— Мамо, ти серйозно? Я запрошення вже розіслала! Ресторан вимагає передоплату, а до весілля залишилося менше двох тижнів! Ти не можеш мене так підставити! — Голос Оксани дзвенів, як розбите скло, відбиваючись від стелі лікарняної палати. Вона стояла, як фурія, стискаючи тонкий клатч, наче він був єдиною опорою в цьому раптово зруйнованому світі.
Галина Іванівна, бліда та виснажена, лежала на лікарняному ліжку. Кожен її подих давався з зусиллям, а слова, які вона намагалася промовити, губилися в сухому кашлі. Вона щойно оговталася після інфаркту, який перенесла на ногах, навіть не підозрюючи про його справжню небезпеку. Її терміново госпіталізували, і зараз вона чекала на встановлення стентів. Фізичний біль був нестерпним, але незрівнянно гіршим був емоційний біль, завданий рідною донькою.
— Доню, я… я справді не можу. Лікарі… Лікарі сказали, що я не можу підніматися. І гроші… всі заощадження, які я відкладала на твій банкет, тепер підуть на лікування. Ти ж розумієш…
— Ні, я не розумію! — Обличчя Оксани, ще недавно сяюче від щасливих весільних мрій, спотворилося від обурення. Вона розвернулася і, мов вихор, вилетіла з палати, залишивши по собі лише стійкий аромат дорогих парфумів та відчуття тотального спустошення. Її обурення було щирим: її ідеальна картинка «весілля року» розсипалася, а вона сама, «донечка-сонечко», вперше за життя отримала відмову.
Галина Іванівна заплющила очі, відчуваючи, як серце стискається від нового, гострішого болю. Це була не просто образа. Це було гірке усвідомлення: вона виростила егоїстку.
«У вас є ще родичі, які могли б забезпечити догляд?» — запитав молодий кардіолог, який зайшов після відходу Оксани.
«Так… старша донька, Ярина. Вона мешкає у Львові, а ми в Києві. Ми не дуже близькі, але… вона самостійна, завжди була такою. Думаю, вона зможе допомогти молодшій з весіллям…» — Галина Іванівна все ще намагалася виправдати Оксану, перекладаючи відповідальність за свято на старшу доньку.
Лікар зітхнув, дивлячись на жінку з майже батьківською жалістю. «Галино Іванівно, вашій старшій доньці, безумовно, треба подзвонити. Але не для того, щоб вона займалася весіллям. Найближчі місяці допомога потрібна буде вам. Встановлення трьох стентів — це серйозне втручання. Вам необхідна жорстка реабілітація, повний спокій, дієта і цілодобовий догляд. Ви розумієте? Ви будете прикуті до ліжка деякий час. Вам потрібна доглядальниця, а краще — хтось із рідних, хто не дозволить вам нервувати».
«Я розумію», — тихо прошепотіла Галина Іванівна, відвертаючи погляд. Вона розуміла. Звісно, вона все розуміла. І розуміла, що Оксана цього ніколи не зрозуміє. Треба було дзвонити Ярині.
Тим часом Оксана, задихаючись від образи, сіла в таксі. Її пальці швидко знайшли номер сестри. Ярина завжди була резервним планом — фінансовою подушкою, готовою вислухати скарги та надати «братську» допомогу.
Оксана була молодша за Ярину на сім років. З самого народження вона була «сонечком», «квіточкою», «особливою дитиною». Ярина ж була просто старшою донькою: «Ти вже доросла, Ярино, впораєшся сама», «Поступися, ти ж розумніша, Ярино». Це не було злісним нехтуванням, а скоріше, небажанням матері прикладати зусилля до виховання самостійної дитини, коли є молодша, яка потребує постійної уваги та захоплення.
Так і жили. Ярина швидко стала самостійною, вступила до Львівської політехніки, працювала офіціанткою і репетитором, щоб оплатити оренду та навчання, а потім, закінчивши університет, осіла у Львові. Вона працювала економістом у великій ІТ-компанії, купила у кредит невелику, але свою, квартиру. Вона збудувала собі життя, в якому не було місця постійним драмам і потребам молодшої сестри. Але дзвінки надходили регулярно.
— Алло, сестричко? Привіт! — Оксанине привітання було приторно-солодким, що одразу насторожило Ярину.
— Так, привіт, — Ярина, одягнувши гарнітуру, продовжувала працювати над фінансовим звітом. Їй справді не було коли.
— У мене весілля, ти ж знаєш. Загалом, потрібні гроші на сукню, туфлі, зачіску, макіяж і всю цю красу. Ти коли зможеш перекинути? Бажано сьогодні.
У слухавці повисла тягуча пауза. Ярина відклала ручку.
— Хіба я обіцяла тобі фінансувати весільний образ? — голос Ярини був спокійним і рівним, як лінія горизонту.
— Ну… — знітилася Оксана. — Я думала, це само собою зрозуміло. Ти ж моя сестра. Ти успішна. Хто, як не ти, має мені допомогти? Це ж мій єдиний і неповторний день!
— Я планувала подарувати подарунок, як і всі гості. Дорогий, але подарунок. Я ж тобі говорила, я вклалася в іпотеку. Мені зараз кожен місяць на рахунку, я не маю вільних 50 тисяч гривень на твою дизайнерську сукню, Оксано.
— Та я це чула! До кінця життя цим хизуватимешся? Квартир може бути багато! А весілля лише один раз! Зрештою, це не мої проблеми, де ти шукатимеш гроші. Ти старша, ти маєш допомагати! Завжди!
— Оксано, мені здається, що тобі взагалі рано заміж, якщо ти досі живеш у фантазіях, що тобі хтось і щось винен. Твій наречений Максим де? Чому він не оплачує ваші спільні витрати?
— Я не хочу бути старою дівою, як ти! — випалила Оксана. Образа на відмову змішалася зі старими дитячими комплексами та заздрістю до успіху сестри. Вона завжди вважала, що фінанси Ярині впали з неба, а не були результатом її титанічної праці.
— Ясно. Ну, тоді нехай твій Максим і оплачує весілля. Це його відповідальність, як майбутнього чоловіка, — Ярина вже хотіла скинути виклик, але слова Оксани пролунали, мов постріл.
— Нічого святого у вас із матір’ю немає! Тільки й робите, що псуєте мені життя! Одна — своєю заздрістю та скнарістю, друга — своїми болячками, через які вона не дасть мені грошей! Ненавиджу!
«А що сталося з мамою?» — серце Ярини пропустило удар. Вона відчула, як її професійний спокій миттєво зникає.
— Якщо цікаво, сама їй дзвони! — прошипіла Оксана і скинула виклик, кинувши телефон на сидіння.
Ярина одразу ж набрала номер матері. Хоча стосунки між ними були натягнутими, вона любила Галину Іванівну, і новина про її хворобу, сказана в такій злій манері, викликала справжній страх.
Галина Іванівна відповіла. Голос був слабкий, але вона не стала приховувати: «У понеділок мені ставлять стенти. Був інфаркт, який я перенесла на ногах. Все було дуже погано».
Ярина задихнулася. Вона не знайшла слів. Руки затремтіли, а цифри звіту на екрані злилися в один суцільний потік.
— Мамо, як же так?! — ледве вимовила вона.
— Так вийшло… — прошепотіла Галина Іванівна.
Ярина того ж дня купила квиток на нічний потяг, відпросилася на тиждень за свій рахунок і поїхала до Києва. Вона не знала, що робитиме далі, але залишити матір у такому стані вона не могла. Її обов’язок, який завжди стояв вище за образу, кликав її.
Операція пройшла успішно, але час був небезпечний. Ярина молилася, стоячи біля дверей операційної. Коли вийшов кардіолог, він детально пояснив: стенти стоять, але тепер пацієнтці необхідний ідеальний спокій, суворий догляд, абсолютна відсутність стресів, жорстка дієта і нагляд.
— Жодних навантажень, жодного алкоголю чи свят. Ваша мама ще погуляє на весіллі, але не найближчим часом, — обнадіяв лікар.
— Я сподіваюся, що сестра перенесе весілля, — сказала Ярина, зціпивши зуби. Вона відклала усі справи, приїхала, зняла платну палату, щоб бути з матір’ю цілодобово. А Оксана не подзвонила жодного разу, щоб дізнатися, як минула операція.
Ярина уважно записала всі рекомендації, склала графік прийому ліків. Потім сіла на диван у коридорі, взяла до рук телефон і зателефонувала сестрі. Вона не збиралася чекати, поки у тієї прокинеться совість, якої, як вона починала розуміти, там, мабуть, і не було.
— Оксано, маму прооперували. Три стенти. Це було дуже серйозно. Я приїхала, але сама не впораюся. Їй потрібна цілодобова увага та спокій. Найближчого місяця ми обидві маємо бути тут. Поговори з Максимом. Потрібно перенести дату.
— Стривай! Досить тараторити! — Оксана відповіла роздратовано, наче Ярина перервала її важливу справу. — Ти хочеш, щоб я скасувала весілля?! Ти з глузду з’їхала?
— Скасовувати не треба. Просто перенеси на кілька місяців. Це питання життя і смерті, Оксано.
— Ярино… у мене через два тижні урочиста подія. Репетиції макіяжу, обдзвонювання гостей, примірки сукні — нічого не встигаю. До того ж, мені треба десь знайти грошей! Ти мені не дала жодної копійки! І мама грошей не дасть, бо вона вирішила, що їй платна медицина важливіша, ніж весілля доньки!
— А тобі що важливіше? Мішура, сукня і банкет? Чи життя рідної матері?!
— А моє? — раптом розлютилася Оксана. — Моє життя і моє щастя — неважливе?! Я не скасую весілля. І не дозволю нікому її зіпсувати! Навіть якщо ви не дасте грошей, я їх знайду! Ти просто заздриш, що мама завжди любила мене більше, і що моє особисте життя складається краще! Все, не дзвони мені більше. Я не маю сестри. Померла разом із надією на підтримку.
Ярина довго дивилася у вікно лікарняного коридору. Перед очима пропливли спогади: молодша сестра завжди була розпещеною, завжди отримувала найкраще. Але такої бездушної байдужості від рідної крові вона уявити не могла. Ярина вимкнула телефон і вирішила зосередитися на єдиній людині, яка цього потребувала: матері.
Оксана тим часом не втрачала часу. Вона плакала від досади, не шкодуючи матір, а шкодуючи себе. Їй було шкода себе, “покинуту” і “ображену” на порозі головного свята. І тоді вона зважилася на відчайдушний крок: піти до тих, хто точно не відмовить — до батьків нареченого.
Оксана поїхала до заміського будинку Максима. Її зустріли привітно. За великим дубовим столом сиділи майбутній чоловік, його мати та батько, обговорюючи фінальний кошторис.
«Оксано, ми обговорювали кошторис, і я дивилася список гостей. З твого боку буде 30 людей, і хоча це менше, ніж з нашого, спочатку передбачалося, що сім’я нареченої також бере участь у витратах, — сказала пані Людмила, мати Максима. — Ми оплачуємо банкет, декор, ведучого. Але сукня та образ — справа нареченої. Особливо якщо кошторис на це виріс у два рази».
Оксана опустила очі, намагаючись виглядати максимально невинною. «Так, я вибрала іншу сукню. Найдорожчу. Річ у тому, що в першій одружувалася моя найкраща подруга, і вона сказала, що я її копіюю. Мені довелося терміново шукати інший фасон, який виявився значно дорожчим. І зачіска до нього потрібна складніша, прості локони не підійдуть».
— Я не проти, — зморщив лоба Ігор Петрович, батько Максима. — Але ж ти сама збираєшся щось вкласти? Чи тільки нам доводиться віддуватися за весь бік нареченої? — запитав він ніби жартома, але питання було цілком конкретним.
Оксана відчула, що це її зоряний час. Вона примружила очі, наповнивши їх сльозами.
— Я просила допомоги у найближчих, але… не вийшло. Знаєте, я завжди була в сім’ї молодшою, нелюбою… Мама обіцяла дати грошей, але тепер передумала. Їй захотілося робити якісь «процедури»… я нічого не розумію. Мені здається, це просто відмазка, щоб не давати грошей. Я звернулася до сестри Ярини, але вона сказала, що весілля — це марна трата, і вона краще вкладеться у свою іпотеку. Вони навіть йти не хочуть на весілля. Мені так гірко знати, що я, по суті, вигнанець у власній родині, — Оксана демонстративно схлипнула, і Максим, який був м’яким і довірливим, почав її заспокоювати.
«М-да… дивно, звичайно, — пробурмотів Ігор Петрович, розмірковуючи вголос. — Начебто сім’я нормальна. А в такий момент…»
«Я не скаржуся. Ні. Головне, щоб ми з Максимом були разом! Якщо доведеться, я заміж піду ось у цій сукні!» — Оксана підвела на нареченого очі, повні обожнювання.
«Ні, наречена має бути в білому», — відразу ж сказала Людмила, розчулена. — «Добре, подумаємо, що робити. Часу мало лишилося. Ми допоможемо».
Оксана посміхнулася і поїхала додому. Скоро вона стане господаркою нової квартири в центрі, подарованої батьками Максима. Їй не доведеться думати про мамину двокімнатну квартиру, яка належала не тільки їй, а й Ярині. З чого взагалі Ярина має бути спадкоємицею? Вона ж купила собі своє житло! Замість того, щоб допомогти сестрі у такий важливий момент!
Ярина тим часом сиділа біля ліжка матері. Галину Іванівну перевели до палати, все було відносно непогано, окрім одного: вона була дуже пригнічена.
— Оксана дзвонила? — запитала Галина Іванівна, ледь оговтавшись.
— Так, — збрехала Ярина. Вона не хотіла додаткових стресів для матері. — Все гаразд. Але вона дуже зайнята весільними клопотами.
— Я хотіла запитати… Адже в тебе є гроші? Може, хоч на щось їй даси?
— Мамо, — Ярина подивилася їй у вічі. — Я вважаю, що не час влаштовувати бенкет під час чуми. Вона не розуміє, що з тобою.
Галина Іванівна промовчала. Вона зрозуміла. Їй стало соромно.
Через два дні Оксана, як ні в чому не бувало, надіслала голосове повідомлення:
«Весілля дуже скоро. Ви з мамою прийдете? Чи ти сама прийдеш? Мені потрібно достеменно знати за кількістю гостей. Нарешті є гроші, я все вирішила».
Ярина відповіла коротким текстовим повідомленням:
«Ми не прийдемо. Я доглядаю маму. Вона після операції. Зараз не до свят. Допомога їй потрібна більше, ніж тобі на сукню».
Відповіді не було. Доки Ярині не зателефонував Максим. Звідки він дізнався її номер, було загадкою, але він, мабуть, знайшов його у старих контактах Оксани.
— Ярино, привіт! Я не заберу багато часу, але прошу, вислухай мене. Це важливо.
— Так, слухаю.
— Відповідай, будь ласка, чесно, чому ви з мамою не хочете привітати нас з Оксаною в такий важливий день? Я можу зрозуміти, що ви не надто близькі, але навіть троюрідні тітки приїжджають, щоб віддати шану молодим. Невже ви настільки ненавидите Оксану? Вона каже, що ви з нею не спілкуєтеся через заздрість.
Ярина глибоко зітхнула, збираючись із силами. Вона відчула гострий присмак несправедливості.
— Максиме, шану віддають тим, хто цього вартий. Це перше. А друге, я взагалі не вважаю, що доречно святкувати весілля, доки в твоїй родині лихоліття. Але здається, лихоліття настало лише для нас із мамою. Оксана не дозволяє, щоб її плани руйнувалися, навіть якщо це питання життя матері.
— Якщо річ у грошах, то ми вже все оплатили, — сухо сказав Максим.
— Ні, справа не в грошах. Справа в тому, що Галина Іванівна не може фізично бути на цьому весіллі. Вона лежить у кардіології, після інфаркту. Їй поставили три стенти, вона проходить реабілітацію. Тобі Оксана не казала? — Ярина не була здивована. — Я з мамою цілодобово, мені дозволили ночувати у платній палаті.
— Що? Оксана мені взагалі нічого не сказала про це. Вона говорила, що мама просто «робить якісь процедури», щоб уникнути витрат на весілля.
— Запитай у неї чому.
— Так, я зрозумів. Вибач за мій тон та претензії. Я бачив ситуацію під іншим кутом.
— Ми часто бачимо чужими очима. Головне — вчасно відкрити свої.
Увечері Оксана з Максимом мала серйозну розмову. Вони сиділи у вітальні його батьківської квартири, де планували жити.
— Чому ти збрехала? Ти сказала, що твоя сім’я просто не хоче допомагати. Ти навіть не згадала, що мати у реанімації, — голос Максима був тихий, але сповнений сталевої твердості.
— А що мені казати?! Через них я маю все скасувати?! — Оксана не здавалася. Вона почала істерично кричати. — Це МІЙ день! Моє життя! Я не хочу бути черговою жертвою! Вони ніколи мене не любили! Від них все одно немає жодної користі, так нехай і не приходять на моє весілля!
— Це не жертва. Це людяність. Як взагалі можна обговорювати сукню, дорожчу за тисячу доларів, поки твоя мати у лікарні після інфаркту?! Якби моя мама захворіла, я переніс би весілля хоч на рік!
— Ти мамин синочок. Ось і все. Тобі ніколи не зрозуміти, як це, коли тебе знецінюють.
— А ти — егоїстка, Оксано. Я не одружуся з жінкою, яка не вміє відчувати. Яка здатна так знецінити сімейні цінності та людське життя. Мені страшно думати, як ти ставитимешся до мене, якщо я колись заважатиму твоїм планам, або того гірше — серйозно захворію.
Після цієї розмови, яка переросла у скандал, весілля скасували. Батьки Максима повністю підтримали рішення сина. Вони бачили, що Оксана не просто розпещена, вона позбавлена емпатії. Вони втратили частину внесених авансів, але, як сумно жартували між собою, «заплатили за безцінний досвід».
Оксана ж, злиючись і ридаючи, розіслала всім гостям гнівне повідомлення:
«Весілля не буде. Моя сім’я зруйнувала мою мрію. Заздрість — страшна штука, а моя сестра та мати саме такі».
У відповідь майже ніхто нічого не надіслав. Багато хто знав про операцію Галини Іванівни і дивувався, як сама Оксана могла говорити такі речі, звинувачуючи хворих людей у власних невдачах. Соціальний осуд був для неї несподіваним і гірким. Вона залишилася одна у своїй київській квартирі, з нерозпакованою сукнею, яка була їй дорожчою за рідних.
У день весілля, яке не відбулося, Ярина сиділа біля маминого ліжка. Галина Іванівна вже вставала і робила короткі прогулянки коридором.
— Як там Оксана? — запитала мама. — Дзвонила?
— Ні. Вона надто ображена на нас, — знизала плечима Ярина. — Вона звинуватила нас у заздрості перед усіма гостями.
— Може, потім усе налагодиться? Вона ж залишилася без Максима… і без його квартири.
— Можливо. Зрештою, їй треба десь жити.
— Я розміняю квартиру на дві… Нехай живе самотужки, — сказала Галина Іванівна тихо. Вона вперше у житті прийняла рішення, виходячи не з бажання догодити молодшій, а з необхідності встановити здорові межі. — А ти, Ярино…
— А я сама, мамо. Я доросла, ти ж знаєш. — відповіла Ярина, посміхаючись. У неї була своя іпотека, робота, догляд за матір’ю та зразкове розуміння подальшого життя, яке вона будувала власними руками. Напевно, так краще, ніж жити у фантазіях та за чужий рахунок. Ярина нарешті відчула не гіркоту, а полегшення. Вона врятувала матір і врятувала себе від токсичного обов’язку. Хто знає, може, це був найкращий подарунок на її неіснуюче весілля.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
