Осінній Рим у жовтні зовсім не схожий на той, який малюють у красивих журналах. Небо вже третій день поспіль висіло низьке, блякле, немов випрана без порошку стара сорочка. З самого ранку мжичив дрібний, надокучливий дощ. Він не змивав пилюку з бруківки, а лише розмазував її тонким слизьким шаром.

Оксана стояла біля вікна крихітної найманої кімнати на мансардному поверсі старого будинку в районі Тібуртіна. Вона повільно крутила в пальцях порцелянову чашку з холодним чорним чаєм. Чай давно охолов, утворивши на поверхні ледь помітну плівку, але жінка навіть не помічала цього. Її погляд застиг десь на темних черепичних дахах сусідніх кам’яниць, де зграя мокрих голубів ховалася від негоди під широкими карнизами.

Їй було п’ятдесят шість. Тіло щовечора нагадувало про кожен прожитий рік: нили суглоби в колінах, перехоплювало поперек після важкої зміни, а руки, колись ніжні й гладенькі, стали сухими, з загрубілою шкірою на пальцях, яку вже не міг пом’якшити жоден дорогий італійський крем. Рівно тринадцять років тому вона зійшла на римському пероні з однією пошарпаною сумкою, у якій лежали дві змінні блузи, старий теплий плащ і повна торба страху перед невідомим світом.

Тринадцять років життя спливли між робочими змінами, прибиранням у квартирах заможних синьйор, доглядом за старенькими людьми, приготуванням їжі за чужими смаками й тихими вечорами на вузькому ліжку. Вона приїхала сюди не за розкішшю чи красивим італійським сонцем. Усі ці довгі, монотонні роки Оксана жила однією єдиною думкою — допомогти родині. Щоб чоловік мав під рукою копійку, щоб сини не поневірялися по кутках, щоб усе в них у селі було зроблене добротно, по-людськи, так, як має бути у порядних господарів.

І все наче йшло саме так. Щомісяця, як за розкладом, конверти з грошима летіли додому через водіїв передач. Спершу підняли стіни для старшого сина, Андрія. Потім накрили дах молодшому, Василеві. Поставили сучасні паркани, провели газ, виклали подвір’я тротуарною плиткою. Оксана в Римі рахувала кожен цент, брала дешеві макарони в дисконті, купувала яблука з вечірньою знижкою і жодного разу за всі тринадцять років не дозволила собі посидіти у звичайній кав’ярні за столиком просто так, для власного задоволення. Вона тішила себе тим, що вдома в неї є надійний тил, затишна хата, сини на власних подвір’ях і чоловік Петро, який усе береже, косить траву біля воріт та чекає на її остаточне повернення.

Аж поки не настав учорашній четвер.

У свій вихідний Оксана вирушила на станцію метро, щоб передати знайомим водіям пакунок із кавою та теплими светрами для онуків. День був сирий, людей під переходом зібралося чимало. Всі стояли купками, говорили стишено, ділилися новинами з дому, рахували дні до відпусток. Оксана вже збиралася повертатися до зупинки автобуса, коли хтось несподівано шарпнув її за рукав куртки.

— Оксано? Господи, невже це ти? — пролунав дзвінкий, знайомий голос із виразним поліським акцентом.

Оксана обернулася й завмерла від несподіванки. Перед нею стояла Галина, їхня сусідка через три хати. Галина була трохи молодша, кругловида, з рухливими очима, які завжди все помічали швидше за інших. Вона тримала в руках велику спортивну сумку і помітно переминалася з ноги на ногу від прохолодного вітру.

— Галю? Ти звідки тут узялася? — щиро здивувалася Оксана, відчувши в грудях теплий клубок радості від зустрічі з односельчанкою. Вона зробила крок уперед і міцно обняла жінку. — Я й не знала, що ти збираєшся на заробітки.

— Та ось, приїхала на два-три місяці, племінниця знайшла підміну в однієї літньої пані біля моря, — заторохтіла Галина, поправляючи капюшон. — Сама знаєш, у селі зараз із копійкою сутужно, треба трохи підучитися жити по-європейськи. Стою тут, чекаю, поки мене зустрінуть. А ти якою долею тут?

— Та передачу хлопцям передавала, светри для малих купила, кави доброї, прального порошку, — усміхнулася Оксана, ховаючи змерзлі пальці в кишені. — Як там наші? Що в селі чути? Листя вже облетіло? Як городи?

Галина раптом принишкла. Її погляд швидко ковзнув по обличчю Оксани, опустився на її прості розтоптані черевики, потім перебіг на перехожих і знову повернувся до очей сусідки. На круглому обличчі Галини з’явився вираз дивного збентеження, який буває у людей, коли вони несподівано ступають на тонку кригу.

— Городи як городи, викопали вже все, спалили бадилля, — протягнула Галина тихіше, втративши свій початковий запал. — Холодає потроху. Всі до зими готуються, дрова пиляють.

— А мій Петро як? Бачила його останнім часом? Бо ми хоч і зідзвонюємося раз на тиждень, але він у мене небалакучий, сам знаєш. «Усе добре, все в порядку», — оце й усі його розмови.

Галина подивилася на Оксану пильно, немов намагаючись вгадати якусь таємницю. Вона на мить прикусила губу, перехопила сумку в іншу руку і раптом тихо, майже пошепки спитала:

— Оксано… ти що, справді нічого не знаєш? Чи ти просто прикидаєшся, бо людей соромишся?

Оксана насупилася. Усередині щось тьохнуло, немов тонка струна обірвалася в темряві.

— Про що не знаю, Галю? Ти про що говориш?

Галина відвела очі, винувато знизала плечима й зітхнула так тяжко, ніби на неї звалили мішок цементу.

— Ой, лихо мені з моїм язиком… Я ж думала, що ви давно між собою все вирішили. Ну, що ви дорослі люди, що домовилися, як тепер житимете. Усі в селі думають, що ти в курсі й тобі просто байдуже, аби тільки гроші не пропали.

— Галю, не крути хвостом, кажи прямо! — голос Оксани мимоволі став різким, у горлі пересохло. — Що сталося з Петром? Він захворів? У лікарні? Чому мені діти мовчать?

— Та здоровий твій Петро, як віл, що йому зробиться, — пробурмотіла Галина, озираючись по боках, ніби боялася, що їх хтось почує на шумній римській вулиці. — Не захворів він. Жінку він собі привів, Оксано. Ще з весни в хаті живе. Та з сусіднього хутора, Надія, що на фермі колись обліковцем робила. Розлучена вона, діти дорослі десь у місті. Вона тепер у вас повна хазяйка: вікна перед Спасом попідмивала, шторки нові почепила, на городі розпоряджається. Щонеділі разом на базар у район їздять на вашій машині, за ручку тримаються, наче молодята. Люди бачать, язик за зубами не вдержиш.

Слова Галини падали важко, немов мокре каміння на дно глибокого колодязя. Оксана стояла посеред натовпу і відчувала, як земля під її ногами раптом стала хиткою, як гумовий матрац. Шум машин на трасі стих, крики італійців зникли, залишився тільки тонкий, нестерпний дзвін у вухах.

— Яка Надія?.. — видихнула вона, ледве рухаючи затерплими губами. — У якій хаті?.. У нашій?

— Ну а в якій же ще, Оксано? — Галина вже сама була не рада, що відкрила рота, її щоки густо почервоніли. — У твоїй хаті, звичайно. Петро всім каже, що ти вже назад не повернешся, що ти там в Італії своє життя влаштувала, а йому на старості літ теж треба хтось, аби чашку чаю подати та сорочку попрати. Ти мені вибач, ради Христа, що я тобі це ляпнула… Я клянуся, я думала, що ти сама погодилася на це, аби він тобі голови не морочив!

Оксана не пам’ятала, як попрощалася з Галиною. Не пам’ятала, як спустилася в підземку, як купувала квиток, як доїхала до своєї станції. Вона йшла вулицями пішки, під дощем, навіть не розкриваючи парасольки. Краплі стікали по щоках, змішуючись із гарячими, солоними сльозами, які душили її зсередини, перекриваючи дихання.

Тої ночі вона так і не лягла в ліжко. Вона просиділа на табуретці біля столу, обхопивши голову руками. Перед очима проносилося все її подружнє життя. Петро… Її Петро. Високий, плечистий, з упертим підборіддям і важким поглядом з-під густих брів. Колись вона закохалася в нього без тями, вийшла заміж зовсім юною, вірила кожному його слову. А потім, коли хлопці вже ходили до школи, стався перший удар. Петро почав затримуватися після роботи, пахнув чужими дешевими парфумами, а одного вечора Оксана на власні очі побачила, як він стояв біля клубу з молоденькою продавчинею з сільмагу.

Який же то був пекучий, випалюючий сором! Вона тоді місця собі не знаходила, їй здавалося, що кожен кущ у селі шепочеться їй у спину. А Петро плакав, падав на коліна, цілував її руки, клявся всіма святими, що то було затемнення, що це вперше й востаннє, що вона і діти — це все, що в нього є на білому світі. Вона простила. Але серце так і не зажило, воно нило й кровило щоразу, коли він затримувався хоч на пів години.

Саме тому, коли через пару років з’явилася нагода виїхати до Італії, Оксана схопилася за цей шанс обома руками. Їй хотілося втекти від того задушливого сорому, хотілося змінити обстановку, довести самій собі, що вона чогось варта. Вона думала: заробить грошей, допоможе синам, а відстань перевірить їхній шлюб і змусить Петра цінувати її ще більше. Перші роки він писав, дзвонив, бідкався, що без неї хата порожня, що він сумує і чекає. Потім розмови стали коротшими, перейшли на ділові рейки: «Гроші дійшли, ми з хлопцями купили цеглу», «Треба ще на шифер», «Треба на котел». Вона тішилася: працюють, будуються, діти при хатах будуть! А виявилося, що вона просто звільнила місце.

Найбільше Оксану пекло не за Петра. Від нього десь у глибині душі вона завжди чекала підніжки, пам’ятаючи ту стару рану. Найстрашнішим було інше — сини.

Андрій і Василь. Її хлопчики, її кровинки. Вона пам’ятала кожен їхній дитячий синець, кожну збиту колінку. Скільки ночей вона не спала біля їхніх ліжок, коли вони хворіли на запалення легень! Скільки разів тут, у Римі, падала від втоми після важкого робочого дня, але не дозволяла собі поскаржитися, бо знала: Василеві треба заплатити за навчання, а Андрієві треба пластикові вікна поставити. Вона висилала все до останньої копійки, залишаючи собі лише на хліб, сир і дешеву каву.

І тепер вони знали. Вони жили на одній вулиці з батьком. Хати стояли так близько, що з городу Василя було видно подвір’я батьківської садиби. Вони бачили чужу жінку в її кухні. Вони пили чай, заварений руками тієї Надії. Вони бачили, як вона ходить по хаті, витрушує килими, куплені за материнські гроші, спить на її ліжку. І жоден, жоден із них не набрав матір, не сказав: «Мамо, повертайся, у нас біда». Вони просто мовчали.

Годинник на стіні показував восьму ранку, коли Оксана нарешті підійшла до тумбочки і взяла телефон. Пальці ледь помітно тремтіли. Вона набрала номер старшого сина, Андрія.

Пішли довгі, розмірені гудки. Серце жінки гупало в ребра, наче хотіло вирватися на волю. На четвертому гудку слухавку зняли.

— Алло, мамо? Привіт, — пролунав спокійний, бадьорий голос Андрія. На задньому плані чувся гавкіт собаки і шум якогось верстата.

— Андрійку, синку… Доброго ранку, — Оксана щосили намагалася тримати голос рівним, ковтаючи клубок у горлі. — Ти не зайнятий? Можеш говорити?

— Та можу, мам. Ось біля гаража дошку шліфую, хочу поличку в майстерню зробити. У тебе все добре? Чого так рано?

— Та все добре, синку… Просто почути вас захотіла. Як Оксана твоя? Як діти?

— Та все по-старому. Малі в школі, жінка на роботі. Осінь у нас повним ходом, листя кругом повно, холодно стало. Ти як там, тримаєшся? Спина не болить?

Оксана міцніше стиснула слухавку.

— Тримаюся потроху, синку. А як там батько? Ви бачилися з ним останнім часом? Що він робить?

У слухавці на коротку мить зависла тиша. Така коротка, що звичайна людина її б і не помітила, але для матері вона прозвучала як постріл. Проте голос Андрія знову зазвучав абсолютно рівно:

— Бачилися вчора ввечері, звичайно. Заходив він до мене, чай пили, про дрова говорили. Та що йому робиться, мамо? Живий, здоровий, по хазяйству крутиться. До зими готується, як і всі. Усе в нього в порядку.

— Усе в порядку, кажеш?.. — перепитала Оксана, відчуваючи, як очі знову наповнюються гарячою вологою. — І нічого нового в нього немає?

— Та що в селі може бути нового, мамо? — з ледь помітним роздратуванням відмахнувся син. — Кожен день одне й те саме: робота, хата, город. Ти краще скажи, коли перевізник буде їхати? Бо нам із Василем треба трохи підсобити, ми хочемо на подвір’я ще трохи гравію завезти, поки дощі сильні не почалися.

Оксана заплющила очі. Їй здалося, що син ударив її наотмаш. Жодного натяку. Жодного тремтіння в голосі. Батько — поруч, батько авторитет, із батьком треба тримати мир, бо він тут, на місці. А мати далеко, за дві тисячі кілометрів, мати просто присилає гроші і питає про здоров’я.

— Я зрозуміла тебе, Андрійку, — стиха мовила вона. — Перевізник буде наступного тижня. Я подзвоню пізніше.

— Давай, мамо, бережи себе, не перевтомлюйся там, — кинув він і відключився.

Оксана повільно опустила телефон на стіл. Вона посиділа кілька хвилин у цілковитій тиші, слухаючи стукіт власного серця. Потім набрала молодшого, Василя. Василь завжди був м’якшим, більше тягнувся до неї в дитинстві, довіряв свої таємниці.

— Мамочко, привіт! — відгукнувся Василь. Він явно був за кермом, гудів мотор машини.

— Васильку, сину, ти їдеш кудись?

— Та в райцентр мотнувся по запчастини до трактора. Ти як? Щось трапилося, що ти посеред робочого дня дзвониш?

— Нічого не трапилося, синку. Просто… скучила за вами. Давно не бачилися. Скажи мені, Василю, а ти до батька часто заходиш?

— Та заходжу, мамо, майже щодня бачимося. Він он учора допомагав мені причіп відремонтувати.

— І як він там сам у тій великій хаті? Не сумує? Не важко йому одному поратися?

Василь помовчав довше, ніж старший брат. У слухавці було чути лише рівне гудіння мотора та клацання поворотника. Коли він заговорив, у його голосі з’явилася якась напруженість, дитяча ніяковість:

— Мамо… ну чого ти починаєш? Батько дорослий мужик, сам собі дає раду. Ти ж знаєш, він не любить плакатися. Усе в нього нормально, є кому і борщу зварити, і в хаті підмести. Не переживай ти так за нього.

«Є кому й борщу зварити». Ці слова вирвалися в сина напівнесвідомо, але вони сказали Оксані все. Вони всі знали. Усі бачили. Усі звикли. Для них ця чужа Надія вже стала звичною частиною подвір’я, зручною деталлю побуту, яка знімала з них обов’язок доглядати за літнім батьком.

— Я зрозуміла, Василю. Їдь обережно, дивися на дорогу.

— Ага, мамо, па-па, увечері наберу!

Вона вимкнула дзвінок. Сліз уже не було. Замість сліз усередині оселилася важка, холодна, немов камінь, порожнеча. Найстрашніша зрада прийшла не від чоловіка, з яким вона ділила ліжко, а від тих, кого вона носила під серцем, кого вигодувала своїм молоком, заради кого позбавила себе нормального життя на цілих тринадцять років.

Залишався останній дзвінок. Той, якого вона боялася найбільше, але без якого вже не могла дихати.

Оксана знайшла в телефонній книзі контакт «Петро». Вона не міняла цей запис усі ці роки. Натиснула виклик.

Гудки тягнулися нескінченно довго. Раз, два, три, чотири… Вона вже подумала, що він не візьме, що скине, як раптом у слухавці почулося знайоме важке покашлювання.

— Алло, — пролунав глухий, трохи хрипкий голос Петра.

— Петре, доброго дня, — рівно сказала Оксана, дивлячись у вікно, де дощ продовжував сікти сіру римську бруківку.

— Доброго. Ти чого це посеред дня набираєш? Щось сталося? Гроші не відправила, чи що?

Оксана гірко посміхнулася куточками губ. Перше, про що він згадав — це гроші. Не спитав, чи здорова, не поцікавився, як справи на роботі.

— Ні, гроші на місці. Я щодо іншого дзвоню. Думаю ось, Петре, може, мені відпустку взяти? На пару тижнів, а може, й на місяць. Поки осінь, поки тепло ще в селі. Приїду, порядок у хаті наведемо, вікна помию, до зими все підготуємо разом. Скучила я за домом.

На тому кінці дроту запала мертва тиша. Оксана чула, як Петро важко видихнув повітря через ніс. Було чути, як скрипнули старі двері на веранді — напевно, вийшов із хати, щоб не говорити при комусь. Коли він нарешті заговорив, його голос був колючим, чужим, позбавленим будь-якого тепла:

— Та нащо тобі зараз їхати? Тільки гроші на квитки дурно палити. Квитки зараз дорогі, солярка піднялася, перевізники деруть три шкури. Сиди вже там, заробляй, поки робота є.

— Мені не шкода грошей на квиток, Петре, — повільно промовила вона, карбуючи кожне слово. — Я тринадцять років удома восени не була. Хочу свіжим повітрям подихати, яблук своїх поїсти. У власній хаті побути. Чи мені вже не можна до власної хати приїхати?

Петро роздратовано цокнув язиком.

— Та до чого тут «не можна»? Що ти дурниці городиш? Просто часи зараз такі, не до роз’їздів. У селі клопотів повно, роботи по горло, мені зараз не до гостей і не до святкувань. Я зайнятий цілими днями. Буде весна — тоді й подивимося. А зараз не вигадуй дурниць, сиди на місці.

«Не до гостей».

Це коротке, холодне слово вдарило її в саме серце сильніше за будь-яку лайку. Вона стала гостею. У своїй власній хаті, яку будувала разом із ним з першої цеглини ще в дев’яностих, де кожна фіранка, кожен килимок, кожна тарілка були куплені за її кровні, зароблені важкою працею гроші.

Оксана відчула, як десь глибоко всередині піднімається хвиля гарячої, колючої люті. Та лють спалила залишки жалю до себе, висушила сльози, змусила випрямити спину.

— А чого ж це тобі не до гостей, Петре? — спитала вона тихо, але так виразно, що голос задзвенів металом. — Може, тому, що хата вже не порожня? Може, тому, що господиня нова на моєму ліжку спить, а я під ногами плутатися буду?

У слухавці запала така тиша, що стало чути, як цвіркун цвіркоче десь біля їхнього ґанку. Петро мовчав довго. Він не став виправдовуватися. Не став кричати. Не став нічого заперечувати. Він лише хрипко, з неприкритою злістю видихнув:

— Хто тобі наляпав? Галька, чи що? Бачив я, як вона крутилася… Язиката курка, нічого людям робити, тільки чужі кістки мити.

— Не має значення, хто сказав, Петре, — Оксана говорила спокійно, і цей власний спокій лякав її саму. — Значить, правда? Живеш із Надією? У моїй хаті? При живій дружині, при дорослих синах?

— А що мені залишалося робити?! — раптом зірвався на крик Петро, вихлюпуючи на неї все те, що накопичувалося роками. — Скільки можна жити соломим вдівцем?! Тебе немає тринадцять років! Тринадцять! Ти там сидиш у своїй Італії, тобі тільки гроші в голові! А мені хто сорочку випере? Хто миску гарячого супу на стіл поставить, коли я з поля приходжу втомлений і брудний? Я чоловік, мені жива людина поруч потрібна, а не твої пачки євро раз на місяць! Ти сама поїхала, тебе ніхто силою туди не пхав!

— Я поїхала, бо ти тоді мені в душу плюнув! — перебила вона його, відчуваючи, як закипає кров. — Я поїхала, щоб хлопців на ноги поставити! Щоб вони хати мали, щоб ти не гнув спину на панщині за копійки! Ти ж кожну копійку брав, Петре! Ні разу не сказав: «Оксано, вертайся, ми проживемо без твоїх грошей, я сам упораюся». Ти тільки списки писав, що ще треба купити! Паркан тобі треба було новий, щоб перед сусідами хвалитися! Машину тобі треба було, бо пішки ходити соромно! І сини… Вони ж усе знали, Петре. Ти їх навчив матері брехати?

— Не чіпай хлопців! — огризнувся чоловік. — Вони дорослі люди, у них свій розум є. Вони розуміють, що життя на місці не стоїть. Вони бачать, як мені було важко самому. Надія — хороша жінка, роботяща, хазяйновита. Вона коло мене ходить, догляне на старість. А ти… ти вже чужа тут, Оксано. Ти сама собі це життя вибрала. Хочеш приїжджати — приїжджай. Ніхто тебе палицею не гонить. Тільки знай: хату я ділити не буду, і людей смішити на все село криками та скандалами теж не дозволю. Будемо жити як чужі, або повертайся назад до своїх синьйорів.

Він сам натиснув відбій. Короткі гудки пішли в слухавку, сухі й байдужі, немов удари молотка по кришці труни.

Оксана повільно прибрала телефон від вуха.

У кімнаті знову стало тихо. За вікном римський дощ перейшов у тонку сіру мряку, яка затягнула горизонт суцільним полотном. Десь унизу проїхав мопед, різко просигналив комусь біля перехрестя, почулася швидка італійська лайка якогось торговця фруктами. Життя навколо вирувало, людям було байдуже до того, що на четвертому поверсі маленької кам’яниці впав цілий світ однієї жінки.

Оксана підійшла до старого дерев’яного дзеркала, що висіло на стіні над умивальником.

Вона подивилася на своє відображення. З глибини амальгами на неї дивилася жінка з втомленими очима, навколо яких лягли глибокі зморшки — сліди тринадцяти років безсонних ночей, постійної економії та тривоги за тих, хто залишився вдома. У темному волоссі давно вже сріблилася сивина, яку вона навіть не мала часу підфарбувати.

«Хто я тепер? — спитала вона сама себе вголос, і її власний голос здався їй дивним, порожнім. — Хто я для них?»

Для чоловіка вона стала далеким спогадом, зручним джерелом доходу, яке дозволило йому безбідно дожити до сивини, зробити ремонти, купити техніку і спокійно привести в теплу, доглянуту хату іншу господиню. Для синів вона перетворилася на далеку турботливу тінь, на звичку, на людину, яка десь там існує лише для того, щоб передавати коробки з кавою, светрами й конвертами на будматеріали. Вони поважали батька, бо батько був поруч, він був фізичною силою, авторитетом у селі, мужиком, з яким можна вирішити справи за чаркою. А мати була далеко. Мати все стерпить, мати все пробачить, мати все одно буде любити.

Оксана сіла на краєчок ліжка. Перед нею стояли два шляхи, і обидва вони були вистелені битим склом.

Перший шлях — зібрати валізу просто зараз. Купити найближчий квиток на бус, приїхати в рідне село посеред цього сирого листопада, зайти у власну хату, стати посеред двору і вимагати правди. Виставити валізу чужої жінки за ворота. Подивитися в очі синам, присоромити їх перед їхніми дружинами, змусити червоніти. Піти до церкви в неділю, витримати сотні колючих, зацікавлених поглядів сусідів, які тільки й чекають на криваву сільську драму, щоб було про що плескати язиками біля магазину. Боротися за кожну тарілку, за кожен метр городу, за кожен цвях, забитий у паркан. Але що залишиться після тієї боротьби? Розбите корито. Ненависть ув очах синів, які звинуватять її в тому, що вона руйнує спокій родини. Злість Петра, з яким уже ніколи, ні за яких умов не буде ні сім’ї, ні довіри, ні людського тепла. Жити в одній хаті з чоловіком, який тебе зневажає, і щодня дихати повітрям зради?

Другий шлях — залишитися тут. Зачинити двері в минуле на важкий засув. Не слати більше жодного цента. Не купувати передач. Не питати, чи вистачило на дрова, чи треба ще на гравій. Перестати бути безкоштовною робочою силою для тих, хто викреслив її з живих людей і залишив тільки як функцію. Почати нарешті жити для себе: купити собі гарне тепле пальто, піти ввечері на площу, випити тої клятої гарячої кави в затишній кав’ярні, дозволити собі відпочити, піти до лікаря, вилікувати суглоби, які крутить на погоду. Залишитися в Римі — означало визнати свою поразку перед усім селом. Означало віддати іншій усе те, що вона будувала тринадцять років. Змовчати, проковтнути, зробити вигляд, що їй байдуже.

Оксана взяла зі столу маленьку записну книжку, де рівними стовпчиками були записані всі її відправлені суми за останні роки: «Андрієві на вікна», «Василеві на дах», «Петрові на тракторець», «На паркан», «На ворота». Вона дивилася на ці цифри, і кожна з них здавалася їй краплею її власної крові, витраченого часу, її молодості, яка безповоротно згоріла на чужих кухнях.

Вона повільно розірвала цю сторінку навпіл. Потім ще раз навпіл. Кинула у відро для сміття.

У кишені знову завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Василь». Напевно, доїхав до райцентру, купив запчастини і вирішив набрати матір, щоб запитати, коли точно перевізник передасть гроші на гравій.

Оксана дивилася на екран, що миготів у напівтемряві кімнати. Палець завис над зеленою кнопкою виклику. Вона глибоко вдихнула сире осіннє повітря, що пахло чужим містом, чужим дощем і гірким листям платанів.

Вона провела пальцем по екрану, але не вправо, а вліво. Червона кнопка. Дзвінок обірвався.

Вона підійшла до шафи, дістала свою єдину гарну хустку — не чорну, яку зазвичай носила на роботу, а світлу, з дрібними синіми квітами, яку купила ще навесні і все берегла «на потім, коли додому поїду». Зав’язала її перед дзеркалом. Потім узяла парасольку і вийшла з кімнати, міцно замкнувши за собою двері на два оберти ключа.

Попереду був цілий вечір. Їй треба було пройтися мокрими вулицями Рима, подихати цим чужим повітрям і нарешті зрозуміти, хто вона така тепер, коли в неї більше немає дому, до якого вона прагнула повернутися тринадцять довгих років. Рішення ще не прийшло остаточно, воно тільки визрівало в серці разом із гірким болем і новою, незнайомою досі гордістю. Але одне вона знала напевне: так, як було раніше, вже не буде ніколи.