Navigate
X

Спочатку поверніть борг, а потім просіть гроші! — крикнула я свекрусі. Лідія Павлівна застигла. Мій чоловік, Сергій, зблід. Він стояв поруч, міцно притискаючи до себе паперовий пакет з мандаринами, які ми щойно купили для доньки. — Що ти тільки що сказала? — повільно, з розтяжкою, перепитала Лідія Павлівна. Її голос став тонким, як натягнута струна. — Те, що ви чули, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — За ті овочі ви так і не розрахувалися. Минуло три місяці. А тепер ви приходите і вимагаєте грошей на «святковий стіл на Новий рік», бо у вас раптом виникли непередбачувані витрати. І ще й робите вигляд, що ми вам щось винні. — Сергію! — свекруха сплеснула руками, драматично відкинувши голову назад. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Ти чуєш цей тон. Я, може, останню скоринку хліба доїдаю, а твоя дружина мені рахунки виставляє за пару мішків гнилої бараболі

Чернігів у грудні зазвичай нагадує стару, добру казку: засніжений Вал, тихі вулички навколо П’ятницької церкви та вогні, що відбиваються у…

Z Oksana

Щоб ноги твоєї матері на моїй дачі більше не було! — промовила невістка, коли чоловік вийшов на терасу. — Я кажу це вперше і востаннє! Досить! Андрій ледь не зблід. — Олено, ти що, знову починаєш? Ти зараз це серйозно кажеш? — Я виглядаю як людина, яка жартує? — вона розтиснула кулак і показала йому залишки паперу. — Мені стало особливо «весело» саме в ту секунду, коли я зрозуміла, що твоя мати власноруч викинула моє насіння. Ті самі рідкісні італійські сорти лаванди та гірської арніки, які мені везли через три кордони. Ті, про які я мріяла три роки, щоб створити тут справжній райський сад. — Боже мій, Олено, ну ти як завжди — роздуваєш з мухи слона! — Андрій роздратовано махнув рукою. — Ну викинула випадково. Людина похилого віку, не розібралася. Купимо ми тобі те насіння, заїдемо в Івано-Франківську в садовий центр, там такого добра повно. — Не купимо, Андрію. Таких сортів немає в наших центрах. І справа навіть не в насінні. Справа в тому, що це були мої особисті речі! І головне питання: якого біса твоя мати взагалі робила в моїй закритій шафі у спальні

Червневий ранок у Яремче зазвичай починається з низького туману, який ледь торкається верхівок смерек, і далекого шуму Прута, що розбиває…

Z Oksana

Мамо! Де ви так довго були? — вигукнув Іван, зять. — Слухайте, там кран на кухні капає, я пробував покрутити, так він взагалі тепер не закривається. Довелося воду перекрити. І гроші закінчилися вчора. Замовите щось поїсти? Тетяна, донька, повільно пройшла на середину кімнати. — Я теж рада вас бачити, діти, — тихо сказала мати. — А тепер слухайте мене дуже уважно. У вас є три дні. — Три дні на що? — Оксана, донька, нарешті відірвалася від екрана і сіла. — Ти про що взагалі? — Щоб зібрати свої речі, всі до останньої шкарпетки, і знайти собі інше житло. У Млієві здається багато кімнат, он біля заводу є гуртожитки, або їдьте до батьків Івана. Мені абсолютно все одно куди. Оксана впустила телефон на диван. Її обличчя почало вкриватися червоними плямами. — Мамо! Ти що, з глузду з’їхала? Куди ми підемо? У нас немає заощаджень на оренду! Ти знаєш, які зараз ціни? — Це ваші проблеми, Оксано. У вас було два роки. За два роки можна було відкласти на перший внесок, якби ви не купували щомісяця нові гаджети та не замовляли дорогі обіди. Тепер час навчитися жити на те, що реально заробили. Збирайте манатки і геть

Того дня над Млієвом стояв вологий, липкий туман, який буває лише ранньої весни, коли земля вже прокинулася, але ще не…

Z Oksana

Ви що, замки змінили? — голос свекрухи затремтів від обурення. Ганна стояла по той бік дверей, зціпивши зуби. — Зараз відчиню, почекайте хвилину, — спокійно відповіла Ганна, хоча всередині все пекло. Вона повільно відсунула новий засув. На порозі стояли батьки її колишнього чоловіка. Усміхнені, захекані, з повними клунками домашньої городини. Марія Степанівна була в своїй улюбленій квітчастій хустці, а Степан Петрович витирав піт із чола, тримаючи в руках величезну сітку з картоплею. — А ми ось сюрпризом! — вигукнула Марія Степанівна, намагаючись одразу пройти в коридор, ледь не зачепивши Ганну плечем. — Напекли пирогів, сиру свіжого взяли, яєчок домашніх. Дітям вітаміни потрібні. Ганнусю, а що це з замком? Ледь руки не викрутила, поки намагалася відімкнути. Думала, може, заклинило щось? Степан Петрович мовчки затягнув сумки. Він завжди був людиною діла, менше говорив, більше робив. Але Ганна бачила, як він здивовано оглядає нові двері та нову фурнітуру. Його погляд був важким, але не злим, скоріше розгубленим. — Проходьте, — Ганна відступила, даючи дорогу. — Тільки ми не чекали гостей. У нас плани були на день

— Ви що, замки змінили? — голос свекрухи затремтів від обурення, коли ключ укотре безпорадно прокрутився в повітрі. Ганна стояла…

user2

Можеш збирати речі, бо мама тепер житиме тут, а тобі краще знайти інше місце, — спокійно сказав Степан, навіть не дивлячись мені в очі. Я так і заклякла з тарілкою в руках. У кухні було чути лише, як тонкою цівкою біжить вода з крана. Мені здалося, що я потрапила в якесь дивне кіно, де звук раптово зник, а слова чоловіка просто зависли в повітрі. — Ти зараз жартуєш? — нарешті витиснула я з себе, повільно повертаючись до нього. Степан стояв у дверях, розстібаючи куртку. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно повідомив про покупку хліба, а не про те, що виставляє мене з дому. — Я схожий на клоуна? — він пройшов до столу і сів на стілець. — Я все обдумав. Мамі важко самій. Їй потрібна увага, спокій і рідні люди поруч. А ми з тобою тільки сваримося останнім часом

— Можеш збирати речі, бо мама тепер житиме тут, а тобі краще знайти інше місце, — спокійно сказав Степан, навіть…

user2

Тетяно! Де гроші? — здивувався чоловік. — Куди вони ділися? Таню, ти карткою розраховувалася вчора? Дружина не піднімала очей від тарілки. — Де гроші? Тетяна на мить завагалася. У її погляді не було страху, швидше якась глуха втома. Вона ніби чекала на цей момент, як чекають на грозу в задушливий вечір. — Які гроші, Костю? — З картки! У четвер зайшов аванс — дванадцять тисяч. Там було ще трохи залишку. Зараз на рахунку вісімсот гривень. Де поділося одинадцять тисяч? Ну? — Костя поклав телефон на стіл, наче доказ злочину. — Я чекаю пояснень. Тетяна склала руки на колінах. Вона дивилася у вікно, де за деревами виднівся берег Дніпра. — Мамі на ліки перевела. І Владу трохи допомогла. — «Трохи» — це скільки? Пауза затягнулася. — Вісім тисяч. Костя відкинувся на спинку стільця. В голові почало гудіти. — Вісім тисяч гривень. Владу. Знову? — Він обіцяв віддати з першої зарплати. — Коли?! Коли він хоч раз щось віддав? — Костя почав підвищувати голос. — Скільки ти йому за цей рік «позичила»? Давай порахуємо

Канів навесні — це місто, яке тоне в зелені круч та ароматі квітучих садів. Костянтин потягнувся і з насолодою вдихнув…

Z Oksana

Тобі що, важко просто зайти в магазин і купити все необхідне, щоб я не червонів перед кумами? — Сергій навіть не відірвав погляду від телефона, розвалившись на дивані в самій білизні. Олена застигла посеред кімнати з праскою в руках. — Ти серйозно зараз це кажеш? — голос Олени затремтів. — Ти сидиш вдома вже понад пів року. У мене сьогодні аврал, я ледве встигаю очі нафарбувати, а ти просиш, щоб я після зміни тягла повні пакети продуктів для твоїх друзів? — Ну а що тут такого? — Сергій нарешті сів і невдоволено глянув на дружину. Його колись міцне тіло будівельника помітно розм’якло від неробства, а на обличчі з’явилася якась постійна маска образи на весь світ. — У хлопців сьогодні вихідний, вони хочуть посидіти, поговорити про справи. Я ж не можу їх порожньою водою пригощати. Розумієш, це зв’язки! Степан казав, що там на об’єкті може місце звільнитися. Мені треба виглядати солідно

— Тобі що, важко просто зайти в магазин і купити все необхідне, щоб я не червонів перед кумами? — Сергій…

user2

Знайомся, це Дмитро. Мій чоловік, — випалила свекруха невістці. — Ми вирішили, що йому немає сенсу витрачати дві години на дорогу з Черкас до Канева на об’єкт. Тому відсьогодні він житиме тут, з нами! Дмитро, високий, представний чоловік у добротному светрі, підвівся і простягнув руку. Його погляд був оцінюючим, наче він оглядав не просто квартиру, а майбутній будівельний майданчик. — Дуже приємно, Тетяно. Алла багато розповідала про вашу гостинність. Сподіваюся, ми станемо справжньою великою родиною. Тетяна автоматично потягнула поли свого халата, який раптом здався їй занадто легким і майже недоречним у присутності чужого чоловіка. — Добрий день, — ледь чутно промовила вона. Коли прийшов Іван, ситуація стала ще напруженішою. Дмитро по-господарськи поплескав його по плечу. — Ну що, синку, будемо тепер разом господарювати. Я бачив у тебе там інструменти не так лежать, завтра розберемося. Перші дні пройшли в стані тихого заціпеніння, але найважче на кухні було

Канів у травні — це не просто місто, це суцільний зелений океан. Коли сонце піднімається над Тарасовою горою, золоті відблиски…

Z Oksana

Коли я нарешті наважилася вийти у вітальню, там уже було повно людей. Стіл просто ломився від страв. Надія Петрівна сиділа на чолі столу в новій темно-синій сукні. Вона виглядала велично, поправляючи свою ідеальну укладку. — Ой, Надіє, яка ти красуня сьогодні! — вигукнула тітка Люда, та сама, з якою свекруха щойно говорила по телефону. — Тобі більше сорока й не даси. Справжня іменинниця! Свекруха скромно посміхнулася, але в очах спалахнув вогник задоволення. — Дякую, Людочко. Роки біжать, нічого не вдієш. Головне — щоб у хаті був лад, а діти були здорові та чесні з нами. Це найбільше щастя для матері. Я сіла поруч із Артемом. Він відразу відчув мою напругу, накрив мою долоню своєю. — Марино, ти чого така бліда? — тихо запитав він. — Перетомилася? Може, підеш трохи присядеш у кріслі? — Все добре, Артеме. Просто трохи душно, — збрехала я 

— А я взагалі не впевнена, що цей малий — наш? Бо він на Артема зовсім не схожий, — ці…

user2

Олено Вікторівно, нам треба поговорити. — Здрастуй, Кириле. Чай будеш? Чи відразу до справи? — хитро подивилася теща. — До справи! — зять сів на стілець. — Що ви зробили з рецептами? — Я? Нічого. Ти ж сам сказав: вони в сейфі. Ти все перевірив. — Ми робимо все за інструкцією! Грам у грам! Температура, час — усе збігається! Але воно тече! Воно не тримає форму! Смак якийсь дивний! — Може, руки не з того місця? — припустила я. — Чи просто досвіду нема? — Досить знущатися! — він стукнув долонею по столу. — Ви щось туди додавали! Я дивився записи з камер за минулий рік. Видно, як ви дістаєте банку з кишені й сиплете порошок у казан! Що це було?! Якась хімія?! — Це, Кириле, майстерність. Те, що не викладають на курсах маркетингу в Лондоні. І те, що неможливо вкрасти разом із паперами. — Скільки? — він дістав гаманець. — Скільки ви хочете за формулу

— Олено Вікторівно, ну зрозумійте ви, час диктує свої умови. Ринок змінився. Зараз людям не потрібні ваші держстандарти й «натуральне…

user2