Коли чоловік пішов, Марія не могла ні їсти, ні спати. Кожен предмет у квартирі нагадував про Богдана: його улюблене крісло біля торшера, недочитана книга на тумбочці, навіть запах його одеколону, який, здавалося, в’ївся в шпалери. Щоб хоч якось відволіктися від чорних думок, вона вирішила затіяти велике прибирання — те саме «тертя ганчіркою», яке так дратувало її чоловіка. Коли вона перекладала речі в шафі, з кишені піджака, який Богдан носив минулого тижня, випав невеликий папірець. Марія підняла його — це був чек. Вона вчиталася в рядки, і серце її на мить зупинилося. Це був рахунок із ресторану «Золота Підкова» — одного з найдорожчих закладів у центрі Львова, куди вони ніколи не ходили, бо Богдан завжди називав такі місця «занадто дорогими». «Вечеря на двох. Ігристе. Устриці. Шоколадний фондан». Дата на чеку – той самий вівторок, коли Богдан зателефонував і сказав, що терміново їде на об’єкт і буде дуже пізно. Марія відчула, як в очах з’явилися сльози, що змішувалися з гіркою люттю
Вечірній Кременець повільно занурювався в сизі сутінки, огортаючи старі вежі замку вогким маревом, що пахло мокрим листом та наближенням справжньої…