивають. Вона глибоко вдихнула і вийшла у вітальню. — Тамаро Іванівно, сьогодні я не буду нічого готувати

Мабуть, у кожного в житті настає момент, коли ти розумієш: або ти зараз скажеш «ні», або тебе просто розітруть у…

user2

Господи, тітко Галю! Ти що, справді вирішила зібрати людей у цій забігайлівці?! — голос Христини, племінниці, здивував гостей. — Мамо, поглянь на ці штори, вони ж напевно ще твоє дитинство пам’ятають! Тут навіть світло таке, що жоден фільтр в інстаграмі не врятує ці фотографії. Галина Василівна обернулася, відчуваючи, як обличчя обдає жаром. На порозі стояла Христина, оглядаючи приміщення з таким виразом, ніби вона випадково забрела у свинарник. Поруч із нею стояла її рідна сестра Валентина. — Христинко, доню, доброго вечора, — тихо мовила Галина, намагаючись не видати своєї образи. — Проходьте, будь ласка. Ми тут усе підготували, старалися для весілля єдиного сина. Кухня тут дуже гарна, домашня, все свіже, щойно з печі. — Старалися? — Валентина скривилася. — Ну так, Галю, видно, що зусилля були. Тільки от смаку тобі завжди бракувало. Скатертини хоч чисті, і то слава Богу. Але ж розумієш, ми приїхали зі столиці, ми звикли до іншого рівня. Там, де я обідаю з партнерами свого Геннадія, такі заклади називають просто столовками для перехожих, а ти весілля для сина тут робиш. Галина відвернулася, ховаючи повні очі сліз

Липнева спека у невеликому волинському містечку поволі відступала, лишаючи по собі солодкий запах придорожнього пилу та вечірньої матіоли. Галина Василівна…

Z Oksana

Щось ви затягнули, дітки, — вколола свекруха за недільним обідом, демонстративно відсуваючи мою тарілку з голубцями. — Вже й вік підтискає. Марино, ти б до лікарів сходила. У Паші в роду всі міцні були, а в тебе… ну, хто знає. Дзвінок у двері перервав мої спогади. На порозі стояла жінка, в якій я заледве впізнала ту колишню Валентину Петрівну. Замість ідеально укладеної зачіски — хустка, зав’язана нашвидкуруч. Обличчя змарніло, під очима залягли глибокі тіні. Вона наче стала меншою на зріст. — Проходьте, — я відступила, пропускаючи її в коридор. Вона невпевнено зайшла, озирнулася. — Гарно в тебе тут, Марино. Затишно. Не те, що в них… — У кого «в них»? — я провела її на кухню і налила чаю. Вона сіла на край стільця, обхопивши горнятко тремтячими руками. — У Паші з Оксаною. Ти ж знаєш, він одружився майже одразу після вашого розлучення. Вона молода, спритна. Я спершу так раділа… Думала, нарешті онуки будуть

— Я знаю, що ти на мене зла, але мені просто більше нема до кого звернутися, — цей голос у…

user2

Знову притягнув свої пакунки? — голос Марії Степанівни до сина прозвучав сухо, майже вороже. — Я ж просила тебе минулого разу: не треба мені нічого. У мене все є. Ігор мовчки поставив сумку на стіл. — Мамо, ну що ти починаєш цей цирк? Ось нормальне вершкове масло, а не те копійчане, що ти береш. Ось фермерське молоко. І ось – я поклав у конверт трохи грошей. П’ять тисяч. Щоб ти не рахувала копійки в аптеці. — Грошей? Ти щоразу приходиш сюди, щоб прочитати мені лекцію про те, як дорого коштує моє життя! Минулого тижня ти пів години розповідав, що я купую занадто дорогий хліб. Тобі не здається, що це вже занадто? — Я просто дбаю про твій бюджет! Знаєш що? Якщо ти така самостійна і нічого не хочеш — живи на свою пенсію! Подивимося, як ти заспіваєш через місяць без моєї допомоги. Більше не звертайся до мене за жодною дрібницею! Крикнув сині і пішов

Вечірній Київ повільно занурювався у сизу темряву. На Нивках, у старій «хрущовці», де стіни, здавалося, ще пам’ятали голоси минулих поколінь,…

Z Oksana

І ти вирішила, що ці кошти лежать у нас під матрацом? Марино, ми з батьком — звичайні пенсіонери. Наші статки — це спокій і город. Марина подалася вперед, її очі заблищали холодним азартом. — Не під матрацом, Галина Петрівно. У землі. Ви продаєте дачу. Зараз на неї можна отримати дуже гарну суму — таку, що вистачить і нам на ремонт, і вам ще залишиться «на подушку». Ви тільки уявіть: жодних грядок, жодних жуків, жодних болів у спині після чергової порції прополки. Покладете залишок на рахунок, будете отримувати відсотки, поїдете в санаторій… — Ти зараз це серйозно кажеш? — я дивилася на неї і не впізнавала. — Продати те, що ми будували все життя, заради твоїх теплих підлог? — Я про вас дбаю! — вигукнула вона, навіть не знітившись. — Ви не вічні. У батька серце, у вас тиск щовечора. Навіщо вам та каторга? Оленці скоро до школи, їй потрібна своя кімната, світла, сучасна. А не цей ваш «бабусин стиль» з килимами на стінах

Гроші пахнуть інакше, коли вони чужі, але чомусь саме на них у молоді завжди найбільші апетити. Марина сиділа навпроти мене…

user2

Іро, ну ти хоч чаєм напоєш? — промовив знайомий, але чужий чоловічий голос. — Ірина завмерла. Ганчірка в руці стала важкою, а повітря навколо раптом загусло. Запах лимона та мийного засобу миттєво змішався з чимось іншим — незнайомим, але до болю впізнаваним парфумом. Запах Вадима. П’ять років. П’ять довгих років цього аромату не було в її житті. Вона викреслювала його з пам’яті так само наполегливо, як нагар зі старої чавунної сковорідки. Вона повільно розвернулася, боячись, що це просто марення від перевтоми. Колишні чоловік стояв у дверях кухні — підтягнутий, засмаглий, у стильній шкіряній куртці. — Вадим? — Власною персоною, — він пройшов на кухню без жодного запрошення. — Затишно в тебе. По-домашньому. — Що ти тут робиш? — нарешті вичавила вона. — Приїхав. Кажу ж, чаю хочу. З лимоном. Пам’ятаєш, як я люблю? Три ложки цукру і тонку скибочку цитруса

Київське небо того вечора нагадувало розлите чорнило, у якому повільно тонули вогні висоток на Лівому березі. Ірина стояла біля вікна,…

Z Oksana