Холод. Він не просто наповнював хату, він заполонив усе, осідав у старих меблях і застигав у тиші.
Іван Петрович прокинувся до світанку не від будильника, а від знайомого, настирливого почуття самотності.
Ліжко поряд було порожнім вже три роки, відколи не стало його дружини, Галини.
А минулого року поїхала й Оксана. Тоді, коли вона прощалася, обіцяла, що це ненадовго, що поїде на заробітки, що обов’язково повернеться і забере його з села.
— Тату, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Але тут немає майбутнього, немає роботи, немає чим допомогти. Я повернуся, обов’язково повернуся, — плакала вона на пероні, обіймаючи його так міцно, ніби востаннє.
Але рік минув, і обіцянка розчинилася в тисячах кілометрів і чужій мові.
Іван Петрович поволі підвівся. Щоденний ритуал був незмінний: затопити піч, закип’ятити чайник, перевірити старий лічильник.
Сьогоднішня пенсія, щойно отримана, лежала на столі акуратною купкою: 3700 гривень. Ці гроші мали розтягнутися на місяць: оплата світла, газові балони (піч уже не рятувала у сильні морози), аптека, і, якщо пощастить, трохи крупи.
Хліб він пекти сам уже не міг — сил не вистачало.
Він підійшов до єдиного кольорового предмета в його сірому житті — старого календаря.
Скільки ще триматися? Іван Петрович був звиклий до праці, але зараз кожна робота по господарству перетворювалася на справжній подвиг.
Колодязь, город, навіть банальне підметення хати вимагало зусиль, яких вже не було.
Серце погуркувало, як стара пральна машина, і недобре самопочуття стало його постійним супутником.
Він увімкнув старий, покритий пилом телевізор. Звідти лунали нескінченні новини та політичні суперечки, які не мали жодного відношення до його реальності.
Його реальність — це тріскуча деревина в печі, порожній глечик на підвіконні і довга, нескінченна тиша.
В селі людей з кожним роком було все менше, сусіди або роз’їхалися, або вже доживали свій вік у повній немочі.
Ніхто не просив про допомогу, бо знали: допомоги ніхто не дасть.
Іван Петрович, незважаючи на всю свою самотність, поки що тримався. Тримався заради єдиного — дзвінка доньки.
Звісно, він міг би продати дім. Але куди податися?
Він ніколи не жив у місті, не знав, як там, та й доньки не спішили батька кудись забирати.
Цей дім, хоч і холодний, був його фортецею, його останнім притулком.
Іван Петрович глибоко зітхнув, заварюючи собі чай.
Його думки вже линули до Німеччини, до його Оксани.
Дощ. Холодний, дрібний, вічний німецький дощ. Він стукав у вікно орендованої квартири в передмісті Дюссельдорфа, і цей стукіт завжди здавався Оксані докором.
Не таким, як у рідному селі, де дощ пахне мокрою землею, а чужим, відчуженим, що підкреслює її скрутне становище.
Оксана сиділа на кухні. Вона чекала дитину — це було і найбільше щастя, і найбільша проблема її нового життя.
Рік тому, коли вона тільки приїхала, все здавалося простим: знайти роботу, заробити, допомогти татові. Але реальність виявилася зовсім іншою.
Хорошу роботу без ідеальної мови та підтвердженого диплома знайти було майже неможливо.
Вона познайомилася з Андреасом — чоловіком, який працював звичайним техніком на невеликому заводі, німцем, який щиро закохався в неї з першого погляду.
Шлюб став її квитком у добре життя.
Проблема в тому, що Андреас заробляв не так багато, як мріяла Оксана.
Його зарплати ледве вистачало на оренду, страховку та їжу.
Вони не могли дозволити собі ані заощаджень, ані навіть повноцінного відпочинку.
А тепер, коли вона пішла у декрет, фінансове навантаження на Андреаса стало ще більшим.
«Люба, ти маєш розуміти, — говорив Андреас із притаманною німцям акуратністю, — тепер наша перша і єдина мета — дитина. Всі гроші йдуть на неї. Жодних зайвих витрат».
Оксана знала, що він має рацію.
Вона перебирала дитячі речі, подаровані знайомими, і відчувала подвійний смуток: радість від очікування сина і нестерпне почуття провини перед батьком.
Вона заробляла, коли могла, невеличкими підробітками — прибиранням у приватних будинках, але зараз це стало неможливо.
Тепер її єдиним джерелом доходу була невелика допомога від держави, яка покривала лише частину її витрат на вітаміни.
Сумління гнітило її, як важкий камінь.
Вона щодня думала про тата, про його згорблену спину, про холод у їхній хаті. 3700 гривень.
Вона переводила цю суму в євро, і виходило, що це навіть менше, ніж коштує її щотижнева закупівля продуктів.
Вона намагалася. Вона шукала роботу віддалено, хотіла пересилати хоча б 50 євро на місяць, але ці спроби завжди закінчувалися невдачею.
А про повернення і мови не могло бути.
По-перше, вона виходить заміж, будує сім’ю. По-друге, тут вона бачила своє добре майбутнє.
В Україні її чекав би лише безробіття, безперспективність і потреба тягнути тата на своїй шиї, не маючи навіть власного кутка.
«Мені не до тата, мені треба думати про дитину», — ця фраза, яку вона часто повторювала сама собі, була її щитом.
Штучним, непереконливим, але єдиним, що захищало її від смутку і почуттям провини перед татом.
Телефон задзвонив о сьомій вечора за німецьким часом. Це був його щотижневий дзвінок.
Оксана швидко підняла слухавку, намагаючись, щоб її голос звучав бадьоро і щасливо.
— Алло, тату! Привіт, рідний! Як ти там?
На тому кінці Іван Петрович намагався говорити тихо, щоб не видати задишки:
— Оксаночко, доню, привіт. Добре я. Як завжди. Щойно піч розтопив, гріюся. А ти як? Як твій Андреас?
— У нас все добре, тату. Андреас працює, я ось готую вечерю. Вже майже восьмий місяць, тату, живіт уже ого-го! — Вона намагалася розсмішити його, щоб відвернути від розмов про побут. — Ти навіть не уявляєш, як я чекаю нашого хлопчика.
— Уявляю, доню, уявляю. Я ж тебе чекав, — тихо сказав Іван, і в цій простоті звучала вся його туга. — А в нас тут похолодало. Іван із сусіднього двору вже два тижні не виходить. Напевно, знову прихворів.
Оксана стихла. Це був сигнал. Тато ніколи не скаржився прямо, але завжди розповідав про чужі проблеми, щоб вона зрозуміла його.
— Тату, ти ж дивись, грійся. Ти ж знаєш, як тобі треба берегтися.
— Так гріюся, доню. Тільки от світло дорожчає. І ті ліки, які ти мені написала, німецькі. Вони допомагають, дуже добре допомагають, але мені на місяць їх треба купити на півтори тисячі, а пенсія ж. Ну, ти знаєш.
Усередині Оксани все здригнулося. Її 3700. Це її рідний батько, і він не може дозволити собі в аптеку піти!
— Тату, ну що ж мені робити. Я так хотіла тобі вислати, але повір, у нас зараз така скрута. Андреас один працює. Він добрий, але він німець, тату, він звик рахувати кожен цент. А скоро ж дитина, розумієш? Ліжечко, візочок, памперси. Ти ж розумієш, що повернутися я не можу. Я ж тепер мати, я маю думати про сім’ю.
Вона відчувала, як її голос тремтить, але вперто говорила ці холодні слова. Це була її єдина лінія, якої трималася вона.
Якщо вона зараз скаже: «Я приїду», вона зруйнує своє тут життя і прирече дитину на бідність, адже одна заробити не зможе для всіх.
Іван мовчав. Довга пауза, під час якої було чути лише шум вітру.
— Розумію, доню. Розумію. Дитина — це найважливіше. Ти правильно робиш. Це ж життя, Оксанко. Не думай про мене. Якось дотягну. Головне, щоб ти була щаслива. І подарувала нам здорового онука.
— Тату, я тебе так люблю! Я обов’язково щось придумаю. Я ось трохи розберуся і вийду на роботу, і тоді.
— Не поспішай, дитино. Не поспішай, — перебив він лагідно, і Оксана зрозуміла, що він їй не вірить. Він просто змирився.
Розмова закінчилася, і Оксану накрила хвиля провини, така сильна, що вона ледь не розплкалася.
Їй було соромно за свою квартирну тісноту, за свій фінансовий стан, за свої виправдання.
Але вона знала: вона не збрехала. Вона справді була в не дуже доброму стані.
Іван Петрович поклав телефон. Він сів на стілець, відчуваючи, як йому важко дихається.
Те, що прописала йому в поліклініці, було не ефективним. Але півтори тисячі.
Це майже половина пенсії. Треба відмовитися від вугілля і топити лише дровами, які він сам може нарубати. Якщо зможе.
Одного ранку, коли він спускався до льоху за консервацією, він послизнувся на сходах і ледь не впав.
Він пролежав там день, доки не зміг поволі, сантиметр за сантиметром, вийти нагору.
Він не дзвонив Оксані. Він знав, що її дзвінок тільки стурбує, а приїхати вона не зможе.
Він почав жити за суворим розкладом: підйом, піч,, город (скільки вистачало сил).
Він відчував, як стає все важче, як погіршується пам’ять.
Але його розум був кристально чистим. Він розумів свою доньку. Розумів, що вона втекла не від нього, а від безнадії.
«Вона знайшла своє щастя. Вона буде матір’ю. І це найголовніше», — повторював він собі, як молитву.
Але вночі, коли місяць зазирав у вікно, він шепотів інші слова:
«Я б усе віддав, щоб просто побачити її. Просто обійняти. Просто знати, що вона тут, поруч».
Він згадав, як будував цю хату, як вони з дружиною Галею ростили тут Оксану, як у кожну дошку і цеглину було вкладено їхнє життя.
І тепер він тут один. Його фортеця перетворилася на холодну клітку.
Сусіди, звичайно, намагалися допомогти. Баба Параска приносила йому іноді свіжого молока, але вона сама була ледь вправна.
Сільський голова обіцяв привезти дров, але “забув”. Допомога була, але вона була такою ж епізодичною і мізерною, як і його пенсія.
Іван Петрович почав думати про будинок для літніх людей. Але йому було соромно.
Це означало визнати свою повну поразку, визнати, що донька не змогла або не захотіла його забрати.
А ще — це дорого. Його пенсії не вистачило б навіть на найгірший заклад.
Його останнім оплотом залишався дім. Старий, незручний, але його власний.
Тут він міг хоча б сам вирішувати все.
Стіни не гріли, але тримали його у власній реальності. Вони були його останнім свідком.
Оксана сиділа в стаціонарі. Вона вже стала мамою. Хлопчик. Назвали Данилом.
Він був маленьким, на диво спокійним і красивим.
Тримаючи його на руках, Оксана відчула таку всепоглинаючу любов, яку раніше не знала.
І ця любов вимагала всієї її уваги, всіх її сил, усіх її коштів.
Андреас, щасливий батько, приніс їй квіти і радісно повторював: «Моя сім’я, моя сім’я».
Оксана була щаслива. Але ця радість була постійно затьмарена однією думкою, одним образом — її тата, що сидить сам у холодній хаті.
Наступного дня після виписки вона зателефонувала йому, вперше за місяць.
— Тату! У нас Данило! Здоровий, красивий! Ти тепер дідусь!
Іван Петрович плакав у трубку. Щасливими, але надто далекими сльозами.
— Дякую, доню. Дякую. Я так радий. Я так чекав.
— Тату, я тобі фото надішлю. Він так схожий на Андреаса. — Вона говорила швидко, щоб не дати йому вставити жодного питання про її справи.
Але тато таки запитав:
— Оксаночко, як ти? Як тобі там? Ти сильно втомлюєшся?
— Тату, я. — вона на секунду запнулася, — я дуже втомилася. Дуже важко. Ти знаєш, тут все не так, як ми собі уявляли. Чоловік, звичайно, старається, але ми ледве кінці з кінцями зводимо. Грошей немає. Навіть на тобі ліки вислати не можу, вибач мені, рідненький.
Вона говорила чесно. Це не були виправдання, це була її реальність.
Їй не було чого продати, щоб допомогти йому. Їй не було куди повернутися, щоб доглядати його.
Її вибір був зроблений, і тепер він став бетонним блоком, який розділив їх.
— Тату, я тобі кажу чесно. Повернутися я не можу. Тут мій чоловік, моя дитина. Ми не виживемо там, тут хоч якась стабільність. Мені шкода тебе, тату. Мені дуже шкода, що ти там сам. Але що я можу вдіяти? Що? Я не знаю, тату. Я зовсім не знаю.
Слова вирвалися, як визнання своєї безпорадності. Вона чекала гніву, докору.
— Не плач, доню. Не плач. — Голос Івана став ще тихішим, ще більш зібраним. — Ти правильно вчинила. Ти подарувала нове життя. Бережи його. А я якось тут протримаюся. Не думай про мене. Це вже моє життя. Іди до сина.
Оксана поклала трубку. Вона дивилася на сплячого Данила, на його маленькі ручки, і сльози текли по її щоках.
Вона була матір’ю і дружиною. Вона виконала свій борг перед майбутнім.
Але вона зрадила своє минуле.
Вона розуміла: вона ніколи не зможе повернутися. Її дорога додому тепер була лише ілюзією.
Вона любила свого батька, вона сумувала за ним до болю. Але вона була від’єднана від нього своїм вибором і обставинами.
У неї не було грошей, щоб допомогти, і не було сміливості, щоб поступитися своїм новим життям.
Оксана не знає, що робити.
Їй залишається лише надсилати фотографії сина, ніби пропонуючи йому утіху: «Ось, тату, дивись. Це те, заради чого ти залишився сам. Це твоє продовження».
Іван Петрович тримав у тремтячих руках фотографію онука.
Він усміхався, але його очі були наповнені невимовною тугою.
Він залишився сам, у холодній хаті, зі своєю пенсією 3700 гривень, але з усвідомленням: його донька — у безпеці, в неї хороше життя. І це було його останнім і єдиним виправданням власної самотності.
Він не знає, що робити. Вона не знає, що робити зі своєю провиною. І між ними — сотні кілометрів, чужа країна та стіни, які розділяють не просто кімнати, а цілі світи.
Що тут можна вдіяти, щоб усім було добре? Невже тут вихід є?
Фото ілюстративне.
